Плохая игра

Найвищим взірцем журналістської майстерності для мене вже понад 20 років залишається заголовок, який з’явився в одній із донецьких газет у жовтні 1995-го. Тоді на стадіоні «Шахтар» від вибуху загинув тодішній власник донецької команди та ще чимало людей. Заголовок був такий: «Хорошая мина при плохой игре».

Автор тієї замітки, прізвище якого я, на жаль, забув, і не здогадувався, наскільки він був правий. Тому що «плохая игра», яка велась тоді в Донецьку, згодом перекинулася на всю країну. Почалося з того, що замовників вибуху на стадіоні ніхто не збирався шукати. У ті часи там чи не щодня когось вбивали, когось викрадали, хтось зникав назавжди. Як наслідок, уже за кілька років подібні заголовки в донецькій пресі стали неможливими — ти або прославляєш «Шахтар» і його власника, або тебе немає.

Правила «поганої гри» поступово змінювалися — вбивали все менше, частіше купували. Тим більше, що грошей було вдосталь. Наприкінці 1990-х сформувалася ціла черга з колишніх «незалежних журналістів», які прагнули попрацювати на «донецьких». Особливо багато було охочих звеличувати футбольну команду «Шахтар». Чому ні? Футбол же поза політикою, чи не так?

Тим часом виступи команди, майже повністю зібраної з привезених за шалені гроші іноземців, проходили на тлі постійних аварій на тамтешніх шахтах із десятками загиблих. Можливо, колись підрахують, у скільки шахтарських життів обійшовся кожен з іноземних футболістів, на яких витрачали сотні мільйонів доларів. Тоді про це ніхто не думав. Усі оспівували перемоги, рівень яких аж ніяк не відповідав вкладеним у це коштам.

Самі ж донецькі шахтарі звинувачували у своїх бідах «бандерівців». Ті, на їхню думку, позбавили їх гідних зарплат, умов для життя та праці. Коли я востаннє був у Донецьку восени 2009-го, ненависть до всього українського просто висіла в повітрі. Але й тоді ми цього «не помічали». Бо не до того було — «погана гра» вже розповзлася по всій Україні. Ми ще не здогадувалися, до чого це призведе.

Із кожним новим роком донецького домінування український футбол втрачав свої позиції. Поступово єдиною метою чи не всіх наших юних футболістів та їхніх тренерів стало потрапляння на контракт до «Шахтаря». Після цього можна було нічого не робити. Бо ж гратимуть усе одно бразильці. Тож ми маємо нині майже нікому не потрібний футбольний чемпіонат з усім відомим лідером, під якого підлаштовують усе, нехтуючи правилами та регламентами. Догралися до того, що роздаємо українські паспорти бразильцям «для усиления сборной».

Ми ніби не бачимо, що за цих бразильців люди гинуть тепер не в шахтах, а на війні, яка прийшла до нас услід за «поганою грою». Звісно, ми бачимо все. Але вслід за політиками дозволяємо себе «засліпити», вдаємо, що в нашому футболі все чесно й справедливо. А дехто навіть уболіває чи вдає, що вболіває, за тих, хто більше за всіх платить. І платитиме, аж поки довкола триватиме оця «погана гра», де футбол є лише тлом набагато трагічніших подій.

Запитаєте, чому я все про «погану гру» і нічого про «міну»? Тому що міни завжди приходять услід за «поганою грою». Вони вже стали буденними для Донецька, якому давно немає діла до футболу. І всі ми насправді сидимо на міні, що може вибухнути в будь-який момент. І так буде доти, доки ми не припинимо оцю «погану гру», що триває вже понад 20 років. І не лише у футболі.

Микола НЕСЕНЮК