Свою чергову розповідь я хочу присвятити хмельницьким пацанам, моїм ровесникам. Їм пощастило більше, а може то не пощастило, може то вони більше хотіли цього.
Розпочну із себе. Чому я не став футболістом.
З п'яти-шести років я мріяв стати футболістом. Звичайно же Блохіним, ким же іншим?
З ранку до смерканку я ганяв м'яча. Мені не потрібні були ніякі машинки, пістолети з автоматами, навіть велосипед. М'яч, м,'яч і тільки м'яч!Пригадую свій перший м'яч. Його мені купила хресна, побачивши як я стою перед прилавком з м'ячами у "Дитячому світі"та дивлюсь на м'яч. То був не справжній футбольний м'яч, але і не резиновий за 65 коп. Він коштував, здається, 7 руб.(це було літо 1981 року) В ньому в середині була камера. А заверху щось на кшталт резини. Він був розбитий на шестикутники і мав коричнево-чорний окрас. Щастя зашкалювало.
В 4 класі я поступив в футбольну секцію до тренера Аркадія Йосиповича Морговського. З перших же тренувань, де у мене виходило все легко та невимушено, я наче літав по полю. З одним пацаном на ім'я Вітя ми розривали всіх. Він пасує я забиваю, я пасую він забиває.
Після декількох тренувань Аркадій Йосипович повідомив нам з Вітею, щоб завтра ми також приходили тренування. В першу групу. В першій групі займалися кращі з кращих.
Саме з тієї групи вийшли декілька хлопців, ставших в майбутньому професійними футболістами: Коля Колодій, Дмитро Сандулов, Саня Чопик, і, найголовніша зірка групи 1974 р.н., Андрій Кирлик , котрий закінчив кар'єру в статусі капітана одеського "Чорноморця"
Після повідомлення Аркадія Йосиповича я летів додому мов на крилах. " Я буду футболістом! Я гратиму в "Динамо"Київ, я гратиму в "Динамо" Київ!!!" - моє серце ледь не вистрибувало з грудей.
Тато був вдома, він саме приїхав на обід. "Тату!!!"- я з розгону кинувся в обійми батька.
Шкільний день промайнув для мене непомітно. Після уроків я із однокласниками котрі жили зі мною в одному будинку на тодішній Совецькій (тепер Прибузька),24 йшов додому.
На моє нещастя на нашому шляху була льодяна гірка. Можливо ви пам'ятаєте стекольний магазин що знаходився на горі праворуч на розі вул. Дзержинського та Карла Маркса (тепер Подільська та Свободи). До речі, з точки зору маркетингу це був прекрасний хід - розташувати магазин саме там. Близькість нашої десятої школи, а також відносна близкість школи#3, давала можливість приріжчикам скла ніколи не нудьгувати без роботи. Принаймні футболісти нашої десятої школи старалися і били вікна у школі регулярно. По бразильській системі.
Так ось біля того магазину вниз з гірки і розковзали льодяну гірку. Мої однокласники, діти з інших класів, місцеві дітлахи що жили поруч, з сміхом та криками каталися з тієї гірки. Я подумав, що майбутній зірці київського "Динамо" не личить їздити на портфелі чи на сідницях. Звичайно я, як і деякі інші відчайдухи, спробував з'їхати на ногах. Перша ж спроба виявилась невдалою...
Я впав. Різкий біль у лівій частині тіла перерізав мене. Намагаючись встати я впав. Темні круги плили перед очима. Однокласники Сергій Гулько, Ігор Ковальчук, Сергій Цимбалюк, Наташа Кохан допомагали мені прийти до тями. Всі разом ми пішли до нашого будинку. "Гусь" ніс мій портфель адже ми з ним жили в одному під'їзді, Наташка і два Сергія намагались розважати мене.
"Не бойся, Степа!- підтримала мене Наталочка, - Все будет хорошо!- пошепки сказала моя сусідка, по сумісництву королева краси 4-Г класу.
Вдома я всіма силами намагався робити вигляд що нічого не трапилось. Але мама щось підозріле помітила. Прийшлося розказати всю правду. Мама, сварючимь на мене, оглянула руку і поставила діагноз : Ніякого більше футболу!
Незабаром прийшов з роботи тато і на машині повіз мене в дитячий травмпункт. Лікарі не виявили перелому, поставили діагноз тріщина та наложили на мою ліву руку тугу пов'язку (не можу згадати точно, може то був гіпс. Я не пам'ятаю, здається все таки пов'язка) Я в душі дуже зрадів і...допустив фатальну помилку.
Запитав у лікарів чи можна мені грати в футбол. Вранці я мав вперше йти на тренування з першою групою. Лікарі не встигли мені відповісти тому, що тато сердитим голосом поаторив діагноз мами яка винесла свій вердикт раніше.
Я завмер... серце наче зупинилося....
Дивився на тата і не міг повірити своїм вухам. Тато майже по складам провторив: ніякого більше футболу!
Всю дорогу додому я сидів на задньому сидінні і плакав. Плакав не від болю. Я не знав чи болить рука чи ні. Плакав від того що найзаповвтніша мрія 10-ти літнього пацана так швидко і грубо розбилася вщент
https://youtu.be/Bz85aM7zWOU?si=bQzaJEzD4YI7bIRD
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
