Легендарный полузащитник «Динамо» Юрий Калитвинцев, а ныне тренер, рассказывает о некоторых эпизодах своего пути в футболе (публикуется на языке оригинала).
Владислав Калитвинцев— Юрію Миколайовичу, два десятиліття тому завершилася Ваша кар’єра гравця. Як загалом оцінюєте її?
— Звичайно, завжди хочеться більшого. Але в цілому я задоволений. Якби міг, змінив би одне: хотів би раніше потрапити в Київ. Отримавшитаке запрошення, обов’язково скористався б. А так... Мені казали, що й раніше, ще перед 1994 роком, «Динамо» цікавилося мною, проте, з другого боку, не факт, що тоді заграв би.
— Сьогодні, коли стали звичним явищем гравці 35-38-літнього віку, те, що Ви «зав’язали» в 32, дивує.
— В якийсь момент я втратив інтерес до футболу. Тоді я виступав у Туреччині, де почувався не дуже комфортно. Одна з причин — затримки зарплатні. Я подав у суд. Поки тривав процес, підтримував форму в Києві й грав за ЦСКА. Були розмови, що можу повернутися в «Динамо», однак ми тоді думали, що через судовий процес я не можу грати в іншому клубі, крім «Трабзонспора». Вже пізніше дізнався, що поки розглядали мою справу, я таки міг виступати за «Динамо»... А грати за команду без серйозних завдань не хотів... Чому раніше так рано завершували кар’єри? Ставлення до футболістів було інше. Я це добре пам’ятаю: 4 травня мені 29, усе нормально, наступного дня мені 30, й уже на тебе інакше дивляться — «ветеран».
— Який забитий м’яч вважаєте найкрасивішим у кар’єрі? Більшість виокремлює дивовижний гол у ворота «Прикарпаття» від середини поля!
— Забивав я небагато, тому кожен удар для мене пам’ятний. А той гол і справді видався хорошим: здається, воротар івано-франківців до останнього не вірив, що м’яч перелетить через нього.
— Десь за тиждень до того в матчі чемпіонату Іспанії «Реал» — «Атлетико» Кларенс Зеєдорф відзначився ударом із центру поля. І хтось сказав, що «у нас таких не забивають»!
— Отак ми постояли за честь нашого чемпіонату, показали, що й тут теж рівень!
— Ви виступали за сім клубів: волгоградський «Ротор», ростовський СКА, московське «Динамо», нижньогородський «Локомотив», київське «Динамо», турецький «Трабзонспор» і київський ЦСКА. На Вашу думку, де показували найкращий футбол і де було найприємніше грати?
— Для мене першою любов’ю у футболі був «Ротор»: я виріс у Волгограді, з дитинства вболівав за цю команду, завжди мріяв за неї грати, боготворив усіх гравців. Коли потрапив туди, там було здорово! Московське «Динамо» для мене стало кроком на вищий, не знаний раніше, рівень: єврокубки, боротьба за медалі. Перед тим у Ростові я, можна сказати, заматерів, а в Нижньому Новгороді отримав необхідну ігрову практику, яку не міг мати в московському «Динамо» Костянтина Бєскова.
— Можете ще раз розповісти перипетії переходу з Нижнього Новгорода до Києва й роль у цій події Григорія Суркіса?
— У мене була складна травма. Коли Григорій Михайлович зателефонував, я його попередив, що на милицях, і він відповів: «Уперше запрошую футболіста в такому стані». Насправді навіть тоді в мене були пропозиції — наприклад, від інших московських клубів — «Торпедо», «Локомотива», ЦСКА. А президент «Динамо» Микола Толстих пропонував продовжити контракт. Однак я вирішив переїхати до Києва. Знову-таки, ще в дитинстві «Динамо» для мене було другою улюбленою командою після «Ротора» (хоч я тоді навіть не мріяв про такий рівень), узагалі в ті часи половина Волгограда вболівала за київський клуб... Коли минули роки, я розмовляв про це з Григорієм Михайловичем і сказав йому: радий, що виправдав довіру, й дуже вдячний за те, що він повірив у мене й дав змогу заграти в такому великому клубі, як «Динамо» (Київ).
— У 1990-х відбувалися речі, в які сьогодні складно повірити. Наприклад, Ваш випадок: на початку 1995-го переїжджаєте в Україну й уже за кілька місяців стаєте гравцем основи нашої національної команди... Невже не було пропозицій грати в збірній РФ?
— Іще коли я виступав у Волгограді, Анатолій Бишовець запросив грати за юнацьку збірну колишнього СРСР. І це було щось неймовірне! Потім Анатолій Федорович хотів бачити мене у складі національної команди СНД на шведському чемпіонаті Європи 1992 року, однак через незалежні від мене причини я не поїхав туди. Потім мав шанс зіграти за збірну Росії на американському чемпіонаті світу 1994-го, проте не склалося: спочатку не поїхав на товариські матчі в США, бо наставник «Динамо» Костянтин Бєсков попросив тренера збірної Павла Садиріна залишити мене в Москві; після цього там виникла скандальна ситуація з «листом футболістів»; а затим команду очолив Олег Романцев, який не розраховував на мене. Коли я переїхав до Києва, мені було за 26, і я вирішив прийняти пропозицію ФФУ. Загалом я задоволений виступами за національну команду України: так, ми не пробились у фінальні частини чемпіонатів світу чи Європи, але грали проти дуже сильних команд — Німеччини, Португалії, Італії.
— Виходить, Костянтин Іванович зіграв фатальну роль у Вашій кар’єрі? То він навмисне підставив?
— Відповіді на це запитання я ніколи не дізнаюсь...
— Іще про 1990-ті. Поділяєте думку, що тодішній пострадянський футбол був дещо примітивний, силовий, і здібності багатьох талановитих гравців не розкривалися сповна?
— Це давало результат: ми розуміли, що не можемо конкурувати із західними командами в техніці, а лише за рахунок дисципліни й «фізики». Будь-який тренувальний процес хороший, якщо дає результат.Так усе й було: праця, біганина, штанги. Тренувальні збори — місиво грязюки.
— І який же результат він давав?! Для нас щастя було потрапити в групу Ліги чемпіонів, українські команди вилітали в першому-другому раундах єврокубків, національна збірна нікуди не проходила!
— Ну, певний результат усе-таки був. Хоча погоджуюся: відтоді багато чого змінилося, багато принципів переглянули. Мені розповідали, що 1975 року в «Динамо» давали одні навантаження — просто космічні: тоді відповідна система щойно зародилась, її треба було «устаканити». 1986-го тренувальний режим послабили. У наш час послабили ще більше. Однак у цілому поки я грав, фактично в усіх командах колишнього СРСР робили ставку на атлетизм. Тільки деякі тренери — наприклад, той же Бєсков — інакше будували тренування.
— 16 грудня 1996 року наставник київського «Динамо» Валерій Лобановський провів перше тренування. Тоді, пам’ятається, була сніжна зима, й футболісти почали підготовку до весни на снігу. Чи не було у Вас боязні, адже є думка, що футболістам творчого плану було найскладніше витримувати тренувальний режим Валерія Васильовича?
— Коли пізніше у нас з’явився Сергій Кормильцев, він на перших тренуваннях просто «вбивав» себе — носився полем, стелився в підкатах. Ми його намагалися зупинити, а він відповідав: «Я ж приїхав у київське „Динамо“, тут труси постійно мають бути брудними». У мене не було нічого подібного. Так, я знав, що є вимоги тренера, і їх треба виконувати.І виконував, хоча в тому «Динамо» був одним із найстарших — разом із Олегом Лужним і Сергієм Шматоваленком... Іще про творчих футболістів у Лобановського: раніше ж грали Леонід Буряк, Олександр Заваров, Геннадій Литовченко, Володимир Безсонов — і що, хіба великі навантаження завадили їм зробити видатні кар’єри?
— І Вам не завадили... Знаєте, що за підсумком тріумфального виступу в єврокубках 1997-го італійські журналісти саме Вас найбільше виокремлювали серед футболістів «Динамо». Вони писали, що єдиний Ваш «мінус» — вік.
— Того року пропозицій було багато: від «Ньюкасла», «Ліверпуля», двох німецьких клубів. Але я відмовляв, бо вірив, що можу в Києві виграти щось глобальне... Насправді в «Динамо» я не відчував своїх років. Єдине, повторюся, думаю: що було б, якби потрапив у Київ раніше — ну, десь наприкінці 1980-х. Хоча, знову-таки, чи заграв би я тоді, чи витримав конкуренцію.
— Переглядаючи матчі того «Динамо» сьогодні, мимоволі виникає думка, що Ви якоюсь мірою випереджали час, адже грали «неправильно» як для «класичного» плеймейкера — були мобільним, багато бігали, працювали на оборону. Чимось це нагадує іспанця Андреса Іньєсти, чимось — хорвата Луку Модрича.
— У сучасному футболі кожен гравець зобов’язаний бути мобільним. Лобановський повторював: без м’яча ми всі захисники, з м’ячем — форварди. Це сучасні вимоги. Пам’ятаю, про мене часто писали, що я «футболіст без відбору». Так, я, можливо, не був дуже сильний у цьому компоненті, бо виступав на позиції, де швидкість переміщення м’яча дуже висока. Проте я завжди ефективно створював те, що називається «перешкодами», не давав суперникам вільно віддавати й приймати пас. Якось Валерій Васильович приніс розшифровку дій гравців після матчу, показав усім, наскільки в мене високий показник відборів та «перешкод», і сказав: «Хіба це „футболіст без відбору?“ Ні!» Цим він мене підтримав і змусив замовкнути деяких критиків.
— ...2 лютого 1997-го, фінал Кубка чемпіонів СНД. «Динамо» в Москві переграє «Спартак» і виступає за унікальною тактичною схемою: два опорні — Хацкевич і Ващук, єдиний форвард Ребров, Ви— розігрувальний і два інсайди — праворуч Шевченко, ліворуч Белькевич. Парадокс у тому, що амплуа інсайда (чи як нині пишуть"вінгера«) відродилось у футболі пізніше на два роки...
— Розумієте, ми пробували різні моделі. Бо поважали кожного суперника й готувались окремо до кожного матчу. Зовні в багатьох складалося враження, що гра «Динамо» — це хаос, але насправді той хаос був організований. У Лобановського все було продумано. Припустімо, Віталій Косовський контролював увесь лівий фланг, значить, не виникалапотреба додатково насичувати цю зону, а можна було укріпити центральну. Або візьмемо Сергія Реброва: він міг зіграти центрального нападника, відтягнутого в середину поля або на правий фланг. Такий універсалізм давав змогу варіювати тактичні схемі.
— Продовжуючи тему амплуа: чим були мотивовані експерименти різних тренерів, які використовували Вас на фланзі півзахисту й навіть оборони?
— Скажу більше: я починав лівим захисником! А в «Роторі» грав на фланзі півзахисту. Проте якось наш центральний хавбек травмувався, наставник волгогррадців Олександр Севидов попросив мене зіграти тут, а після матчу сказав, що це якраз і є моя позиція.
— Олександр Олександрович — один із дивовижних фахівців, із якими Ви працювали. Крім Лобановського, згадуємо Анатолія Бишовця й Костянтина Бєскова... З ким було найскладніше, найцікавіше?
— Мені всіх приємно згадувати й усім я вдячний. У мене було непорозуміння тільки з Костянтином Івановичем: після кількох тренувань він сказав, що у нас, мабуть, не вийде співпраця, ми побажали один одному успіху й розійшлися. Хоча мені подобалися його тренування — ми працювали переважно з м’ячем... Знову-таки, завдяки Бишовцю я потрапив у збірну СРСР, із великою вдячністю згадую того ж Севидова, а також Віктора Прокопенка, Леоніда Колтуна, в яких був індивідуальний підхід до футболістів, великим професіоналом і фанатом футболу є Йожеф Сабо...
— На початку 1998-го стався пріснопам’ятний матч із «Ювентусом», під час якого Ви, як вважається, посварилися з Лобановським. Опісля цього Ваша кар’єра почала закочуватися. Чому так трапилося? Зовні в багатьох виникло враження, що для Вас то був серйозний психологічний удар.
— Насправді все почалося раніше — на зборах в Ізраїлі. Приблизно за десять днів до їхнього завершення в моїй родині сталася трагедія — удвоюрідної сестри померла дитина. Я в цілому закрита людина, звик усе тримати в собі. Й тоді мене просто «перемкнуло»: ми жили недалеко біля Тель-Авіва, і я, нікому не кажучи, поїхав у місто, щоби переслати сестрі гроші. Це було вранці. Після обіду приїхав у готель, до мене підійшов помічник Лобановського Анатолій Дем’яненко, запитав, що трапилось, я нічого не розповів. І ось за годину до вечірнього тренування мене знову «перемкнуло», і я... пропустив заняття. Я завжди дуже любив футбол, любив тренуватись, але саме тоді не міг про це навіть думати. Наступного дня розмовляв уже із Лобановським, той запитав, що трапилось, я знову не розповів, тільки сказав, що хай мене штрафують. Васильович відказав: «Штрафувати — не проблема, але я хочу зрозуміти, що відбувається». Я відповів, що винен і не заслуговую носити пов’язку капітана. Лобановський промовив: «Не ти цю пов’язку надягав, не тобі її знімати. Тебе команда обрала капітаном». Мене на якийсь час відправили підтримувати форму в дубль. Однак у першому матчі з «Ювентусом» я вийшов на поле з пов’язкою, показавши фантастичну цифру ТТД — 140. Після гри Лобановський навіть жартома дорікав, мовляв, не носися ти так, хоч я бачив, що він задоволений. І ось гра-відповідь, і настає десятихвилинка, коли опорник «Ювентуса» Антоніо Конте разів чотири вдарив мене по нозі. Я не хотів іти з поля, просив заморозити ногу, бо на трибунах — стільки людей, але насправді грати на повну силу вже не міг і таки сів на лавку запасних... Минув якийсь час, мені дали можливість залікувати травму, й раптом я відчув, що в «Динамо» на мене вже не розраховують так, як раніше. І вирішив піти.
— Тобто з Києва Вас ніхто не виганяв?
— Звичайно! Та й не було за що! Припустімо, мене за всю кар’єру жодного разу не штрафували за порушення режиму.
— Юрію Миколайовичу, за останні півтора десятиліття стало модою казати «я не знаю футболіста з прізвищем Плеймейкер». Погоджуєтеся з такою думкою? Зараз у Вашій команді був би такий гравець?
— Дивлячись, що розуміти під цим поняттям. Якщо футболіста, котрий каже: «Ти відбери м’яч, віддай мені, а ти відкрийся», то такий уже нікому не потрібен. Але якщо говоримо про виконавця, котрий веде гру і є системотворчим, то він, звичайно, дуже потрібний і актуальний.
— Свого часу довелося почути цікаву тезу: всі Ваші невдачі на тренерській ниві — це ситуація з категорії «горе від розуму». Мовляв, Ви намагаєтеся навчити підопічних грати в настільки розумну гру, що інколи це... шкодить.
— Мені хочеться, щоби підопічні грали у видовищний атакувальний футбол; я люблю комбінаційну гру. Проте я завжди виходжу з того, що від футболіста треба вимагати те, що він уміє, й трохи більше. На мою думку, треба все будувати так, аби гравці тяжко працювали до матчу й «відпочивали» на полі під час гри. Футбол має приносити радість і задоволення.
— Іще довелося почути, що Ви бездоганно готуєте свою команду до гри, однак при цьому не приділяєте достатньої уваги розбору суперника. Як приклад цього наводять пріснопам’ятну зустрічюніорської збірної України під Вашим керівництвом — оті 1:5 від Норвегії 2004 року...
— Ця гра в мене досі перед очима. Ми тоді пропустили кілька схожих м’ячів — після розіграшів кутових: у норвежців один футболіст подавав м’яч, другий набігав і пропускав, третій головою бив по воротах. По тому дехто сказав, нібито ми не розібрали цей елемент і не пояснили нашим гравцям, як йому протидіяти. Звісно, це неправда. За тиждень до матчу я вже детально розбираю суперника, а за кілька днів пояснюю все підопічним. Просто існують різні ситуації. Іноді команді не треба «показувати» суперника: він може бути дуже сильним — і це пригнітить гравців або занадто слабким — і це розхолодить. У нас тоді була дуже сильна команда, якби вийшли у фінал юнацького Євро, могли би боротися з французами за найвищі місця. Але ми програли один матч, бо не вирішили, як протидіяти такому розіграшу кутового. Одна з причин — не могли вирішити, де має стояти голкіпер... Мабуть, хтось тоді побував на матчі, зробив висновок, що «тренери не підготували футболістів», і ця неправда відтоді «гуляє» світом.
— Яким бачите своє найближче майбутнє? Кажуть, що для професійного тренера найгірше — простій.
— Я не колекціонер клубів і не буду в старості розповідати, наскільки значну кількість команд тренував. Братися за будь-яку роботу тільки тому, що це робота, — не для мене. Я не відходжу від футболу, багато аналізую, провів велику працю в цьому напрямку. Мій тренувальний процес наблизить команду, яку я прийму, до позитивного результату.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
