Ніби гортаєш сторінки неписаної історії нашого футболу...(закінчення)

Андрей Голобородько

Початок:

1. Ніби гортаєш сторінки неписаної історії нашого футболу...

2. Ніби гортаєш сторінки неписаної історії нашого футболу...

#НЕФОРМАТ Завершальна частина нашої ексклюзивної розмови з видатним спортивним журналістом, письменником та біографом динамівських легенд Деві Аркадьєвим.

Андрій Голобородько: Поразка від Бельгії на чемпіонаті світу 1986 року й досі викликає суперечки: це була фізична втома після Угорщини, тактична помилка чи ті самі два голи з офсайду, про які писала наша преса, намагаючись виправдати команду? Розкажіть, як ви пережили цей удар ізсередини і як із ним упорався сам Валерій Васильович Лобановський.

Деві Аркадьєв: Погоджуюся, після першої, прямо-таки феєричної перемоги над угорською збірною було прикро програти бельгійцям. Згадуючи всі "за" і "проти", коли, як то кажуть, фортуна від нас відвернулася, я по-людськи розумів гіркі переживання Блохіна. Адже саме в цьому матчі головний тренер не дав Олегу зіграти у складі збірної! Зізнаюся, що так і не наважився сипати сіль на рани Васильовичу, але від Блохіна знаю, що, здається, Лобановський погодився з ним у тому, що був неправий.

Андрій Голобородько: Чому Валерій Лобановський, якого в усьому світі шанували як великого тренера, так і не очолив європейський гранд, а поїхав працювати до Кувейту?

Деві Аркадьєв: Багато в чому, гадаю, це був вибір не лише Васильовича, а й його дружини Ади, царство їй небесне, світла пам’ять. Можу припустити, що певну роль відіграла матеріальна сторона контракту. Щоправда, за великим рахунком, те, що мені довелося почути від самого Валерія Васильовича, — це незнання ним іноземної мови. Нагадаю, що в Кувейті перекладачем Лобановського працював Міша Ошенков, син легендарного Олега Олександровича Ошенкова.

Андрій Голобородько: Скажіть, чому після Валерія Лобановського у нашому футболі так і не з’явилося жодного тренера зіставного масштабу? Адже багато хто з його колишніх гравців намагався працювати за його знаменитими конспектами та схемами, але повторити його європейський успіх нікому з українських фахівців так і не вдалося. У чому головна причина — методика застаріла, змінився сам футбол чи справа в чомусь іншому?

Деві Аркадьєв: Хороші запитання! На мій погляд, точна відповідь на них заслуговувала б на докторську дисертацію. На жаль, я на це не претендую. Втім, висловлю свою точку зору, якої дотримуюся вже багато років. Можу назвати навіть точну дату — 16 жовтня 2018 року, коли пішов із життя Базилевич, мій багаторічний вірний друг, з яким ми не раз про це розмовляли, як то кажуть, віч-на-віч. Щоправда, своего часу, як тоді казали, "не для преси". Користуючись словами вашого запитання, поясню: Олег Петрович, царство йому небесне, світла пам’ять, — "тренер зіставного масштабу" з Лобановським. Для мене вони — двоє, як один. А їхня методологія, заснована на науковій основі, яку розробляли люди на чолі з Анатолієм Зеленцовим, у двох по-справжньому легендарних сезонах 1974–1975 років, — це справжня спадщина українського та світового футболу. До слова, на мою думку, крім українських фахівців, у футбольній Європі цією спадщиною активно користуються й нині.

На фото: Валерій Васильович Лобановський та Олег Петрович Базилевич

Андрій Голобородько: Ходить чимало байок про неймовірну техніку гравців того "Динамо"— наприклад, як Анатолій Коньков на спір забивав десятки м’ячів поспіль у вузьку щілину під поперечиною або як Буряк бив пенальті у "кватирки". Розкажіть ще схожі історії з життя команди, які водночас веселили й вражали уяву?

Деві Аркадьєв: Сподіваюся, ви пробачите мені, якщо скажу, що байки — не мій "улюблений жанр". Щоправда, саме запитання, гадаю, завдяки асоціаціям мімохіть допомогло мені згадати епізод на динамівській заміській базі. Років п’ятнадцять тому, перебуваючи в Києві, я приїхав до динамівців, коли тренування команди вже закінчувалося. Стоячи за воротами, ми розмовляли із Сашком Чубаровим, царство йому небесне. Спостерігали, як кілька футболістів тренувалися подавати кутовий. За виразом обличчя Чубарова я зрозумів, що йому по-людськи шкода своїх молодих одноклубників.

— Федоровичу, а ти міг би поділитися з ними досвідом!? — запитально дивлюся на нього.

Мовчки, не промовивши жодного слова, Саша знімає кросівки й залишається босоніж. На нас уже звернули увагу футболісти, а Чубаров, підхопивши м’яч, швидким кроком іде до правого від воріт кутового прапорця. Бачу, що кількість допитливих зросла. Саша розбігається, б’є — і м’яч, описавши дугу, влітає в ближню "дев’ятку", як люблять казати футболісти.

На фото: Олександр Федорович Чубаров

Андрій Голобородько: У середовищі вболівальників досі ходять байки про надзвичайно жорстку боротьбу за місце під сонцем у тому "Динамо". Наприклад, відома легенда про Йожефа Сабо, який нібито виходив на поле зі звичайним цвяхом у руці, щоб непомітно вколоти особливо настирливого опікуна, а потім викинути його. А що відбувалося всередині самої команди на тренуваннях і за їхніми межами? Чи траплялося, що місця у стартовому складі програвали в карти напередодні матчу або коли надзвичайна конкуренція виходила за межі звичайної спортивної боротьби? Розкажіть про закулісну кухню команди як про живий організм — можна без конкретних прізвищ.

Деві Аркадьєв: Сподіваюся, у своїй відповіді на попереднє запитання я достатньо чітко виклав своє ставлення до різного роду байок!? А щодо, слава Богу, живого й досі легендарного динамівця Йожефа Сабо "зі звичайним цвяхом у руці", то про це варто було б за нагоди запитати в нього самого.

Андрій Голобородько: У київській ложі преси Республіканського стадіону завжди збиралися видатні автори. Кого з колег ви вважали справжніми лідерами спортивної думки в Україні?

Деві Аркадьєв: Величезний внесок зробили такі майстри, як Валерій Ісайович Мирський і Борис Йосипович Гопник. Це були люди глибокого інтелекту, які чудово знали футбол, писали про нього надзвичайно грамотно й гостро. Вони вміли відстоювати принципові позиції, чим, на мій погляд, піднімали рівень нашої спортивної журналістики.

Андрій Голобородько: Ви вже понад три десятиліття живете у США, у Філадельфії, але душею завжди залишаєтеся в Україні. Що ви відчуваєте сьогодні, дивлячись на цю жорстоку війну з-за океану?

Деві Аркадьєв: Те, через що сьогодні проходить наш народ, не йде в жодне порівняння з минулими випробуваннями — це страшне горе, яке принесли на нашу землю російські окупанти та загарбники. Навіть перебуваючи в Америці, без перебільшення зізнаюся, що постійно живу болем, гнівом і тривогами рідної України. Пишаюся українцями, які з перших днів повномасштабної та віроломної війни зі зброєю в руках протистояли лютому й підлому ворогу. Твердо вірю в незламність українців, славетних ЗСУ і в те, що ми обов’язково переможемо нацистів XXI століття з країни-агресора, дасть Бог, відбудуємо нашу країну — по-справжньому незалежну, рідну Україну…

Висловлюю щиру вдячність Деві Аркадьєву за цю змістовну й відверту розмову, надану можливість торкнутися живих сторінок нашої футбольної історії та за його незмінну любов до України. Для мене це була велика честь — підготувати такий матеріал і взяти інтерв'ю у справжнього метра спортивної журналістики.

Усі архівні та ілюстративні матеріали використано виключно з ознайомлювальною метою з відкритих джерел та особистого архіву героя.

х х х

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости