Що зробив би Гудвін (закреслено) Лобановський? Або що я бачу сьогодні у Костюка, Редушка, Шапаренка, Буяльського й інших

Матч проти львівського «Руху» 20 лютого став для мене приводом для обміркування того, чим є «динамівський футбол» у другій чверті XXI століття. Ми часто чуємо докори, мовляв, клуб «застряг у конспектах». Але давайте розставимо крапки над «і»: бути справжнім спадкоємцем Валерія Лобановського сьогодні — це геть не те саме, що приклеювати себе намертво до тактичних лекал минулого століття.

Отже, давайте разом обміркуємо (висловлюйтеся в коментарях, мені дійсно цікава ваша думка, дякую): як би сьогодні виглядало Динамо, якби його тренував Лобановський?

Лобановський був насамперед інноватором, і навіть футуристом. Мені здається, якби Метр тренував сьогодні, його команда грала б у найбільш інноваційний футбол 2026 року. Справжній культурний спадок Лобановського — це сміливе новаторство. Проте в цьому русі вперед є елементи, які Ігор Костюк та його штаб зберігають як фундамент.

Ось що я побачив у грі проти «Руху» крізь призму цих традицій:

Воротар як половина команди. Традиція, що йде від Баннікова та Рудакова через Шовковського до наших днів. Руслан Нещерет у цьому матчі вкотре довів: голкіпер «Динамо» має бути непробивним атлантом (і ми знаємо, що він, за нашою традицією, є елітним відбивачем пенальті, хоча, на щастя, цього разу перевіряти це на практиці не довелося).

Тотальний футбол та етика чорнової роботи. У «Динамо» бігти форварду в захист — це не обтяжливий обов'язок, а гордість носія емблеми Динамо. Це спадщина Лобановського, де кожен гравець має бути універсальним у своїй відповідальності. Коли Микола Шапаренко встигає бути і плеймейкером, і першим у фазі перехоплення, це знімає будь-які питання про «зірковість». Це і є сучасне прочитання тотального футболу, де колективний рух нівелює его.

Обов'язкова наявність супер-універсала. Олександр Караваєв сьогодні — це наш «швейцарський ніж». Коли він закриває будь-який фланг, він виконує роль тієї самої людини-оркестру, для якої немає обмежень у позиції, є лише функціональне завдання. Це спадкоємність вимог Маслова та Севідова: мати в обоймі гравця, чий інтелект дозволяє системі не втрачати цілісність при будь-яких ротаціях.

Андрій Ярмоленко як камертон. Навіть залишаючись у запасі, як у цьому матчі, Андрій виконує роль, яку свого часу грали Олег Блохін та Андрій Шевченко, повертаючись до рідних лав. Це пошана клубу до своїх легенд не на словах, а в дії: можливість для молоді самим перетворюватися на майбутні скрипки Страдіварі, перебуваючи поруч із живим камертоном. Ярмоленко — це «граючий тренер» де-факто, чия «футбольна гравітація» відчувається у кожному русі молодих гравців, яким він передає досвід прямо тут і зараз.

Інтуїтивна синергія: Редушко — Пономаренко. Ми пам’ятаємо пари Мунтян — Блохін чи Шевченко — Ребров. У цьому матчі я побачив зародження подібної геометрії взаєморозуміння. Богдан Редушко та Матвій Пономаренко синхронно бачать розвиток епізоду й діють настільки злагоджено, наче вони один організм, а не дві різні людини. Це не просто тактика, це «магічна зв’язка», де хав та форвард знають вектор руху одне одного заздалегідь.

Капітанська самовіддача. Роль Віталія Буяльського в цій системі особлива. У «Динамо» капітанська пов'язка — це не аксесуар, а зобов'язання. Аксесуар може навіть впасти, але зобов'язання — ніколи. Капітан у нашому клубі завжди залишає на полі всі свої сили без залишку, стаючи містком між творчим хаосом атаки та залізною дисципліною.

Генетична воля до перемоги ("Ніколи не здавайся!"). Багато хто сприймає слова Лобановського «рахунок на табло» як виправдання для начебто механістичної гри. Але правда в тому, що футбол Динамо завжди був і залишається глибоко творчим процесом, де результат — це лише вершина айсберга підготовленості. Кажуть, що «везе тому, хто везе», а Сенека колись влучно зауважив (часто це приписують Едісону): «Успіх — це коли можливість зустрічається з підготовленістю». Саме цю готовність до творчого маневру в кожну мить гри я і бачу в сьогоднішньому Динамо.