Привіт!
Я оце подумав: а чому ми усе про «фанатів» та про «фанатів»? Давайте згадаємо і про решту відвідувачів стадіону, яких певна частина т.зв. «двіжа» услід за москалями називає «кузьмичами». Можна було б і щось своє придумати. Можуть же, коли захочуть. Коли раніше практично все у «двіжах» було здерто у наших російських сусідів, то нині почало зявлятися дещо оригінальне.
Та сьогодні не про це, точніше не про цих. Хто ж вони такі, оці «кузьмичі»? Довго намагався сформулювати визначення цих людей і врешті дійшов висновку, що «кузьмичами» є усі ми, усі ті, хто не відносить себе до «фанатів» чи «ультрасів». І це нормально, так воно і має бути.
В усі часи певна частина молоді відрізнялася від решти суспільства. Колись, у роки моєї юності це були «стілягі», «хіпарі», «панкі» і так далі. Це були найбільш передові для свого часу молоді люди. За зовнішніми ознаками - чудернацьким на тлі решти людей одягом, зачісками та манерами, приховувалось небажання жити так, як навчають дорослі, шукати щось своє, оригінальне.
Зазначу, що в усі часи це була далеко не уся молодь. Більшість молодих людей поводили себе як належить, підростаючи і готуючись стати дорослими. Так жити було нецікаво. Тому молодіжний протест знаходив різні форми, в основному зовнішні аби відрізнятися від «правильних». Одразу зазначу, що мордобій до числа цих форм не входив ніколи. Мордобій був призначений для найменш розвинутої частин и молоді. Та й мордобою того було не так вже й багато. Більше розмов, ніж власне бійок. Та й за що було битися? Район на район? Вулиця на вулицю? Набагато цікавіше було у футбол між собою зіграти.
Та це усе тривало недовго. Кілька років юності, а потім служба у війську, навчання, робота, діти… Як і належить колишні молоді протестувальники ставали дорослими і вже їхні діти протестували проти них. Так було завжди, так є тепер, так буде і надалі. Молодь не може без протесту. Те, що час і натхнення для цього протесту можливі завдяки тому, що дорослі у цей час працюють і заробляють на життя – теж нормально. Усьому свій час.
Коротше, закінчивши протест юнаки і дівчата повертаються додому, де стають нормальними членам и своїх родин. Нікому не спадає на думку якось збиткуватися над батьками, які працюють у той час, коли їхні діти «самовиражаються». Коли батьки і діти розумні – конфліктів не виникає. Старші розуміють дітей, бо самі такими були, діти розуміють батьків, бо самі такими будуть. Тому при батькові і матері найвідчайдушніші ватажки юнацьких компаній не матюкаються і взагалі поводяться спокійно. Якщо тверезі.
Тепер повернемося на переповнений стадіон, а таке у нас буває досить часто, де неподалік одні від одних розташовані «фанати» та «кузьмичі». Насправді ніякої ворожнечі між ними немає, оскільки на одних секторах сидять образно кажучи батьки, а на інших, образно кажучи, діти. Звідки ж проблеми?
На мою думку проблема у тому, що реальних, а не удаваних батьків та дітей одночасно на стадіоні буває не так багато. Із тих, хто горлає на «фанатськму» секторі, лише одиниці потім, коли стають дорослими, йдуть на футбол. Інакше наші стадіони давно були б забиті по зав’язку на кожному футболі. Чому лише одиниці колишніх «фанатів» залишаються із футболом?
Гадаю, що це стається із кількох причин. Частина молоді, яка йде на стадіон, робить це «за компанію». Закінчується компанія – закінчується футбол. Ще одній частині футбол взагалі байдужий. Вони йдуть на «фанатський сектор» за іншим. Не буду уточнювати. Бо це буде надовго. І лише незначна частина на усе життя прикипає до футболу і вже не мислить себе без походу на стадіон.
Є такі і серед нинішніх «ультрасів». Молодість самовпевнена – вона вважає, що не закінчиться ніколи. На жаль, закінчиться. Причому у всіх без винятку. Але можна зберегти від молодості найкраще. Хто сидить на трибунах «кузьмичів»? Що це за люди? Чи варті вони зневаги, чи навпаки?
Ці люди різні. І за віком, і за зовнішністю, і за політичними поглядами і за багатьма іншими ознаками. Але кожен з них колись вперше побачив футбол. Кожен мріяв колись грати за «Динамо», за збірну і стати чемпіоном світу (не менше!). Подумки вони були поруч із футболістами коли були дітьми, коли були підлітками, студентами, дорослими і пенсіонерами. Я досі по одному-двом словам можу відрізнити любителя футболу від того, хто до футболу байдужий. І тих, хто байдужий, мені по-людськи шкода. Вони ніколи не відчують того щастя, яке відчуває футбольний уболівальник. А таке щастя буває у житті кожного уболівальника лише тому, що він йде на футбол. Де все не так. як у житті. Де попри всякі нехороші речі, збереглася і збережеться боротьба за перемогу. У якій ніколи не відомо, хто переможе.
Тому я дуже поважаю «кузьмичів» на трибунах стадіонів. І знаю, що у частини нинішніх молодих і гарячих уболівальників теж всередині зростає той самий «кузьмич». А ті, у кого не зростає, з часом підуть, не залишивши по собі нічого, окрім потрощеного інвентаря та міліцейських протоколів.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости