Футбол и ответственность

6 травня 1990 року я провів на виборчій дільниці в одному з робітничих гуртожитків Рівного як довірена особа кандидата в депутати міськради. Проходили повторні вибори, та ще й другий тур. Тож головне було — нагадати людям проголосувати: коли виборців менше половини від списку, вибори вважалися недійсними. Я мав завертати до дільниці всіх, хто проходив повз неї. Була неділя, мешканці гуртожитків поверталися з навколишніх сіл увечері, тож саме вечірні години були вирішальні.

Саме в ці вирішальні години київське «Динамо» грало в Москві зі «Спартаком». Тож я періодично бігав до телевізора. Наші тоді виграли — 3:1. А вибори, можливо з моєї вини, не відбулися. Мій кандидат Василь Приходько набрав більшість голосів, але не став депутатом. До 50 відсотків не вистачило кількох десятків виборців.

Я відчував провину перед Василем, чи не вперше в житті збагнувши, що футбол — не головне. Що буває час, коли він лише заважає важливішим речам.

Так воно і сталося. Грузія і Литва проголосили незалежність і зняли команди із союзного чемпіонату. Тож замість радості за «Динамо», яке стало чемпіоном, я відчував сором за Україну, яка не поспішає вслід за Грузією, Латвією, Есто­нією та Литвою виходити із Союзу, що розвалюється.

Ці відчуття повернулися, коли в Росії проходив фінальний турнір Кубка світу. Не лише я, і не лише в Україні, відчував у ці дні, що цивілізованому світу має бути не до футболу. Що насуваються події, які назавжди змінять життя. Чи варто тепер заздрити тим, хто вболівав за команди, ніби нічого не сталося?

Нерозуміння того, що футбол є найвищим проявом великої політики, не позбавляє відповідальності тих, хто тиснув руку Путіна зі слідами крові жертв розв’язаних ним війн. І ця відповідальність настане.

Микола НЕСЕНЮК