Как киевское «Динамо» стремилось зарабатывать первые деньги

Розпочну з цитати класика: «То, что мы называем сметаной, сметаной не является!» Ці слова я зробив би універсальною формулою існування Радянського Союзу. Вона, на жаль, і досі притаманна країні, «где мы и процветаем», як казав той же класик. Виходячи із цього, футбольних клубів у СРСР не було і не могло бути. Радянські футбольні команди із 1960-х почали називати «клубами» неофіційно, так само як у нас досі футбольний Кубок світу називають «чемпіо­натом».

Насправді всі радянські команди, які виступали в офіційних змаганнях, починаючи із 1927 року, належали тим чи іншим «добровільним спортивним товариствам». Більшість команд були аматорські. Їхні гравці отримували від товариств лише спортивну форму та харчування у дні матчів. Але були і «показові команди майстрів», чиї гравці фактично були професіоналами, отримуючи зарплатню «спортивних інструкторів», робітників чи службовців тих організацій, які належали до їхніх спортивних товариств.

Саме серед таких команд 1936-го почали розігрувати «клубний» чемпіонат СРСР. До цього чемпіонати розігрували між командами радянських «республік», населених пунктів, або між командами вищезгаданих спортивних товариств — військових, міліціонерів, залізничників, тощо.

Так тривало понад 50 років. Усе всіх влаштовувало. Футболісти мали гарантовану зарплатню, а глядачі — матчі за участю згаданих футболістів. Заробітки радянських гравців у футбол завжди були вищі за середні. І не лише номінально — в нашій колишній країні гроші ще слід було «отоварити». Простий громадянин на свої гроші не міг купити товарів високої якості. Ці товари розподіляли між партійною номенклатурою, до якої належали і футболісти. Плюс гравців у футбол насамперед забезпечували житлом, яке тоді не продавали, а надавали безкоштовно. Робітникові чи інженеру слід було чекати безплатної квартири щонайменше 10 років, а футболіст мав її за рік, а інколи — одразу. Наприклад, 22-річний Валерій Лобановський як футболіст «Динамо» 1961-го отримав квартиру в центрі Києва на вул. Трьохсвятительській у новому будинку, що саме звели трохи далі за католицький костел. Не бідувала і решта футболістів — квартири, автомобілі, поїздки за кордон, дефіцитні речі. Плюс насправді всенародна, а не така як тепер, популярність. Про що могла іще мріяти тоді радянська людина?

Ясна річ, що наші команди бували за кордоном. Тож футболісти та тренери добре знали, що найкращі гравці найсильніших професіональних клубів отримують великі гроші. Не було це секретом і для всіх інших. Але на Захід ніхто не тікав, хоча, коли вірити спогадам окремих київських динамівців, пропозиції були. Так і жили — з одного боку купалися у славі та не бідували, з другого — тихо заздрили іноземним футбольним «зіркам», які заробляли мільйони.

Усе змінилося наприкінці 1980-х, коли стало можна те, чого не можна було раніше. Радянські футболісти і тренери стали відвертішими і частіше говорили про гроші. Їх у той час особливо непокоїло те, що кошти, які виплачували збірній СРСР і радянським командам за виступи в міжнародних змаганнях, ішли кудись «нагору», а самим футболістам платили лише добові. Власне, так було і раніше — ті самі динамівці «відбивали» закордонні поїздки, продаючи вдома куплені там дефіцитні в СРСР товари. Наприклад, 1982 року після фінального турніру Кубка світу в Іспанії всі радянські збірники привезли з собою японські відеомагнітофони, які в СРСР коштували страшних грошей.

До цього додалося і те, що саме у 1980-ті завдяки кольоровому телебаченню у європейський футбол прийшли великі рекламні гроші, причому суми стрімко зростали щороку. Як тут було не заздрити іноземцям і не хотіти собі того ж самого? Тим паче, що про це вже можна було не лише говорити?

Як наслідок, починаючи десь із 1987-го, чи не всі радянські футболісти захотіли стати не «радянськими», а справжніми професіоналами. Часу і натхнення порахувати, скільки грошей коштує їхня гра у футбол державі, в наших футбольних людей не знайшлося. Вони прагнули отримати «зароблене» тепер і зараз! Яким чином? Просто — стати справжніми професіональними клубами.

Улітку 1988-го до італійського «Ювентуса» за $5 млн пере­йшов динамівець Олександр Заваров. Але всі ці мільйони пішли до Москви, а «Динамо» отримало лише автобус. І то через особисте наполягання Лобановського. Терпець урвався — «Динамо» захотіло стати власником своїх заробітків і на початку 1989 року перетворилося із «показової команди майстрів» на реальний футбольний клуб із власним бюджетом, рахунком у банку й таке інше.

Новоутворений клуб одразу прославився тим, що вперше в радянській історії заплатив гроші за перехід футболіста — Олег Саленко з ленінградського «Зеніта» став першим офіційним трансфером клубу «Динамо». Залишилося небагато — почати заробляти омріяні кошти. Але не так сталося, як гадалося. Першим «обломом» став матч проти московського «Спартака» у квітні 1989 року. Заповнений по зав’язку київський центральний стадіон побачив поразку «Динамо» із розгромним рахунком — 1:4. Як наслідок — народ перестав заповнювати стадіон на наступних матчах. «Показовій команді майстрів» рік чи два тому на це було начхати: «Прийдуть пізніше — нікуди не подінуться». А от професійному клубу гроші були потрібні вже.

Повернути глядачів на трибуни вирішили тоді оригінальним способом — трансляції домашніх матчів «Динамо» на українському телебаченні перестали показувати у прямому ефірі. Футбол можна було подивитися лише в запису після 21:30. Ефект виявився протилежним — люди у відповідь не рушили на стадіон десятками тисяч, а навпаки. Тоді вирішили привабити вболівальників іноземцями. У серпні 1989-го у Києві провели міжнародний міні-турнір на зразок тих, що відбувалися в ці ж терміни по всій Європі. Самі динамівці у 1970— 1980 роки не раз грали в подібних турнірах і знали, що вони приносили організаторам чималі прибутки. До Києва прибули італійська «Рома», бразильські «Бангу» та «Фламенго». Але народ на ці ігри не пішов — чи то квитки були дорогі, чи інша причина. Клуб від цього турніру мав самі лише збитки. Та й саме «Динамо» той турнір не виграло.

Залишалося одне — продавати футболістів. За наступні два роки «Динамо» «відіслало» за кордон майже два десятки гравців. Але окрім Олексія Михайличенка, зірок рівня Заварова в команді вже не було. Тож замість десятків мільйонів клуб отримав на кілька порядків менше. До цього ж 1990-го почав «помирати» чемпіонат СРСР, а чемпіонат незалежної України, який прийшов йому на заміну навесні 1992-го, попервах практично не приваблював глядачів. Тож про захмарні заробітки та шалені мільйони, які ввижалися наприкінці 1988-го, вже ніхто не мріяв — аби звести кінці з кінцями.

А потім футбольний клуб «Динамо» очолив Григорій Суркіс. Але це вже зовсім інша історія.

Микола НЕСЕНЮК