Інтерв’ю із Сергієм Бондаренком про епоху, в якій зароджувався футбол і футбольна журналістика незалежної України.
Сергей БондаренкоВін був причетним до двох знакових проектів української футбольної журналістики. У середині 90-х з колегами створював унікальну на той момент телепрограму «Футбол від УТН», а через багато років був головним редактором епохальної газети «Український футбол». Зараз Сергій Бондаренко не має жодного стосунку до футболу, зате знає безліч цікавих історій.
«Люди плакали: «Як ми далі без вас?»
— У грудні 2017 року вийшов у світ останній номер «Українського футболу». Відчували себе капітаном корабля, який іде на дно?
— Я був капітаном, який залишився практично наодинці. Хоча не можу не відзначити п’ятьох людей, які працювали до кінця: журналісти Сергій Талимончик, Олександр Трав’янка, Володимир Баняс, Євген Демян та верстальник Володимир Громіш. По суті, силами цих людей останній номер вийшов з друку. Грошей на рахунку не було, тому я видав його на власні кошти. Попрощатися з читачами обов’язково треба — хоча б пояснити, чому так сталося.
Фальцював усі 5 тисяч примірників вручну. Загалом у нас було 3 тисячі передплатників, а це більше, ніж у «Команди» та «Спорт-Експресу». Приблизно такої ж кількості передплатників нам не вистачало для нормального функціонування. Нас мотивували листи від читачів. Коли я їздив по країні, то люди підходили і дякували, дехто плакав: «Я з цією газетою 25 років прожив. Як ми далі без вас?». Втім ми вичерпали всі резерви. Сил більше не було.
— Все поступово йшло до цього.
— У мене випарувався ентузіазм, у хлопців також. Коштів, які давали добрі люди, вже не вистачало. Складно стало наприкінці 2015-го, коли газета втратила інвестора: «Часи настали важкі, не зможемо допомагати». Ми оптимізовувалися, скорочували штатні одиниці, зарплати.
— Знаю, що ви намагалися врятувати «УФ» і їздили по країні в пошуках інвестора.
— Підтримка колег, а також, як би пафосно це не звучало, обов’язок перед читачами, гнали мене вперед. За два роки я провів близько 50-ти зустрічей. Вони могли допомогти газеті існувати — мова йшла про 1,5-2 млн гривень. Нам сильно посприяв Уманський тепличний комбінат, а також ПрАТ «Оболонь» в особі президента Олександра Слободяна, хоча його підприємство переживає не найкращі часи, ще декілька підприємців з Черкащини, Полтавщини, Житомирщини. Якби не вони, ми раніше закрилися б.
Остання зустріч відбулася у переддень Дня Незалежності. Я був окрилений і мені здалось, що вихід знайдено. Олександр Герега виявився давнім шанувальником газети «Молодь України», фактично матері «Українського футболу», який народився, як додаток до «Молоді».
— Герега не допоміг?
— Наша розмова тривала півгодини, Олександр Володимирович пригадував статті і матеріали з газети. Він сказав, що готовий укласти контракт на три роки. Попросив підготувати бізнес-план — я підготував. Але, на жаль, з якихось причин це далі не пішло. Для Гереги то були не суттєві кошти. Можливо, негативно вплинуло його оточення. Як кажуть, це був би для нього великий плюс до карми.
— До кого ще їздили?
— Був у багатих і дуже багатих. Дехто одразу відмовляв. Ще хтось обіцяв, хтось трішки допомагав. Завдяки цьому «УФ» продовжив своє життя. Був я і в очільників ФФУ. Вважаю, що Федерація могла зробити цю газету своїм органом, ми ж писали про футбол у регіонах. Колись «Молодь України» була комсомольським виданням, а «Український футбол» ратував за створення незалежної ФФУ. Вони пішли на великий конфлікт з ЦК. Людей пресували, хотіли звільнити, проте вони дотрималися своєї лінії. «Український футбол має бути самодостатнім, а СРСР повинен піти у небуття» — з такими меседжами працювали тодішні журналісти цих газет.
— Одним з останніх цвяхів у домовину газети став потоп в офісі.
— За період моєї каденції в «УФ» ми змінили три локації. В особливо скрутний час почали працювати з дому. Через потоп згоріло багато апаратури, документів. Наша редакція займала цокольне приміщення. Зранку зателефонував верстальник Володимир Громіш: «У нас там пара стоїть». Я пожартував: «Сауну організували?» Як виявилося, над нашим офісом проходила тепломережа. Відбувся витік і все це полилося на столи. Ми тоді ще дурні не розуміли — роззулися і почали носити речі. А води — по «кісточки». Будь-яке потрапляння струму могло нас залишити там назавжди. Взагалі ця подія стала для нас знаком Божим — все, час припиняти оренду.
— Символом «УФ» був легендарний козак. Як саме він з’явився на титулці?
— З юридичної точки зору козак прикрашав першу шпальту незаконно. Сім’я його творця, художника Володимира Дахна, звернулася до нас із вимогою прибрати козака. Колись Дахно намалював цього козака з м’ячем у редакції «Молоді України» і подарував головному редактору Володимиру Боденчуку. Звичайно, жодних документів на цього козака у газети не було. Лише добра воля самого художника. Хто наприкінці 80-х знав про авторські права? За результатами переговорів нам таки вдалося домовитися про його використання. При тому, що трьох козаків Дахна використовували всюди: від чіпсів до автомобілів — до усіх надійшли позови. Тільки нас не чіпали.
— Кілька номерів газети виходили без козака?
— Коли ми його прибрали, почалася така істерія.«Поверніть козака! Що ви з ним зробили?» — люди засипали нас листами і дзвонили у редакцію. Без козака «УФ» був не той. Він для нас — священний грааль.
«Ім’я — найважливіше у журналістиці, тому ним треба дорожити»
— Зараз ви відійшли від футболу?
— Повністю. У мене це вдруге. Спочатку таке трапилося у 2010-му після 16 років на телебаченні. Просто відчув втому. Працював у прес-службі Ніни Карпачової, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Міг бути оператором, міг бути «писакою» — виконував усі функції.
— Свій шлях у журналістику ви розпочинали не з футболу.
— Якщо точніше, з футболу на мотоциклах, тобто мотоболу. Я народився у Хоролі, неподалік якого базувалася легендарна команда Нива з села Вишняки. В СРСР функціонувало близько 200 мотобольних команд, а наша Нива грала у Вищій лізі. Там були свої Пеле і Марадони — доволі непросто опанувати мотоцикл і паралельно буцати м’яч. Коли мені було 14-15 років, я писав про успіхи Ниви у районну газету і був диктором на мототреку.
— З часом ви потрапили на телебачення.
— Моя перша дружина працювала на українському радіо. Одного дня познайомила мене з Валентином Щербачовим. Але я не хотів працювати за протекцією. Тому пішов редактором у науковий журнал «Наука и науковеденье». Намагався адаптувати цю абракадабру зрозумілою мовою, адже вчені пишуть дуже складно. «Нічого не змінюй, вони ж пишуть для своїх», — пояснили мені. Далі було рекламне агентство, створення молодіжної газети. А у 1994-му Щербачов запропонував через дружину спробувати свої сили на ТБ — в редакції якраз треба було закрити штатну одиницю.
— Це була хороша школа життя?
— Я познайомився із Сергієм Дерепою та Сергієм Савелієм. Першим зустрів мене в редакції якраз Дерепа. Подав руку, запропонував освоїтися. Потім згадував, чому зробив це: «Багато років тому я також зайшов у ці двері в такому ж довгому пальто і з переляканими очима».
— Ви ж починали, як коментатор?
— То була не зовсім моя сфера — мені не приносило задоволення те, про що я говорив у ефірі. У коментатора язик часто біжить швидше, ніж розум, а у мене — навпаки. Ім’я — найважливіше у журналістиці, тому ним треба дорожити. У 1995-му я обрав близьку мені сферу — тоді створили ТВО «Українські телевізійні новини», куди запросили чотирьох коментаторів: Валентина Щербачова, Сергія Клопова, Олену Степанищеву і мене.
— Ви відповідали за новини?
— Вони виходили чотири рази на день майже у кожному інформаційному випуску. Інтернету нема, є лише стрічка ІА «ТАРС». А ще старий друг усіх тодішніх журналістів — телефон. Сідаєш у нашій маленькій редакційні кімнатці і крутиш диск. Зате маєш інсайди з перших уст.
«Це була жахлива якість — футболки і шорти бігали за футболістами»
— Як виникла ідея «Футболу від УТН»?
— «Футбольное обозрение» перестало транслюватися, а в нас тривав незалежний чемпіонат, який потребував оглядів та висвітлення подій. Вирішили замовляти у регіональних кореспондентів нарізки матчів. Ми ж давали відео тільки з матчів київських «Динамо» та ЦСКА — іншого футболу в нас не існувало. Щовечора кількахвилинні випуски спортивних новин збагачували 40-секундними оглядами.
Так, це була жахлива якість S-VHS з релейних перегонів по дротах, що страшно вбивало картинку. 50% якості з’їдали — дуже часто футболки і шорти бігали за футболістами. Проте це був прорив. Люди почали дивитися новини хоча б задля того, щоб побачити, як забивалися голи у Запоріжжі, Донецьку, Тернополі чи Кременчуці.
— Кореспондентів та операторів було складно знайти?
— Кваліфікація колег була різною. Бувало, що з п’яти голів в об’єктив потрапляло три, адже в цей час оператор міг знімати дівчат на трибунах. Одного дня, порадившись з Валентином Щербачовим, я сів за друкарську машинку і оформив проект з назвою, яка була простою і зрозумілою — «Футбол від УТН». Щербачов взяв цей папір і пішов до Зіновія Кулика, в.о. президента НТКУ. Через півгодини Валентин Васильович повернувся: «Кулик сказав робити пілот».
— Перший історичний випуск — це як портал у футбольне дитинство, символом якого є голос Олени Степанищевої.
— Ми вирішили, що першою ведучою буде єдина жінка-коментатор нашої редакції. До речі, у мене є традиція — 21 квітня вітаю з днем народження двох своїх колег — Олену Василівну та Ігоря Циганика. Усі хокейні інсайди ми мали саме від неї, адже чоловік Олени Василівни — відомий хокеїст Анатолій Степанищев. Нещодавно вона вийшла на пенсію, мешкає у Києві.
Повертаючись до теми прем’єрного випуску — я полетів на військовому літаку в Кіровоград на поєдинок «Зірка» — ЦСКА, а ще ми замовили сюжет з Тернополя. Додали декілька дайджестів європейських чемпіонатів, які отримали від Reuters. Перші випуски я пропустив, адже політ з футболістами ЦСКА завершився для мене запаленням легенів. Контраст спеки і холоду в літаку дався взнаки.
— Якою була реакція керівництва на прем’єрний випуск?
— За словами Щербачова Кулик подивився і сказав: «У добру путь!» Взагалі назвав би тодішнього очільника НТКУ прогресивною людиною, хоч і далекою від футболу. Після цього щотижня ми отримували 20 хвилин у сітці мовлення. З кожним днем програма ставала все кращою.
— Четверо ведучих з’являлися у кадрі почергово?
— Так, намагалися працювати по черзі. Якщо Валентин Васильович десь у гімалайських експедиціях не затримувався (усміхається).
— З часом «Футбол від УТН» отримав цікаву заставку. На той момент ви мали скромні технічні можливості?
— Ліпили з того, що було. Пам’ятаєш м’яч, який обертався на заставці? Я брав у руки редакційний м’яч з автографами футболістів «Динамо» і крутив на пальці. У цей час оператор його знімав. Тоді відео обрізали і зробили заставку. На жаль, зараз в мережі зовсім небагато випусків. На той момент існував дефіцит носіїв — програми записувалися на касети і накладалися одна на одну. Футбол, гімнастика, поєдинки хокейного Сокола — усе ліпили до купи. Ніхто не усвідомлював цінність записів.
Я намагався купувати ці дорогі на той час касети і зберігати. Одна касета Betacam на 90 хвилин коштувала 25-30 $, що становило ледве не місячну зарплату. Відтак, єврокубкових матчів «Динамо» чи поєдинків збірної дійшло до наших днів обмаль.
«В мене страшенно болів зуб — Кличко відвіз до стоматолога»
— У січні 2019-го не стало Сергія Дерепи, якого часто асоціюють з коментаторськими ляпами. Ви дуже близько знали цю людину. Яким був Сергій Павлович?
— Це мій вчитель і дуже справедлива людина. Ляпи? Так, вони були. Але потрібно розуміти, в яких умовах працювали коментатори. У 95% вони коментували не зі стадіону, а з темної апаратної і дивилися у маленький моніторчик. Крупних планів не існувало, треба було придивлятися, щоб розгледіти номер. Складів у вільному доступі не знайти, додаткової інформації також — вони годинами шукали її в газетах, дзвонили клубним прес-аташе, яких тоді можна було перелічити на пальцях однієї руки. Згодом у 2000-х Дерепа працював в окулярах, оскільки встиг посадити зір. Та й монітор не сильно змінився, він став тільки трошки більшим.
— Нещодавно пішов у кращі світи Олександр Журахівський, автор легендарної фрази «Сашко, де ж ти гуляв?»
— Ми познайомилися у середині 90-х і товаришували до самого кінця. За кілька тижнів до смерті я запропонував Олександру робити огляди для одного регіонального телеканалу. Він погодився і додав: «Головне — дожити». На жаль, до роботи Сашко так і не приступив. Як профі Журахівський — дуже сильний. А ще чудесна і порядна людина.
— З нами також немає одного з творців «Футбол від УТН» Сергія Клопова.
— Сергій — кладезь знань. Коментував волейбол, баскетбол, гандбол і відмінно розумівся у цих видах спорту. Наші відносини були особливими. Одного разу я втомився від роботи, провів сотню прямих ефірів і відчув, що треба втекти від усього світу. То було якесь внутрішнє спустошення. Зник на місяць. Спочатку поїхав у Краснопілля на матч місцевого Явора, потім переїхав у Суми, де завис на кілька тижнів.
— Хтось залягав на дно у Брюгге, а ви — в Сумах?
— Десь так. Коли вінницька Нива з Олександром Іщенком приїхала на матч, ми зустрілися в готелі. «Досить гуляти, повертайся до Києва», — сказав тренер. Я взявся за голову і повернувся додому. Коли подивився черговий випуск «Футболу від УТН», то помітив, що мене, як ведучого, вирізали із «шапки» програми. Згодом виявилося, що це Клопов постарався (усміхається). Ми ледве тоді не побилися. Насправді Сергій був доброю людиною. І це добре ілюструє один показовий випадок.
— Який саме?
— Йдемо по Печерську, мене страшенно болить зуб. Перепробував усі методи. «Тобі треба в лікарню», — каже Сергій. Але грошей на таксі у нас нема. Проходимо повз ресторан, а там сидить Віталій Кличко. Клопов був відомим коментатором — його знали усі спортсмени.
Врешті, домовилися про те, що Кличко підвезе нас до лікарні. Віталій все оперативно зробив, я владнав свої справи у стоматолога. Виходжу на вулицю, а Сергій гордо заявляє: «Ех, чого не зробиш заради друга?!»
— Ще одна епоха українського телебачення — Микола Рябов, про якого традиційно згадували коментатори.
— У нас було два класних режисери: Микола Рябов та Ігор Робочек. Поїхали ми якось із Рябовим у відрядження в Барселону, а він захотів придбати сувенір, якщо точніше, то дві частини фільму про історію другої світової війни. Ми так довго і весело їх купували, спілкувалися з продавцями на суміші англійської та німецької, що запізнилися на автобус до журналістів.
«Все, це ваша остання поїздка», — зустріли нас грізно колеги. Це я про що? Про те, що треба мови знати (усміхається). Щодо професійних якостей, то Рябов витискав з наявної техніки максимум. Він керував режисерським пультом на топовому рівні. Микола Олександрович не мав у розпорядженні 14-20 камер, як тепер.
«Небагато журналістів могли подискутувати з Лобановським»
— У 1998-му ви записали інтерв’ю з Рінатом Ахметовим. У титрах припустилися помилки і президент «Шахтаря» отримав прізвище відомої поетеси.
— Ахматов? Я їздив у Донецьк наступного року. То було не моє інтерв’ю, а Сергія Марчевського. Ми отримали картинку і дали хибний титр. Редактора і того працівника, який набрав некоректне прізвище, потім довго лаяли.
— У кожного є найбільш пам’ятні інтерв’ю. Розмова з Валерієм Лобановським — це щось унікальне?
— Я ставив запитання, які він чув десяток разів. Його відповіді були занадто стриманими. Якби Валерій Васильович був більш експресивним, то сказав би мені: «Чоловіче, чого ви у мене якусь фігню питаєте?» Він не любив банальностей, а більшість журналістів тих часів нерідко запитували одне і те саме.
От я, молодий журналіст, у нього питаю: «Кубковий матч відрізняється від зустрічі в чемпіонаті?» Людяність і велич Лобановського полягала в тому, що він, як мінімум, завжди відповідав. Толерантно завертав так, ніби ти і йолоп, але ж я тобі відповів...Тренеру не цікаво було чути одні і ті ж питання — більшість працювали по заготовках з листочка, в тому числі і я. Зовсім небагато журналістів могли з ним подискутувати. А він же людина, теж хотів спілкування. Зараз, можливо, я запитував би його глибше і більш фахово.
— З ким було спілкуватися найцікавіше?
— З Мироном Маркевичем, коли він розкривається. Поки Мирон Богданович закритий, то відповідає шаблонно. Цікавим був Йожеф Сабо — не знаєш, про що він скаже наступної миті. Пізнавальними були розмови із Сергієм Морозовим, який сегментував свої відповіді, з В’ячеславом Грозним. А ще з прем’єр-міністром та головою ФФУ Валерієм Пустовойтенком. У приймальні чекали міністри, а ми з Оленою Степанищевою у цей час слухали розлогі розповіді Пустовойтенка. Можливо, таким чином він розвіювався від державницьких справ і розслаблявся хоч на мить.
— Теперішні футболісти нечасто йдуть на контакт. Попереднє покоління було ще більш закритим?
— Таких було багато і тоді. Не давав інтерв’ю Олег Гусєв. Зараз це важко уявити, та Сергія Мізіна і Володимира Шарана також нелегко було переконати. Завжди просто було з комунікабельним Сергієм Ковальцем, який відповідав на запитання після будь-яких матчів. Хоча багато залежить від журналіста. Ті ж Циганик та Вацко могли розговорити усіх.
— Ви розуміли, що ці хлопці з часом стануть топовими фахівцями?
— Вацко приїхав до Києва вже сформованим. Циганик прийшов на практику у 2000 році. Коли ера «Футболу від УТН» закінчилася, то на проміжному етапі створили програму «Футбол як футбол». Наступним етапом став «Наш футбол», де працювали Сергій Голяченко та, власне, Циганик. Після цієї практики Ігор поїхав додому, а згодом нам був потрібен журналіст. Ігор здався мені ідеальною кандидатурою.
Циганик — трудоголік. Ми розробляли багато тем і сюжетів. Один з найбільш яскравих — про катастрофу ташкентського Пахтакора. Ігор провів величезну роботу і підготував дуже масштабний матеріал. Ключовим моментом став вибір журналістів, які мали робити репортажі з Португалії про Євро-2004.
— Циганик був у числі фаворитів?
— Коли Ігор не побачив себе у списку, то був дуже розчарованим. Він навіть пообіцяв запустити у мене стільцем. Довів я його.
— Це ж трохи дивно, що ви не зробили ставку на свого провідного журналіста.
— Коли людина працює, то хоче мати певний бонус. Для тодішніх журналістів таким бонусом була поїздка за кордон. А в Португалії треба було перебувати протягом двох тижнів: ти живеш, робиш репортажі, працюєш в ефірі, кайфуєш від роботи. Чому я так зробив? Існувала проблема з коментаторами, які мали працювати з Києва на трансляціях матчів. Мені захотілося спробувати Циганика та Павла Черепіна. Це було важливо, адже вони мали закривати весь чемпіонат.
— Ви намагалися пояснити, чому так зробили?
— Сказав йому: «Ігоре, з мого боку це неправильно. Розумію, що ти мав їхати. Та, як на мене, ти принесеш набагато більшу користь тут: і для телеканалу, і для себе».
— Циганику довелося змиритися?
— Кілька днів не розмовляв зі мною, а потім заспокоївся. У перших матчах йому не все вдавалося і я навіть трохи отримав на горіхи від керівництва: «Це ж ти його поставив. Ще раз таке трапиться — будете вдвох роботу шукати!» Однак з кожним ефіром він додавав і до кінця чемпіонату Циганик та Черепін стали повноцінними коментаторами. А згодом і обличчям програми «Наш футбол».
— До ери Циганика та Черепіна «Наш футбол» вів Сергій Голяченко. Його фраза «Завжди влучайте в дев’ятку і ніколи не потрапляйте в офсайд» стала легендарною.
— Він і після них вів. Сергій двічі повертався на канал. А з приводу фрази — то була фішка Голяченка. Скільки ми не боролися, скільки не просили...
— А ви боролися з цим?
— Казали: «Сергію, треба бути більш різноманітним». Він щось там змінював, але все одно закінчував своєю «дев’яткою і офсайдом» (усміхається). Згодом ми змирилися. Голяченко — унікальна особистість, актор за професією. Юність провів у динамівській школі і прекрасно грав у футбол. Ми взагалі тоді мали надзвичайно сильну команду. У Голяченка був фантастичний удар!
«Чую голос Суркіса з телефону: «Сергію, для чого ви так робите?»
— Український футбол 90-х інколи вражав абсолютно дикими випадками. У 1997-му в Запоріжжі вас банально заблокували працівники міліції і не дозволяли працювати.
— Це траплялося не лише там. Щоправда, бувало таке, що в обличчя впізнавали і навіть не доводилося показувати документи. У Кіровограді взагалі не пропускали на стадіон. Акредитація? Редакційне посвідчення? Вони не діють — плати за квиток. Я розповів про це тренеру «Зірки» Олександру Іщенку. Ох і скандал розгорівся — після цього жодних питань у місті не виникало. Мав певні проблеми у Полтаві. У Запоріжжі колись Маркевич допомагав і визволяв з полону охорони. Зрештою, ставлюся з розумінням до такого. Телезірка ти чи ні — по цимбалах. Кожен виконує свою роботу.
— Куди любили їздити у відрядження?
— Подобалося у Донецьку та Полтаві. Дуже любив Львів, Тернопіль та Івано-Франківськ. З 1999-го по 2000-й я провів у дорозі понад 200 днів. Міг за тиждень відпрацювати у трьох містах: Кривий Ріг, Львів, Луцьк в одній подорожі.
— Після ефірів вам часто телефонували? Не те, щоб з погрозами, скоріше, з рекомендаціями так більше не робити...
— Погрози були, проте не мені. Одного разу Сергій Клопов наїхав на Йожефа Сабо, який очолював національну збірну. Сюжет був абсолютно розгромним — тепер це називається хейтерством. Можливо, Сергію дали таку вказівку — не знаю. Зазвичай у сюжети колег ми не лізли. Знаю тільки, що голова ФФУ Пустовойтенко та віце-президент ФФУ Григорій Суркіс мали різне бачення щодо роботи Сабо. Після ефіру заходжу в редакційну кімнату. Картина — сидить Клопов і тримає слухавку біля вуха. На відстані п’яти метрів чую голос із телефону Григорія Михайловича: «Сергію, для чого ви так робите? Чому так однобоко?»
— Реакція Клопова?
— Весь блідий, щось намагається відповісти. У підсумку, Суркіс кинув слухавку. Клопов ще хвилину сидів зажурений з телефоном у руках, звідки тільки було чутно короткі гудки «біп», «біп». Тоді мій колега видає одну фразу: «Сергію, ти мене проведеш?» Все завершилося благополучно — не думаю, що хтось міг би фізично впливати. Щоправда, я теж не розумів, чому Клопов проїхався по Сабо, як паровоз.
— У 2001-му «Динамо» та «Шахтар» йшли нога в ногу і «гірники» могли вперше завоювати чемпіонство. За три тури до фінішу кияни у Запоріжжі скандально перемогли ««»» Маркевича 1:0. Долю зустрічі вирішив гол Флоріна Черната, який складно назвати «чистим». Зате згодом у «Футболі від УТН» довелося малювати легендарний «комп’ютерний гол».
— Ох... Мені соромно за той гол, за той момент. Як казав один персонаж, «все відбулося по-дебільному». Цього не можна було давати, однак на той момент наді мною у програмі було кілька людей, які сказали, що це має бути. Мені варто було або піти, або погодитися. Я погодився. Зробив це, бо від керівників залежала доля двох десятків простих працівників.
«Сюжет було змонтовано так, що Ахметов виглядав неадекватно»
— Ситуацій, коли доводилося йти наперекір, теж вистачало?
— У 2000-му Рінат Ахметов скликав прес-конференцію, де вперше заговорив про системний конфлікт інтересів. Потім я мав 10-хвилинну розмову з президентом «Шахтаря». Він дуже сумнівався, що цей сюжет піде в ефір. Фактично нас сприймали, як «просуркісівську» програму. Хоча Ахметов ставився до нас нормально. «Можете не сумніватися — все буде в ефірі», — відповів я йому. До речі, тоді Рінат Леонідович запитував мене про буденні і навіть життєві аспекти. Ми спілкувалися про журналістику і мені здалося, що він задумався про створення власної футбольної програми.
— За підсумками тієї прес-конференції ви таки зробили сюжет?
— Ним цікавилося усе керівництво НТКУ. Кінцеву редакцію робили інші люди. Коли я побачив матеріал на виході, то дуже здивувався. Закадровий текст і авторські речі залишилися. А от синхрон Ахметова був змонтований таким чином, що він виглядав трохи неадекватною людиною. Коли журналісти монтують, то прибирають усі ці заїкання спікера. А тут були суцільні «і», «а», «и». На свій страх і ризик я переробив його.
— Якими були наслідки?
— Я мав багато неприємностей. Але хотів дати об’єктивну інформацію. Хоча виникало чимало ситуацій, коли було соромно перед глядачем.
— Валентин Щербачов згадував, як в одному з перших коментаторських ефірів змушений був ходити поруч з полем. Замість теплого чаю йому запропонували зігрітися коньяком. У вас траплялися схожі казуси?
— Я поїхав у одне з найбільш комфортних міст — Івано-Франківськ. Дивлюся у готелі випуск спортивних новин. В кадрі Сергій Дерепа розповідає про черговий тур чемпіонату. Паралельно показують табличку з результатами. А там замість двох Нив, тернопільської та вінницької — три Ниви: дві тернопільські та одна вінницька. Сергій Павлович усе це читає, але потім сам бачить — щось пішло не так. Бувало й таке, що під картинку гри тернопільської Ниви та запорізького Торпедо розповідають про поєдинок вінницької Ниви та запорізького «Металурга». Тур відбувався в один день, а відео ми отримували перед самим випуском — доводилося все це миттєво переганяти, начитувати і давати в ефір.
— Ми з вами говорили про замкнутих футболістів. Ще складніше зробити інтерв’ю із суддями. У ті часи теж так було?
— Було простіше. Я брав інтерв’ю в Онуфера, Мельничука, Татуляна, Шебека. З одним арбітром, до речі, пов’язана цікава історія. На матчі «Сталь» — «Динамо» в Алчевську моя камера фактично була єдиною. Кияни без проблем виграли, але один з голів у ворота господарів був «лівим». Наступного дня після гри той суддя зустрічав мене на вокзалі і просив, щоб я не давав відеозапис у ефір.
— Все одно дали?
— Звичайно. А як інакше?
Любомир Кузьмяк
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (9)