Український погляд на російський фільм "Матч"

«Чи треба перекладати слово «футбол»?» Маю моральне право подискутувати з цього приводу, бо ще на зламі 1989 і 1990 років, тобто за часів СРСР, виявився втягнутим у таку «дискусію», і не ким-небудь, а метрами партійно-радянської журналістики з «Правды» і «Советского спорта».

А всієї провини моєї було, що дивувався на сторінках республіканської молодіжної газети: чому з діда-прадіда українець, та ще й «західняк» Іван Яремчук (тодішній хавбек київського «Динамо») інтерв’ю українському телебаченню дає, вивертаючи при цьому щелепи, російською мовою? Чому команда в цілому, на відміну від литовського «Жальгірісу», вірменського «Арарату», грузинського «Динамо» тощо, не є українською за своїм духом? Не йшлося ще тоді про державну незалежність, національний чемпіонат і Кубок. Просто хотілося, щоб футболісти столичного «Динамо» (а грали тоді за нього не Браун Ідейє, не Ісмаель Бангура і навіть не Каха Каладзе, а ті самі Яремчуки, Яковенки і Євтушенки) чітко відчували, що представляють на всесоюзній арені Україну, що вони — українці, зрештою. І чому б одним із виявів такого патріотизму не бути солов’їній мові в їхніх вустах?
У своєму матеріалі «Нужно ли переводить слово «футбол»?» («Правда», 2 січня 1990 року) правдист наполягав: мова у спорті — це несуттєво! Навіть смішно. Чи так це? Судячи з того рейваху, що зчинився (і слава Богу, що зчинився!) нині в Україні з приводу пуску в український кінопрокат російської стрічки «Матч», друкований орган ЦК КПРС тоді лукавив. В усякому разі нащадки пропагандистів сталінського гарту міркують тепер зовсім інакше. Якою мовою хто говорить, для авторів «Матчу» виявляється дуже суттєвим. І дуже «доречно» вони підігріли до цього увагу саме напередодні футбольної події континентального рівня — Євро-2012, яке, як відомо, відбудеться в Україні та Польщі.
Інша річ, що прийом, який застосували московські кінематографісти, — українською мовою у фільмі послуговуються поліцаї, колабораціоністи, зрадники та інші «б’яки», а російською — всі без винятку футболісти київського «Динамо» і «радянські патріоти» — старий, як світ. Ну ось перший-ліпший приклад, який спав на думку. На початку жовтня 1989 року по українському телебаченню крутили телеспектакль «У травні 42-го» А.Ставничого і Є.Березняка. Це «Матч» один до одного! Знову-таки всі «нормальні люди» (радянські розвідники, наприклад) говорять спокійно, зважено, без зайвого пустослів’я «на великом и могучем». Інакше віщають україномовні персонажі — поліцаї, колабораціоністи, зрадники, ба, навіть гестапівці(!) — плямкаючи, вириваючи з рук один в одного кусень сала, грубо регочучи і брутально лаючись... «Матч» кинуто в український кінопрокат напередодні Євро-2012, телеспектакль «У травні 42-го» — напередодні розгляду і ухвалення Верховною Радою УРСР «Закону про мови». От і вся різниця.
Російська імперська пропагандистська машина старанно, хоча й досить грубо і примітивно, ліпить «чукчів» нашого часу буцімто вайлуватих тугодумів — естонців, диких «дітей гір» — грузинів і, звичайно ж, нас, «салоїдів», верхи на антиподові БМВ — «Запорожці». Анекдотами, треба сказати, тут не обмежується. Стереотипи — ворожі, з точки зору Москви, ідеї «великої і єдиної Росії» — вигулькують у сучасних російських фільмах, не кажучи вже про телешоу на кшталт «Нашої раші». Така «їхня» лінія. І дивуватися тут нема чому. Дивуватися треба нинішній українській владі, яка ковтає все це на диво незворушно та ще й регоче, ніби її особисто це не стосується.
Президенти футбольних клубів, тренери і гравці Української прем’єр-ліги, даючи післяматчеві бліц-інтерв’ю, й нині не балують нас рідною мовою. Хоча зрушення є. І може, добре, що цей процес іде природно, без зайвого форсажу. Творці «Матчу» «ненав’язливо» проводять ідеологічну межу між російськомовним «добром» і україномовним «злом». То що тепер, президента київської «Оболоні» Олександра Слободяна, головного тренера харківського «Металіста» Мирона Маркевича, відомих і перспективних футболістів Анатолія Тимощука («Байєрн»), Романа Безуса («Ворскла») та інших прирівняно до «гітлерівських посіпак», адже ці футбольні функціонери і гравці — хвала Господу! — не цураються української мови? Та що там — навіть непохитна і послідовна російськомовність Андрія Вороніна й Андрія Шевченка останнім часом похитнулася. Завдяки рекламним роликам, щоправда. Але факт є факт. І за «логікою» горе-кіношників, цих бійців українського футболу теж треба ставити в один ряд із огидними тінями минулого?..
Слово «футбол» на «копаний м’яч» перекладати, звісно, не варто. А от очистити це чудове і вагоме для нас поняття від пострадянської пропагандистської скверни, яку намагаються законсервувати і зберегти ідеологи «спільних чемпіонатів» і загалом українофоби всіх мастей, можна і треба!

Микола Цивірко «УФ».