Лише клуб

Олександра Караваєва розлютило зауваження уболівальника щодо не кращих результатів «Динамо» в останніх матчах. Владиславу Кабаєву також створює дискомфорт вимогливість уболівальників. Відірваність гравців «Динамо» від прагнень людей, що вболівають за клуб не дивує. Маючи величезний потенціал прихильників, який необхідно трансформувати в комерційний та іміджевий зиск власників та працівників клубу дратує наявність у цих прихильників власної думки на те, що відбувається в клубі.

Причин конфлікту декілька. Футбольний клуб «Динамо» Київ не з’явився на світ у 1993 році, коли родина Суркісів отримала його у власність. Бренд «Динамо» Київ до цієї події формувався більше 60 років, у 60-ті роки кияни порушили гегемонію московських клубів на першість у СРСР, у 70-ті динамівці увірвалися на європейську арену, як одні з основоположників тотального футболу, у 80-ті світ побачив нову блискучу команду Лобановського. Успіхі на футбольних полях зробили клуб одним з головних символом міста Києва та України.

Як тебе не любити, Києве мій? Мільйони людей вважали себе причетними до величі клубу. Кожен вкладав власний сенс у цю причетність. Це була гордість звичайних киян, що хлопці з сусідньої вулиці обігрують «Баварію» та «Реал», а їх тренує «заучка» з Голосіївки. Звісно, українці пишалися, що футбольна столиця перемістилася з Москви до Києва. Футбол відновлював самоповагу нації, яку сотні років намагалися знищити. Бренд «Динамо» став об’єднуючою силою українців від Луганська до Ужгорода.

Нові реалії після краху СРСР. У 1993 році Суркісам вдалося отримати контроль над клубом, який швидко проїв запас фінансових ресурсів, які були накопичені від трансферів лідерів у європейські клуби 89-90 роках. Моралізувати та звинувачувати Григорія Суркіса в тому, як він став власником клубу, вважаю не варто. Клуб потребував надійного інвестора, він його отримав. Родина Суркісів вже більше тридцяти років забезпечує фінансову стабільність, за що їм велика подяка.

Суть претензій уболівальників до керівництва клубу. Разом з активами та брендом Суркіси отримали багатомільйонну армію вболівальників. Звісно, що у кожного з цієї кількості була власна причина вболівати за клуб, власні очікування від гри команди та дій клубу. Якщо підсумувати то, вони зводилися до двох речей, гідних результатів команди та поваги до вболівальників.

Уболівальників «Динамо» не можна назвати занадто вимогливими. Ніхто не вимагав створити в Києві клуб здатний боротися за перемогу в Лізі чемпіонів, всі розуміють, що в теперішній час це потребує фінансування, яке неможливе в умовах країни. Але вболівальники з радістю приймуть намагання створити гідну команду з наявним фінансуванням, зрозуміють пошуки, експерименти. Керівництво клубу цього не розуміє. Лобановський випередив свій час, в «Динамо» намагаються знайти ключ до успіху в минулому. Знайти тренера переможця серед підопічних Лобановського, запросити людей, що вичерпали себе в минулих клубах (Сьомін, Газзаєв, Луческу). Звісно, що результат не виправдовує очікувань, навіть на наявне колись пристойне фінансування.

Кожне покоління динамівських уболівальників знижувало свої апетити, від вимог плей-офф Ліги чемпіонів, до потрапляння в груповий етап, тепер вже радіють перемогам на внутрішній арені та гідній (без вимагання перемог) грі на євроарені.

Звісно, що вболівальники висловлювали невдоволення таким станом речей, хто на трибунах, хто в інтернет просторі, дуже жаркі дискусії вирували на сторінках «Динамо від Шуріка». Під час цих дискусій, був винесений неприємний вердикт, щодо менеджменту клубу. Керівництво міняти принципи керівництва не стало, вирішило направляти думки в необхідне русло.

На початку двохтисячних відбувалася подія, яка могла мати, позитивний ефект на український арені з’явився гідний конкурент донецький «Шахтар», який став не тільки перемагати на полі, але й забирати вболівальників. Але ефекту це не мало, менеджмент міняти не стали, навіть незважаючи на те, що починаючи з 2001 року динамівці здобули 9 титулів чемпіона, а «Шахтар» - 15. На сьогоднішній момент, є підозра, що кияни втратили лідерство за кількістю тих хто вважає себе вболівальником клубу по країні. Це при тому, що «Шахтар» з 14 року не має змоги грати в Донецьку.

Керівництво «Динамо» сприймати реальність не захотіло, почало створювати свою. Закрутило гайки всяким сайтам, збільшило витрати на «кишенькових» представників ЗМІ. Офіційні представники клубу завжди віщали, що кризи немає, клуб розвивається своїм шляхом, згідно наявних ресурсів та планів керівництва. Залиште свої очікування для себе.

Разом з очікуваннями йшли і вболівальники. У той час, як «Щахтар» за допомогою професійної роботи залучав нових вболівальників київський клуб залишав умови комфорту на стадіоні, інформаційний супровід, маркетинг на рівні 70-х років минулого сторіччя. Під тиском вимог часу щось змінювалося, але системності не було. Вболівальник залишався надокучливою, вічно невдоволеною особою, яка намагалася вторгнутися на територію комфорту керівництва та працівників клубу.

Ковід і повномасштабне вторгнення здається тільки допомогло позбутися цієї надокучливості. Тим сюрреалістичніше виглядають конфлікти, які виникають між гравцями команди та вболівальниками під час рідких контактів. Шалені вболівальники, то посміють Андрій Миколайовича покликати не по батькові, то капітана команди на останніх хвилинах матчу з «Металістом 1925» запитати, чому команда не виграє п’ять матчів поспіль.

Висновки. «Динамо» колись було більше ніж футбольний клуб, це було ім’я, яке поєднувало мільйони людей у пориві гордості або розпачу. При цьому цей бренд сформувався ще в домаркетингові часи, як прояв щирої любові. Тепер «Динамо» приватний клуб, де футболісти грають не для вболівальників, а для власників. І проблеми вболівальників, що вони за нього вболівають та покладають якісь сподівання, більші ніж у власників клубу.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости