Читаючи, слухаючи й спостерігаючи за тим, який галас здійнявся після поразки нашої збірної від північноірландців, а також за нескінченними апеляціями до спадщини Лобановського, хочу висловити одну думку, яка для мене є головною в цій дискусії. Тим паче, що дехто договорився вже до того, що вважає самого Лобановського чи не першопричиною нинішньої кризи українського футболу.
Не вірите — пошукайте у Facebook дописи такого собі Остапчука.Насамперед хочу зауважити: я аж ніяк не належу до апологетів Лобановського. Навпаки, не раз вважав за потрібне критикувати його тренерські методи й досі переконаний, що команди під його керівництвом могли досягти значно більшого, ніж їм зрештою вдалося. Але зараз мова не про це.
На мою думку, український футбол, а разом із ним і наші доморощені тренери, успадкували від Лобановського культ фізичної готовності, але не зуміли зберегти його головну футбольну ідею — системність. Так, Лобановський справді зробив український футбол фізичним. Так, так і ще раз так! Але з одним принциповим уточненням.
Лобановський не винайшов фізично інтенсивного футболу. Він перетворив фізичну підготовку на невіддільну складову цілісної футбольної системи. Його команда мала витримувати високий темп упродовж усього матчу, синхронно пресингувати, швидко перебудовуватися після втрати м'яча, скорочувати простір для суперника й виконувати тактичні завдання з високою інтенсивністю.
Тобто «перебігати суперника» було не самоціллю, а лише засобом реалізації колективного задуму.
І ось тут криється принципова різниця між Лобановським та багатьма його послідовниками. У Лобановського фізична перевага й інтенсивність працювали на тактику. У його наступників — навпаки: тактика поступово почала обслуговувати фізичну перевагу.
Чому так сталося? На мою думку, так звані учні Лобановського через власну неспроможність осягнути всю глибину його методики засвоїли лише найпростішу її частину — фізичну підготовку, дисципліну, вимогливість і працездатність. Натомість значно складніші речі залишилися поза їхнім розумінням або можливостями:
- здатність керувати грою, а не просто реагувати на неї;
- налагоджена взаємодія між ігровими лініями;
- тактична гнучкість.
Лобановський ніколи не вимагав, щоб футболіст просто багато бігав. Він хотів, щоб той бігав туди, куди потрібно команді, у потрібний момент і відповідно до загального ігрового плану. Та, на жаль, передусім для наступників Лобановського головним чинником перемоги поступово став культ фізичних кондицій. У них утвердилася думка, що працездатний, витривалий і дисциплінований футболіст уже має необхідну основу для успіху. Але, як переконливо свідчить сьогоднішня дійсність, це далеко не так: фізична готовність не здатна компенсувати відсутність футбольного мислення.
У нашому нинішньому, післялобановському футболі (а від дня смерті Метра минуло вже 24 роки) футболіста передусім оцінюють за його атлетичними показниками, а не за тим, наскільки він здатний прочитати гру, своєчасно прийняти рішення, віддати нестандартну передачу чи знайти простір між лініями суперника.
Та, на жаль, нині в нашому футболі футболісти а-ля Пономаренко мають куди вищу цінність за гравців типу Буяльського, яких часто, навіть не випускають грати, примушуючи змінити свою гру. Крім того, наступники — ті самі горе-учні — втратили систему свого наставника. Адже Лобановський будував не просто команду, а цілісну модель гри. Кожен футболіст мав визначені функції, кожна дія логічно продовжувала попередню, а окремі елементи складалися в єдиний, злагоджений механізм.
Нинішній український футбол, на мою думку, страждає саме від відсутності такої цілісності. Тому наша збірна нерідко виглядає так, ніби її футболісти не мають чіткого розуміння, як виходити з-під пресингу, не завжди знають, де повинні перебувати партнери під час розвитку атаки, надто повільно приймають рішення, не мають налагоджених механізмів позиційного нападу. І найпарадоксальніше: попри багаторічний культ фізичної інтенсивності, часом не здатні підтримувати необхідний темп упродовж усього матчу.
На жаль, це вже не питання одного невдалого матчу чи конкретного тренера. Це питання занепаду футбольної школи, тренерської освіти та самої філософії розвитку футболіста. Лобановський не просто вчив футболістів бігати, хоча й створив одну з найкращих систем фізичної підготовки свого часу. Він хотів, щоб футболіст думав швидше за суперника, а не просто бігав швидше за нього.
І ось у цьому, як на мене, полягає головна трагедія українського футболу: Костюки, Хацкевичі, Михайличенки, Пономарьови та інші засвоїли, скільки треба бігати за Лобановським, але забули, навіщо він змушував футболістів бігати. Забули, що головним стрижнем учення Метра було виховання футболіста, який не просто виконує завдання тренера, а сам розуміє футбол.
Не Лобановський винен у фіаско українського футболу. Навпаки, український футбол став заручником спрощеного, аж до примітивності, трактування його спадщини нинішніми горе-тренерами, які називають себе його учнями.
І це вже не просто зрада футбольної спадщини великого Метра. Це вирок нашому футболу.
З повагою,
Скіф.
По перше, зараз в Україні діти не хочуть грати у футбол, як результат - нема з кого вибрати. Сабо ще років 15 тому писав, що в Динамо не можуть набрати групу. В ДИНАМО!!! По-друге, в академії беруть не тих, хто може, а тих, чиї батьки мають гроші, або зв'язкИ.
По третє: у всьому світі зробили акцент на фізику (достатньо глянути, як відпахують технічні гравці в Іспанії всі 90 хв. На допомогу їм прийшли 5 замін. А наші бєсєдіни крім бігати, нічого і не здатні. Плюс система відбору в дитячі команди: між умовним мессі і умовним пономаренком візьмуть явно пономаренка, бо від тренерів на дитячому рівні вимагають перемог,, а не підготовки якісних гравців. І той же Пономаренко чи Бєсєдін просто затоптували своїх хилих ровесників (Хоча проти Моті як гравця я нічого не маю. Йому б ще з поведінкою трохи заспокоїтись).
І ще - ВВЛ крім ігрових якостей ще й цінував загальнолюдські. І коли потрібно, осаджував тих, хто зарвався. А то й відраховував (історія з Юрковським)
То о чём стесняются говорить те кто свои сердца отдали Динамо, к примеру - привычка ходить с детства на стадион с родителями .
Это как в церковь с колыбельки , не предоставляя возможность выбрать свой путь.
У Динамо под номером два , после феноменальной физической подготовки, было принято применять мелкий фол - и не килограммами а тоннами.
Прессинг заканчивался не только желанием отобрать мяч или заставить ошибиться . Была задача войти в контакт с телом противника , не обязательно жестоко или грубо. Немножко в ногу , немножко в мяч , плечо в плечо .
Шикарная тактика . Но для этого нужно иметь здоровых пацанов
Вы просто извращаете реальную картину, полностью игнорируя умение подопечных В.В. Лобановского отрываться от соперников. И приписываете им сплошной прессинг.
Сомневаюсь, что вы видели киевское Динамо, начиная с 1974 года - иначе не сочиняли бы подобной ерунды: фолили в основном соперники, "автобусы" строили в основном соперники. Против киевского Динамо первым номером в том футболе крайне редко кто рисковал играть. Словом, все с точностью до наоборот.