Коефіціент корисної дії

Дивлюсь я на поле (футбольне) та й думку гадаю. Друзі, в що ми граємо? В так званий істинно динамівський футбол по – костюковськи. Тобто в лонгболи на швидкі фланги і в передачу під удар в карний майданчик.

Красиво, як морські бої давно зданих в брухт елегантних парусних бригантин. Та на жаль скінчились ті часи, як би ми цього не бажали.

Щільний захист, де на кожному метрі постійно по три захисника, а той більше, де захисні редути побудовані з бетону М400, а то й й М500 і вище, де захисник, не втрачаючи розум, а то й забуваючи про нього, б’є по ногам, по рукам, по торсу, не даючи змоги прийняти м’яча, зробив неможливим апріорі ці легендарні атаки насолоди. До того ж, коли ще фулбеки з вінгерами не вміють віддати точні паси, а нападники не тямлять як їх приймати, то щирий футбол по – костюковськи буде щирим лише з командами класу Полтави та Руху.

Я думаю, що це розуміють всі. Але ж ні: давай нам щирий динамівський футбол по – Лобановському. Та й чи був він таким при Метрі?

Але Костюк намагається. Силкується, прагне і …

Тут недавно Михайло Смоловий, якого можна і поважати , і ненавидіти (хто як бажає), підрахував, що кияни за 10 костюковських ігор у внутрішньому чемпіоні і Кубці (від гри з Полтавою до гри з Металістом 1925) виконали 211 кросів з гри.

Багато? Так. Однак Ви будете сміятись: лише 15 з них завершились ударом по воротам і тільки 3 – в ствір воріт. Коефіцієнт корисної дії «бистрих флангів щирого футболу по – костюковськи» - 1,42%, тобто в 3… 5 раз менше ККД парової машини Уатта. Так в що грає наше Динамо, в що грають вихованці Костюка? Та найбільш смішніше і сумніше, що більшість команд грають в ще менші 1,5% корисною дії.

В суботу дивився гру Динамо з Металістом 1925 і зловив себе на думці, що доки грав Ярмоленко, то гру Динамо ще можна було спостерігати, але коли він втомився, а це сталось десь на 30 хвилині, то можна було йти спати. Вперті проходи по флангах і ще впертіші навіси в нікуди – зло і, на жаль, біда як Динамо, так і всього нашого футболу.

Так, вірно, можна казати, що у нас гравці низького рівня. І це так. Але ж чому у них такий фантастично плінтусовий рівень? Чому?

Все в світі має причинно – послідовний зв’язок. Низький рівень гравців є нічим іншим, як наслідком низького рівня тренерів, які вбачають що перемоги можна досягнути і по- перше, і по- друге, і по – третє, за рахунок фізичного перебігання суперника. Але те що раніше спрацьовувало, при Метрі, наприклад, вже не працює, бо, по – перше, суперники не гірше фізично готові, і, по – друге, фізична готовність наших команд бажає кращого. Тому «плач Ярославни» наших тренерів – це швидше облудний плач казанської сироти.

Вірю і в ліриків, і в фізиків, однак геть не вірю тренерам – фізрукам. Та жаль, саме вони і є нині уособленням нашого футболу. Хоч плач, хоч стріляйся. Але це так. Всі ці Кудрівки, Оболоні, Полтави, Рухи і, як вершина всього, ЛНЗ – це, навіть не крок назад, це дно нашого рідного футболу. Вони виросли не на бажанні ГРАТИ в футбол, а з бажання перемагати будь якою ціною. Тому я не бачу в найближчий час прогресу українських команд. І справа не в війні, справа в розумінні і в бажанні футболу.

І якщо сьогодні ЛНЗ виграє у Шахтаря, а потім стане ще й чемпіоном, то зливай воду прийшли морози. Бо Пономарьов апологет, найкращий в Україні апологет, тренера – фізрука. До речі, жоден вихованець якого так і не зміг дійти хоча б до ролі лавочників збірної України.

Залишається лише чекати. Та чого? і звідки воно може прорости?

Зовсім недавно ми побачили фото нашої рідної Землі зі зворотнього боку Місяця.

Так коли ж ми побачимо футболв УПЛ?