Вважаю, що роль італійської футбольної команди «Ювентус» із Турина як в історії українського футболу так і в історії української політики ще досі як слід не освітлена. Тому спробую коротко це зробити.
Микола Несенюк Перший матч між київським «Динамо» та «Ювентусом» у Києві відбувся 18 березня 1998 року. Восени 1997-го динамівці під проводом Валерія Лобановського двічі сенсаційно перемогли «Барселону» у груповому турнірі Ліги чемпіонів. Після цього у найкращих вітчизняних традиціях команду «Динамо» оголосили у нас ледь не найсильнішою на планеті, а її тренера — унікальним футбольним чудотворцем. Але це було ще нічого — у кого не запаморочиться голова від несподіваних успіхів?
Тривожило інше — політична партія, до якої тоді входили власники «Динамо», вирішила конвертувати успіх футболістів в успіх на парламентських виборах. Усіх гравців команди скопом прийняли до цієї партії після того, як «Динамо» зіграло у Турині перший матч чвертьфіналу Ліги чемпіонів унічию — 1:1. Практично ніхто не сумнівався, що київський суперклуб на чолі із тренером-чудотворцем не програє другий матч у Києві — наших влаштовувала навіть нульова нічия. Але всі чекали перемоги, яка мала би допомогти тій забутій вже партії перемогти на виборах до Верховної Ради 29 березня, тобто за десять днів після матчу.
Про те, що було далі, у нас не люблять згадувати. Справді — поразка від «Ювентуса» з рахунком 1:4 зруйнувала одразу два міфи. Перший стосувався непереможності команди Лобановського. Та команда із Шевченком та Ребровим справді була дуже сильною. Але «Ювентус» із Зіданом, Індзагі, Давидсом, Дель П’єро, Дешамом та іншими зірками, був сильніший. Другий міф був про те, що успіхи на футбольному полі можуть принести власникам команди голоси уболівальників на виборах. Їхня тодішня партія ледь набрала тоді потрібні для проходу у Раду чотири відсотки голосів, а потім взагалі втратила популярність і зникла з горизонту.
Сьогодні «Динамо» знову грає з «Ювентусом» у Києві напередодні виборів. Щоправда це не чвертьфінал, як 1998-го, а груповий турнір Ліги чемпіонів. І вибори не парламентські, а місцеві. І все одно порівняння буде коректним. То що ж ми маємо?
Щодо футболу, то ніхто вже не проголошує «Динамо» чемпіоном світу. Ми, як і восени 1997-го перед матчами з «Барселоною», розуміємо, хто сильніший і все одно палко бажаємо нашій команді удачі, втішаючись вже самим фактом виступу команди на такому рівні!
Тим більше, що ніхто вже не тягне футболістів до політики, не сподівається здобути їхніми зусиллями додаткові голоси на виборах. І не тому, що «Ювентусу» цілком можна програти, а тому, що так це не працює! Тому давайте забудемо сьогодні ввечері про вибори. Хоча би на ті дві години, упродовж яких всі разом уболіватимемо за наших. А там вже як пощастить.
Микола НЕСЕНЮК
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (18)