Динамо: між великим минулим і невизначеним завтра

Цей текст я писав довго: вивірявся, звірявся, відкладав, починав знову і все-таки рішився.

Давайте, колеги, відкладемо сторону думи про очки, голи, Пономаренко з Біловаром і трохи поговоримо про майбутнє Динамо, про його перспективи нинішнього формату. Розумію, що кожен уболівальник має власну відповідь на це болюче запитання.

Як на мене, сяк -таке майбутнє у Динамо є. Але я про велике майбутнє.

Сам по собі статус великого клубу вже не гарантує йому великого майбутнього. І найбільша небезпека полягає не в тому, що команда програє окремі матчі, а в тому, що клуб поступово втрачає розуміння того, у який футбол він хоче грати і якою командою прагне стати. Це, на мою думку, головна проблема.

Я бачу три глибокі системні вади.

Перша — відсутність чіткої футбольної перспективи.

Яким має бути «Динамо» через два-три роки? Командою, що домінує завдяки позиційним атакам? Командою, що грає в вертикальний футбол зі швидкими флангами? Колективом, який сповідує інтенсивний пресинг? Чи клубом, що цілеспрямовано розвиває молодих футболістів, готує їх до вимог сучасного футболу й відкриває шлях до сильних європейських чемпіонатів?

Друга — розрив між академією та першою командою.

На жаль, виховати перспективного футболіста й інтегрувати його в основний склад так, щоб він розумів свою роль і відповідав вимогам команди, — зовсім різні завдання. І, схоже, в Динамо ця проблема досі не має належного системного розв’язання.

Є й інший бік питання. Молоді футболісти не повинні бути недоторканними лише тому, що вони вихованці клубної академії. Але так само несправедливо робити їх винними в усіх командних негараздах через брак досвіду. Молоді потрібні не поблажки й не пошук винних, а зрозумілі вимоги, послідовна підготовка та середовище, у якому вони можуть прогресувати.

Третя — відповідальність чи навпаки безвідповідальність керівництва.

Клуб змінює тренерів, але знову й знову стикається з подібними проблемами. Чому? Хто обирає тренера? Хто визначає кадрову політику? Хто оцінює, наскільки склад відповідає обраній моделі гри? І, зрештою, хто відповідає за те, щоб чергова зміна наставника не перетворювалася на черговий початок із чистого аркуша?

Ці три запитання не можна адресувати лише тренерському штабу. Вони передусім стосуються тих, хто визначає стратегію клубу й ухвалює ключові рішення.

Звідси й постає, мабуть, найнеприємніше запитання: чи не стало наше з вами, колеги, Динамо клубом, у якому минулі заслуги забезпечують керівництву надто великий кредит довіри?

У Динамо часів братів Суркісів були й залишаються реальні досягнення. І заперечувати їх або применшувати було б несправедливо. Але минулі успіхи — це не індульгенція на майбутнє і не доказ ефективності нинішньої системи управління.

Футбол змінюється, конкуренти навчаються, вимоги до підготовки команди зростають. Те, що працювало двадцять років тому, зовсім не обов’язково працюватиме сьогодні.

Мені здається, Динамо потрапило в пастку власної історії: клуб звик сприймати свою велич з трьома зірочками на емблемі, як щось дане й незаперечне з, замість того щоб щодня доводити її грою, результатами та здатністю розвиватися.

Я вважав і вважаю, що Динамо може повернутися до боротьби за чемпіонство відносно швидко. Але повернутися до рівня, на якому команда здатна конкурувати із міцними середняками європейського футболу, буде значно важче.

Для цього потрібні, знову й знову наголошую, не лише вдала трансферна кампанія чи короткочасний ефект від призначення нового тренера. Потрібна зміна самих принципів управління футбольним процесом, а саме:
• запросити сильного спортивного директора з реальними повноваженнями;
• визначити футбольну модель клубу на кілька років;
• підбирати тренерів і гравців саме під цю модель, а не щоразу починати заново;

Тому головне запитання для мене сьогодні звучить так: чи готове керівництво Динамо змінювати не лише тренерів, а й сам підхід до побудови команди?

Якщо готове — майбутнє є. Якщо ні — клуб і надалі житиме спогадами про своє велике минуле, час від часу підкріплюючи їх чемпіонськими титулами, але дедалі рідше переконуватиме власною грою.

На жаль, колеги, я не вірю, що за незмінної моделі управління Ігоря Суркіса наше Динамо повернеться до стабільного рівня європейської еліти. Чемпіонські титули в Україні, Кубки й Суперкубки України, окремі вдалі виступи та перемоги в єврокубках — усе це можливе й надалі. Але системний прорив у майбутнє без зміни управлінських підходів видається мені малоймовірним.

І я б не зводив усе до питання, чи достатньо грошей вкладає Суркіс. Гроші важливі, але самі по собі вони не створюють футбольної системи. Головне, на мою думку, — чи готовий він довірити ухвалення спортивних рішень професіоналам, наділити їх реальними повноваженнями, створити дієву систему контролю та відповідальності за результат, а не обмежуватися призначеннями й звільненнями тренерів.

Як на мене, Суркісу давно час перестати бути головним футбольним експертом у власному клубі. Його завдання як власника — не підміняти собою спортивний менеджмент, а створити систему, яка професійно й послідовно працюватиме без його щоденного втручання у футбольні рішення.

Повноваження для цього він має. Питання лише в тому, чи готовий скористатися ними саме так. На сьогодні я не бачу достатніх підстав для оптимізму.

Якщо говорити прямо, то за нинішньої моделі управління Ігоря Суркіса я не бачу переконливих перспектив перетворення київського Динамо на стабільно конкурентоспроможний клуб європейського рівня. А ось залишатися одним із претендентів на чемпіонство України — цілком реально.

І в цьому, мабуть, найбільша прикрість: у Динамо є все необхідне, щоб прагнути більшого, але поки що немає переконливих ознак того, що клуб готовий змінитися заради цього більшого.

Можливо сумбурно, але хотілось виговоротися...

З повагою,
Скіф.