Очевидно: Трамп грає на боці москви. Але Трамп ніколи не скаже «я за путіна». Він каже, що він за «мир», за «вигідну угоду», за «кінець війни за одну добу». Він каже, що Україна має «щось прийняти», бо «в неї немає карт». Він каже, що війна сталася через «неправильного старого слабкого президента», і що за його каденції її б не було.
Він каже і скаже багато всього; але на рівні наслідків його слова й запропонована логіка ставлять його чітко з того боку столу, де сидить Москва. Не тому, що він читає «русский мир» перед сном. А тому, що світ, який він бачить, зручний саме кремлю: світ, де Україна — не суб’єкт, де Європа — баласт, де НАТО — зайве, а путін — «гравець, з яким можна домовитись».
Трамп дивиться на війну не як на зіткнення двох світів — свободи й імперії, права й сили, республіки й колоніальної метрополії. Він дивиться на неї як на затягнутий спір між двома погано керованими активами, які псують йому красиву картинку Америки, зосередженої на собі. Україна тут — це шум. Європа — це токсичний інвестор, а росія — це проблемний, але великий партнер по столу. А він сам — той, хто має «закрити угоду» й записати собі в актив: «Я зупинив війну, яку мені залишив слабкий Байден». У цій виставі для внутрішнього виборця кремль отримує саме те, що хоче: формулу, в якій агресія не карається, а монетизується, а захисник перетворюється з героя на винного в тому, що «занадто довго воював і завадив красивому миру».
Коли Трамп в Овальному кабінеті каже Зеленському «у тебе немає карт», він говорить не тільки з ним. Він посилає сигнал усім: Україна — не гравець. Україна не має права ставити умови. Україна не може сказати «ні». Україна може тільки обирати між капітуляцією з підписом і капітуляцією без підпису. Ця фраза — не просто приниження конкретної людини. Це ламання логіки сучасного світу, де навіть найменша держава формально має право на суверенітет. Трамп поводиться як брокер на розпродажі чужої власності. Він не питає, хто тут власник. Його цікавить лише, хто готовий швидше підмахнути папери й вийти з кімнати.
москва саме цього й добивається від початку. Їй потрібна не просто перемога на фронті. Їй потрібна модель, в якій світ визнає: «Так, росія має право диктувати умови сусідам, якщо в сусіда немає “карт”». Потрібен прецедент, коли країну можна змусити “щось прийняти”, бо хтось великий так вирішив. І саме цю логіку Трамп озвучує без сорому. Він не говорить мовою статей Статуту ООН. Він говорить мовою мафіозного посередника: або береш, що дають, або воюєш далі сам. Для москви це ідеальний світ: світ без права, але з «угодами», без справедливості, але з «миром», без України як суб’єкта, але з Україною як територією.
Трамп — не ідеолог «русского мира». Він — інстинктивний руйнівник «західного світу», до якого формально належить. Він ненавидить усе, що нагадує йому про систему: інституції, договори, союзницькі зобов’язання, міжнародне право, узгоджені рішення. НАТО для нього — це гуртожиток нахабних безхатьків, які живуть за американський кошт. ЄС — це конкурент і театр для слабких лідерів. Україна — це символічний проект демократів, яким вони перекрили йому кисень у 2019-му й 2020-му. Він не читає контекст війни через Бучу, депортації, зруйновані міста і мільйони біженців. Він читає її через одне питання: як це заважає моїм внутрішнім розбіркам в Америці і як я можу це використати проти Байдена.
Саме тут москва й отримує ідеального партнера «по дефолту». Бо путін теж ненавидить інституції, договори, право і союзницькі зобов’язання. Він теж хоче розібрати НАТО до гвинтика, перетворити ЄС у клуб збанкрутілих націй, а ООН — у балаган. Трамп, борючись із власною «системою», фактично робить ту ж саму роботу, що й кремль: вибиває Захід із заходу. путіну не потрібен союз із Трампом у традиційному розумінні. Йому достатньо, щоб президент США вважав Україну «набридлою проблемою», Європу — «нахабним нахлібником», а росію — «гравцем, з яким треба домовлятися, бо він сильний». Цього цілком достатньо, щоб весь український фронт посипався.
Є ще один шар, про який не хочуть говорити вголос: особистий типаж. Трамп патологічно закоханий у архетип «сильного лідера». Він дивиться на путіна, Кіма, Ердогана, Орбана — і бачить не диктаторів, а людей, які «не дають себе принижувати». Які принижують інших. Його приваблює саме це: можливість жити над законами, над парламентами, над судовими системами. путін для нього — це «той, кого змушують поважати». Зеленський, навпаки, в американському очах — постать, яка просить, апелює, благає, переконує. Для демократії це нормально. Для Трампа — це ознака слабкості. Він не поважає того, хто просить. Він поважає того, хто нав’язує.
І якщо в цій оптиці поставити дві фігури — путіна і Зеленського, то вибір Трампа стає очевидним, навіть якщо він сам цього не усвідомлює. Він не розуміє, що «сильний лідер» на чужій території — це окупант, а не герой. Він не розуміє, що мир, запроваджений за рахунок іншої нації, — це не дипломатія, а злочин. Для нього це лише «успішна угода»: ми вмовили українців «щось прийняти», росіяни перестали стріляти, я вийшов у камери і сказав: «Я зупинив війну». Уся мораль, право і справедливість викидаються з кадру як зайвий шум.
Трамп грає на боці Москви ще й тому, що він не вірить у цінність союзів. Він вірить лише в цінність рахунку. Для нього підтримка України — це розхідний матеріал у бюджеті. Для його електорату — це «чужа війна за наші гроші». путін із перших днів повномасштабного вторгнення працював саме по цій вені: «втома від війни», «закрийте кордон», «подумайте про своїх». І Трамп, будуючи кампанію на ізоляціонізмі, природно підхоплює мантру Кремля: «чому ми маємо платити за демократію десь там, на околиці Європи». Для російської стратегії це ідеальний союзник: лідер наддержави, який добровільно відмовляється дивитися далі власного кордону.
Коли Трамп каже: «Я успадкував цю війну. Вона б ніколи не відбулася, якби був правильний президент», — він одночасно знецінює український спротив і дарує кремлю подарунок. Бо за цією фразою стоїть простий підтекст: війна — це не результат російської імперської політики, не результат двадцяти років реваншизму, знищення міжнародних норм і підготовки до анексій. Війна — це «помилка адміністрації». Значить, її можна виправити адміністративним шляхом, не караючи справжнього агресора. А якщо так — то й путін не є проблемою. Проблемою є тільки «неправильний президент», якого треба змінити.
У цій конструкції Київ перетворюється з союзника на тягар, з партнера — на розмінну монету. І саме тому риторика Трампа про план щодо України така відверто цинічна: «йому доведеться, щоб подобалося». Це навіть не імперська мова. Це мова аукціону: якщо тобі не подобаються умови, ти просто залишаєш залу без покупки. Різниця лише в тому, що тут «товаром» є не квартира в Нью-Йорку, а шматки живої країни, яка захищається від агресора.
Питання не в тому, чи любить Трамп москву. Питання в тому, що він не любить нічого, що стоїть між ним і його внутрішнім наративом переможця. НАТО стоїть. ЄС стоїть. Україна стоїть. путін не стоїть — він вписується в цю історію як «важкий, але керований опонент», з яким можна зіграти «угоду століття». Тому голос Трампа, хоч би як він виправдовувався, звучить у резонанс із кремлем. І поки він говорить Україні: «Прийми, бо в тебе немає карт», десь у кабінеті на Старій площі хтось ставить галочку навпроти пункту: «Суб’єктність України остаточно підірвана в очах Заходу».
Трамп може скільки завгодно переконувати себе, що він просто ставить Америку понад усе. Але коли Америка замикається в собі, коли вона перестає бачити різницю між жертвою й агресором, коли вона готова міняти шматки чужих територій на красиві заголовки в газетах — це завжди грає на одного гравця. На того, хто не вірить у право, а вірить тільки в силу. На москву. Навіть якщо той, хто підписує папери, до останнього дня повторює: «Я ні на чиєму боці. Я просто роблю вигідні угоди».
автор: Владислав Смірнов, український підприємець, громадський діяч
Все наче стандартно. Навіть океан у берегів Одеси. Хоча останнє просто наслідок того, що у американців будь-яка солона вона – то океан. Що таке море вони просто не знають.
Але то таке.
Так от, стандартна мішаніна з російської пропаганди. Про вибори в Україні, про велич Росії.
Але був новий цікавий момент. Це його розповідь про те, що Зеленський на перший зустрічі з путіним відразу заявив йому що хоче повернути Крим і вступити в НАТО. Цікаво, коли ж це могло статися, якщо Зеленський зустрічався із Путіним всього один раз, у Нормандському форматі. І навряд чи там взагалі могла статися така розмова. То ж це фантазія. Але чия? Не Трампа ж. І це ж щось новеньке.
То звідки це? І пам’ятаємо, що Трамп каже ті думки, які останні почув. Хто останній захопив його вухо, той і царює в його голові. І тоді ми розуміємо, як проходить розмова Уіткофа і Дмітрієва. Дмітрієв йому певно каже "Да, друже. Дійсно, війна це погано. І ми дуже не хочемо воювати. А хочемо торгувати. Особливо з вами. Ми б з вами так торгували, що ви були б шоці. Ми б вам 100 млрд віддали просто заради того, щоб побачити вашу посмішку. Ось так би ми з вами торгували. І ми не хотіли воювати з самого початку. Але той клятий Зеленський прийшов і спровокував нас. Він спровокував Путіна. Прийшов і заявив Путіну, що завтра вступить в НАТО і забере Крим. І ми вимушені були почати війну"
І Віткоф, за чебурєком, купився на це. А потім розповів Трампу. І Трамп тепер ходить і розповідає це всім навколо. Не розуміючи, що стало причиною нападу. А значить не усвідомлюючи, що прибираючи зі стола НАТО він не усуває проблеми, які спровокували війну. І поряд немає нікого, хто міг би захопити його вухо і пояснити.
Та ще й думає, що зараз лише Зеленський стоїть між ним і нобелівською премією миру, а разом і тими самими 100 млрд доларів, що йому пообіцяв Путін. У якого дуже добре виходить доносити свої думки до вух Трампа.
Цікаво, що Путін і його компанія стариганів виросли у світі радянської пропаганди. Де американці показувались жадібними ненаситними комерсами, які тільки і думають, як би вибити зайвий цент з простого народу. А ще просто мріють заграбастати ресурси самої Росії. І от коли вперше за 100 років до влади в США прийшов саме такий тип, наче списаний з радянської пропаганди, наче герой дитячої книжки "Нєзнайка на Місяці", то саме з таким президентом США росіяни можуть домовитись. І залюбки готові підкуповувати його власними ресурсами. Парадокс, чи ні. Але факт. Якщо Рейган вважав, що СРСР – то імперія зла. То для Трампа - це імперія добра. І цього добра там так багато, що хочеться собі урвати шматочок.
І саме з таким президентом США ми маємо справу. І ще 3 роки будемо мати справу.
І добре лише, що Трамп – це не вся Америка. Що він вимушений враховувати і суспільну думку, яка дуже проукраїнська. І думку естеблішменту. І може завтра чи післязавтра він скаже щось інше. Коли хтось інший добереться до його вуха. А досвід перемовин в рамках корисних копалин каже, що Трампу можна і треба казати ні.
Сергій Фурса, https://censor.net/ua/blogs/3589527/yak-ros-yiska-propaganda-vpliva-na-zayavi-trampa
https://www.ponomaroleg.com/vsyo-iz-intervyu-trapma-chto-kasaetsya-nas/
Чому саме слова Президента США викликають таку увагу? Бо інколи складається враження, що від його промов, рішень і навіть емоційних реплік залежить доля України. Принаймні так вважають частина політиків і громадських діячів. Є ті, кому така позиція імпонує, і є ті, у кого виникає щире бажання «харкнути в ту руду пику».
Та останнім часом усе частіше звучить інша теза: Трамп — агент Кремля, працює на Росію, а з Путіним його ледь не пов’язує дружба.
Давайте спробуємо розібратися.
У американській політиці є небагато тверджень, які розпалюють суперечки так само, як і теза про те, що Дональда Трампа “можна вважати агентом Кремля”. Це визначення звучить у медіа вже вісім років, хоча жодне офіційне розслідування так і не встановило юридично підтверджених фактів вербування чи вербальної співпраці з російськими спецслужбами.
Та попри це, політична й експертна дискусія триває. Вона ґрунтується не на прямих доказах, а на сукупності поведінкових, політичних та історичних факторів, які критики збирають у логічний ланцюжок.
Приязна риторика щодо Путіна
Один із найчастіше згадуваних аргументів — стиль висловлювань Трампа. Він неодноразово говорив про російського президента в позитивному тоні: як про «сильного лідера», «людину, яка діє ефективно», часом — у більш схвальних формулюваннях, ніж щодо союзників США.
Для критиків така риторика виглядає аномально м’якою, особливо зважаючи на агресивну політику Кремля проти України та Заходу.
Політичні позиції, які виглядали вигідними Росії
Аналітики також звертають увагу на рішення і заяви, які могли збігатися з інтересами Москви:
- регулярні сумніви Трампа щодо корисності НАТО;
- тиск на європейських союзників у питаннях оборонних витрат;
- заяви, що підважують підтримку України.
Критики вважають, що така поведінка послаблює трансатлантичну єдність, що традиційно вигідно Кремлю.
Прихильники Трампа натомість пояснюють це прагненням до “реалістичної зовнішньої політики” та зменшення фінансового тягаря США.
Скандал із втручанням Росії в вибори 2016 року
Розвідка США одностайно підтвердила: Кремль дійсно втручався у вибори 2016 року — на користь Трампа.
Звідси критики роблять висновок: якщо Росія вкладалася в його перемогу, це свідчить про очікувані вигоди.
Однак розслідування Мюллера не встановило юридично доведеної змови між штабом Трампа та російськими структурами.
Проте сам факт «збігу інтересів» лишився на поверхні політичної дискусії.
Багаторічні бізнес-зв’язки та спроби зайти на російський ринок
Ще один пласт — бізнес-історія Трампа. Його компанії намагалися реалізувати проєкти в Москві ще з 1980-х. Частина експертів припускає, що такі контакти могли створити певну залежність або хоча б лояльність до партнерів у Росії.
Жодних доказів тиску чи контролю з боку Кремля оприлюднено не було, але сама історія використовується критиками як «непряма ознака».
Небажання публічно засуджувати Кремль у моменти напруження
В ситуаціях, коли більшість західних лідерів відкрито критикували Росію — за втручання в вибори, кібератаки, отруєння опозиціонерів, агресію проти України — Трамп часто обирав пом’якшений або нейтральний тон.
Для опонентів це — ознака політичної симпатії або небажання конфліктувати з Кремлем. Сам Трамп пояснював це прагненням «налагоджувати діалог, а не загострювати ситуацію».
Політичні інтереси Кремля і наративи російської пропаганди
Коли позиції американського політика ідеально резонують із меседжами російської пропаганди, критики ставлять питання: збіг це чи стратегічне використання?
Йдеться, зокрема, про:
- делегітимізацію американських інституцій;
- посилення розколу в американському суспільстві;
- підрив довіри до НАТО.
Російські медіа нерідко позитивно висвітлюють Трампа, що, за словами аналітиків, теж формує «враження симпатії».
Контраргументи: чому твердження про «агента» надто сильне
Щоб бути точним, слід розуміти:
- немає жодних офіційних доказів, які б підтверджували агентурні відносини;
- більшість політичних рішень можна пояснити внутрішніми інтересами США або персональним стилем Трампа;
- бізнес-зв’язки в Росії мали багато американських компаній, це не робить їх підконтрольними Кремлю;
- розслідування ФБР і Мюллера не виявили прямої змови.
Тому «агент Кремля» — це не юридичне визначення, а політична метафора, яку використовують опоненти, виходячи з поведінкових і риторичних факторів.
Отже, запитання “чи є Трамп агентом Кремля” має радше політичну, а не юридичну природу.
Фактично існує два рівні інтерпретації:
- Строге юридичне визначення — доказів немає.
- Політична і поведінкова оцінка — багато дій і заяв Трампа виглядали з погляду критиків так, ніби вони збігаються з інтересами Кремля, що й породило відповідну репутацію.
У підсумку це — приклад того, як у сучасній політиці стиль комунікації, особисті симпатії та геополітичні збіги можуть створити наратив, який живе незалежно від реальних доказів.
Юрій Світлик, Джерело: https://censor.net/ua/b3589484
На уровне своего подсознания Трамп был, есть и останется идеологическим союзником путина, в котором он видит для себя самого образец авторитарного правителя. Совершенно невозможно ожидать, что это восприятие путина Трампом изменится. Он видит мир, управляемый «сильными мужчинами», к которым он относит себя, путина и Си. Все остальные должны не «крутиться под ногами», а слушаться «своих сильных мужчин». И этот его взгляд на мир не изменится.
Ему бы хотелось, чтобы война закончилась любым исходом, чтобы он мог наслаждаться встречами с путиным и развивать с ним «бизнес-проекты», на которых, как он надеется, его семейный бизнес, его друзья и их бизнесы, смогут обогатиться.
Его не интересуют ни международное право, ни ценности свободы, демократии и прав человека. Его раздражает Европа, которая в современном своем виде построена на этих ценностях. Ему не нужно единство с европейскими странами, и он не случайно все время говорит о НАТО в третьем лице, словно, США не являются членом НАТО и его основателем. «Мы продаем оружие НАТО» - фраза, повторяемая им из раза в раз, иллюстрирующая его отношение к НАТО как к должнику, который одолжил у него очень много денег и отдает по капле.
Его бывший посол в ЕС Гордон Сондланд свидетельствовал в Палате Представителей во время его первого импичмента, а его бывший советник по национальной безопасности Джон Болтон писал в своей книге, что тогда еще 45-й президент говорил им, что ему «на(рать на Украину». Украина самим своим существованием и желанием быть независимым, демократическим государством «мешала» ему развивать его отношения с путиным во время его первого срока, «мешает» и сейчас. И это его отношение не изменится.
Взрослые люди вообще очень редко вдруг меняют свои взгляды на противоположные. Для этого должно произойти какое-то «озарение», должна быть какая-то напряженная, глубокая работа ума, прийти какие-то новые, глубокие знания. Это случается крайне редко. И в данной ситуации у нас совершенно не тот случай.
Все это означает, что то, что он делает, он будет продолжать делать. Предлагать вброшенные путиным очередные «мирные планы», сердиться на путина, когда тот никак не хочет согласиться с ним хоть в чем-то, опять предлагать «мирные планы», снова сердиться на путина (в такие моменты министр финансов Бессент имеет шанс склонить его одобрить новые санкции, а европейские лидеры, может быть, имеют шанс уговорить его продать дальнобойные ракеты для Украины).
Что-то может измениться, если демократы выиграют выборы по крайней мере в Палату Представителей. В этом случае 47-му президенту будет не до «мирных планов», сочиненных Ушаковым, поскольку ему придется защищаться от непрерывных расследований и скорее всего его будет ждать третий импичмент (например, за одно только использование своей должности для личного обогащения и получение фактических взяток от иностранных лидеров - один катарский самолет стоит $400 миллионов).
Его вес и влияние будут значительно уменьшаться по мере приближения к следующим президентским выборам, и это уменьшение существенно ускорится, если у него не будет большинства хотя бы в одной из палат Конгресса. В этом случае он превратится в самую хромую из всех «хромых уток» (как называют президентов второго срока во второй половине их правления) сразу после выборов 3 ноября 2026 года.
Все страны, которые должны иметь дело с США, вынуждены считаться со всем этим. Принимая во внимание и абсолютно непомерное эго 47-го президента, и его злопамятность и тщеславие.
Его нужно вынуждать принимать решения, которые он бы принимать не хотел. Он хочет объятий с путиным - нужно создавать обстановку, в которой он не сможет встречаться с путиным. Он не хочет вводить новые санкции - нужно использовать любую ситуацию, когда его импульсивность может сработать на то, чтобы их ввести. Он не хочет давать больше оружия Украине - нужно стараться улучить такой момент, когда он в очередной раз обидится на путина…
Никаких других путей строить с ним отношения нет. И все, кто с ним имеют дело, очевидно, это понимают.
Во время своей второй инаугурации 20 января 2025 года Дональд Трамп был самым пожилым человеком, вступающим в должность президента США, - ему было 78 лет и 220 дней. Самым пожилым человеком, когда-либо занимавшим этот пост, пока остается предшественник Трампа Джо Байден, - на момент завершения полномочий ему было 82 года и 61 день. Так что, в конце каденции Трамп и этот рекорд Байдена побьет.
Трамп весит 101 килограмм при росте 190 сантиметров. В 2020 году он весил больше 110 килограммов. Трамп часто публично говорит о препаратах для похудения вроде «Оземпика» - но президентский врач не стал отвечать на вопрос журналистов, принимает ли сам Трамп такие препараты.
Известно, что Трамп не занимается никаким спортом, кроме гольфа, и предпочитает не самую здоровую еду, в том числе фастфуд.
Проанализировав ежедневный график Трампа, журналисты заметили, что в свой второй срок он стал реже появляться на публике и меньше ездить по США. Количество публичных мероприятий с его участием сократилось почти на 40% по сравнению с первым сроком (2017-2021 годы). Почти все эти мероприятия проходят между полуднем и пятью часами дня. Трамп гораздо чаще, чем в первый срок, путешествует за границу - возможно, дело в более длительных перелетах, позволяющих отдохнуть на борту президентского самолета.
При этом на мероприятиях в Овальном кабинете Трамп почти всегда сидит. На одном таком мероприятии 6 ноября журналисты заметили, как он заснул, пока слушал выступления гостей.
Трамп подает дополнительные поводы для спекуляций, когда начинает импровизировать в своих выступлениях и интервью. В таких случаях часто бывает заметно, что ему сложно удерживать мысль. Нередко такие «отступления» содержат явную путаницу или искажение фактов.
Трамп часто выглядит устало, с трудом передвигается, путано говорит, отвечает невпопад и не может сосредоточиться. В случае с Байденом журналисты писали о прогрессирующей деменции и сегодня Трамп ступил на эту тропу также?
Неуемная и постоянная жажда наживы, огромное больное эго, жажда власти, признания и секса - это все органично сочетается в Трампе. Он был обделен вниманием и любовью в детстве, он чувствовал свою ущербность и всю жизнь он доказывает окружающим и себе свое величие.
Такая мотивация и энергия - крайне мощный драйвер для достижения самых больших вершин. Такие неумные амбиции и комплексы позволили Трампу достичь вершины самого влиятельного человека в мире. Причем - дважды и первая неудача (проигрыш Байдену) не выбила его из колеи.
А той педофіл, ну якийш з нього диктатор. Так собі миршавенький носій портфеля з комплексом неповноцінності з приводу малого зросту.
"Маленький сірий чоловічок накоїв чорної біди”: Ліна Костенко