Декілька слів не про Динамо

Декілька слів не про Динамо. Про інше...

Я та баба Яга, що проти. Категорично проти розхвалювання ЛНЗ Пономарьова.

Ще в минулому році, а то і раніше писав, що молодий Рух переріс Пономарьова. І якщо пан Віталій і далі буде тренувати Рух, то його хлопці зупиняться в розвитку і стануть звичайними українськими футболістами, які колись подавали надії.

Згадайте за рахунок чого Рух перемагав своїх суперників. В першу чергу за рахунок доброї, а то і занадто доброї фізичної готовності. Молоді хлопці носились по полю, як колись носились динамівці Лобановського. Але якщо динамівці Лобановського були ще й технічно і головне футбольно -інтелектуально підготовлені до битв на зеленому полі, то у хлопців Руху ці властивості були тільки на початковому рівні. Їм же було лише 18…19 років і вони і вони готові були і хотіли засвоювати та абсорбувати в себе футбольну науку як піонери, які завжди готові. Та трагедія полягала в тому, що Пономарьов не міг їм дати ці знання. Основи знань – так, але знання – фіг вам.

І тому через пару років талановиті, здавалось, хлопці стали звичайними сірими футболістами з українськими менталітетом боротись на болі, а не грати в футбол. І їх вже не переробити. Квасниця – яскравий приклад. Та і хіба тільки Квасниця…

Нині ЛНЗ постає таким собі Рухом 2.0. Тільки в ньому грають не діти, а дядьки, які звикли воювати на полі і для яких «бицця-бороцця» і є футбол. Такий футбол, звичайно, має право на життя. На жаль він в нашому чемпіонаті живе, процвітає і навіть інколи виходить в лідери чемпіонату. Колос, Верес, Полтава, Оболонь, Кудрівка, Зоря, Кривбас– всі вони грають в футбол по-пономарьовськи. Всі вони виглядають близнятами на одне обличчі і всіх їх дивитись нудно, сумно і не цікаво. Бо як може подобатись прісний і пісний футбол.

Карпати намагаються інколи вирватись зі смертельних обійм такого футболу, але так, як до смерті потрібні очки то і львів’яни часто грають в футбол від Пономарьова. Наприклад вчора проти того ж ЛНЗ. Дивитись як одна команда не вміє грати в футбол, а друга зі всіх сил намагається зберегти виграшний рахунок – ох і нелегка ця робота. Саме так – робота, а не отримання насолоди від гри.

Полісся українця Ротаня і Металіст 1925 хорвата Бартуловича вчора виглядати рідними, рідненькими братами, які вперто намагались залишитись задоволеними від братньої зустрічі.

А тепер, колеги, скажіть чи потрібен нам з Вами, простим вболівальникам, вболівальникам, які хоч на мить бажають забути страхітті цієї жахливої війни, спостерігати і насолоджуватись цим похмурим, сірим і безбарвним футболом, який-то і футболом назвати можна через силу?

Абсолютно не потрібен, даремно не потрібен, але де взяти інший?

Хоч можливо я згущую фарби веселки до одного чорного кольору. Можливо. Але так хочеться ФУТБОЛУ.

З повагою,
Скіф.