Олегу Блохіну сьогодні виповнюється 67 років. Аби зрозуміти його феномен майже за півстоліття після яскравого дебюту, слід подивитися відеозапис футбольного матчу 1971 року. Не нарізку забитих м’ячів і найцікавіших моментів, а увесь поєдинок із початку до кінця. Витримати це буде нелегко: футбол на рубежі 1960-1970-х був повільний, порівняно з нинішнім. Тоді й близько не було таких швидкостей, пресингу й компактності. Гравці в центрі поля спокійно обробляли м’яч і ледь не пішки, як натепер, ішли в атаку.
Олег Блохин (фото: Е.Шаинский)І ось серед цього «стоячого» футболу несподівано з’являється гравець, який буквально літає, не залишаючи захисникам шансів себе наздогнати. Приблизно так виглядав 19-річний Олег Блохін у рік свого дебюту в основному складі «Динамо». Команді слід було ще навчитися використовувати його швидкість, але це не зайняло багато часу. Вже влітку, а сезон тоді розпочинався навесні, Блохін у складі збірної СРСР поїхав на олімпійський футбольний турнір 1972 року. Перша збірна СРСР, яка за місяць до того стала другою в Європі, була за це не нагороджена, а покарана — програла у фіналі 0:3 західним німцям. Хто знає, якби тоді в складі команди був Блохін, усе, можливо, склалося б інакше. Але Блохіна взяли лише до олімпійської команди, й 19-річний дебютант вразив усіх, забивши шість м’ячів. Тож першою нагородою Олега була бронзова олімпійська медаль — нагороди чемпіонатів СРСР він отримав пізніше.
Блохін без жодних «адаптацій» одразу й надовго став найкращим футболістом Радянського Союзу. Забив більше за всіх у чемпіонаті 1972-го та 1973-го. Наступний 1974 рік мав стати для нього вершиною. Але не склалося. І зовсім не з вини футболіста.
До 1973 року збірна СРСР завжди перемагала у відбірних турнірах європейської та світової першості. Виграла вона й груповий турнір у відборі на Кубок світу 1974-го.
Але за регламентом саме переможець нашої групи не потрапляв до фінального турніру одразу, а мав вибороти це право у двох матчах із переможцем однієї із груп Південної Америки. Ним була команда Чилі. Її радянській збірній, яка перед цим стала другою в Європі, цілком до снаги було подолати. Але втрутився Аугусто Піночет.
У вересні 1973 року цей чилійський військовий очолив державний переворот, скинувши дружній до Радянського Союзу уряд. І треба було такому статися, що саме одразу після події збірна СРСР мала їхати до Чилі на відбірний матч Кубка світу. Керівництво країни футболістів туди не пустило. Тож нам зарахували поразку. І чому той Піночет не зробив свій переворот на місяць пізніше?
Більш ніж упевнений, якби СРСР потрапив на фінальний турнір Кубка світу 1974 року, його героями були б не Герд Мюллер, Франц Беккенбауер чи Йохан Кройф. Героєм став би Олег Блохін. З однієї простої причини — таких форвардів тоді у світі не було. Минуло ще чимало часу, доки футбольний світ, який побачив Блохіна аж наступного року, став орієнтуватися передусім на швидкість нападників. 1974-го Блохін залишився вдома, вигравши із «Динамо» чемпіонат і Кубок СРСР і ставши найкращим бомбардиром.
За рік Блохін довів свою унікальність, сенсаційно обігравши із «Динамо» німецьку «Баварію» із Беккенбауером, Мюллером та ще кількома чемпіонами світу 1974 року. Але це був лише напівофіційний Суперкубок УЄФА. Нагоду поборотися за звання чемпіона світу Олег Блохін уперше отримав 1982-го, коли його найкращі футбольні роки були вже позаду. Отак чилійський диктатор Піночет завадив Блохіну стати чемпіоном світу. Втіхою можна вважати хіба що «Золотий м’яч» 1975 року, який вражена Європа одноголосно віддала українцеві.
Чому Блохін, його «Динамо» та збірна СРСР не розвинули свій успіх 1975 року, здобутий під проводом Олега Базилевича та Валерія Лобановського? Є багато версій того, що сталося. У мене теж є. Базується на тому, що успіх колективу, хоч це бригада двірників, хоч це армія Наполеона, хоч це київське «Динамо» — можливий лише за умови, коли всі щиро вірять у геніальність свого командира чи командирів.
1975 року такими геніями в нашому футболі були Базилевич і Лобановський. У перемогах того та попереднього року, окрім заслуги команди й тренерів, була ще й дещиця удачі, без якої в футболі не обходиться. Але всі тоді були засліплені Кубком кубків, Суперкубком та «Золотим м’ячем» і вважали динамівських тренерів справжніми чудотворцями, якими вони, за всієї поваги, ніколи не були. У тренерів вірили всі — від футболістів, які витримували нелюдські тренувальні навантаження, до футбольних керівників Радянського Союзу, які готові були на вимогу Базилевича й Лобановського організувати тренувальний збір хоч на Марсі.
І ось настав березень 1976‑го. Непереможне «Динамо», яке тоді було й збірною СРСР, без проблем виграло у французького «Сент-Етьєна» перший чвертьфінальний матч Кубка європейських чемпіонів — 2:0.
Поєдинок у відповідь проходив під повним контролем киян. На початку другого тайму Блохін вийшов сам на сам із голкіпером суперника. За кілька метрів ліворуч від нього біг Онищенко, перед яким були порожні ворота. Віддай наліво — й загальний рахунок стає 3:0 на нашу користь, і це півфінал. Але Блохін не віддав. І не забив. І одразу французи забили м’яч. Потім другий, а згодом і третій.
Казка закінчилася. Непереможні чарівники програли. Програли далеко не найсильнішому супернику. Магія тренерської пари Базилевич-Лобановський у момент зникла, і все закінчилося. Смуга невдач для «Динамо» та збірної остаточно позбавили лідера їхньої атаки шансу на європейський чи світовий тріумф. Футбол — це таки командна гра. І навіть найвидатніший футболіст без відповідної команди мало на що здатен.
Сучасні вболівальники сказали б, що Блохіну варто було перейти до провідного європейського клубу й вигравати з ним титули та здобувати славу. Але це було неможливо. І не лише тому, що ніхто би Блохіна ні до якої «Баварії», «Барселони» чи «Мілана» тоді не відпустив. А тому, що тоді ще не було ані європейських суперклубів у нинішньому вигляді, ані Ліги чемпіонів, де ці клуби могли б регулярно виступати. Тоді в найкращих і найбагатших клубах Європи навіть один іноземний гравець був екзотикою, або їх там не було взагалі. Як у «Баварії та «Ліверпулі», що в 1970-ті найчастіше виборювали Кубок чемпіонів.
Тому Олегу Блохіну було зручніше боротися за єврокубки з «Динамо», що він двічі й зробив з інтервалом у 11 років, побивши всі футбольні рекорди СРСР, ставши більш ніж легендою. Але лише в Радянському Союзі. І це теж є грандіозним досягненням, що назавжди вписало Олега Блохіна в історію, і не лише футбольну.
Зіркова хвороба, якою дорікають видатним спортсменам, була у Блохіна від самого початку. Хлопчисько невиразної зовнішності майже миттєво став знаменитістю і так саме майже миттєво це усвідомив. Просто тоді в СРСР не було нинішніх засобів масової інформації, і про те, що діється в голові видатного футболіста, знали лише його рідні, а також тренери й партнери по команді. Народ же міг лише здогадуватися про «зірковість», на яку заслаб кумир мільйонів.
Як на мене, Блохіну його непростий характер не заважав, а навпаки, допомагав. Тому що він не просто вважав себе найкращим і не приховував цього. Він прагнув підтверджувати це впродовж усього футбольного життя, не визнаючи іншого місця, ніж перше. Ця його впевненість передавалася партнерам по команді, коли Блохін грав, і підопічним, коли Блохін став тренером. Інша річ, що тренерським генієм, на відміну від футбольного, природа Блохіна не нагородила. Але спробуйте йому про це сказати! Отож.
Микола НЕСЕНЮК
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (35)