«У нас можно было выдавать поражение за победы, в Италии такого нет»: Несенюк — о Шевченко, «Динамо», Суркисах и Селезневе

Відомий український журналіст Микола Несенюк завітав у гості на FanDay.net. Він розповів, як розпочинав працювати у столичному клубі понад 20 років тому, виділив трійку найкращих футболістів «Динамо» за всю історію, пригадав улюблений анекдот Валерія Лобановського, а також розповів про власний конфлікт із нападником Євгеном Селезньовим.

«Дайте мені грошей ‒ і я завтра на Хрещатику зроблю демонстрацію з 10 тисяч людей за марсіан або кого завгодно»

— Ваше ім’я вже давно асоціюється з «Динамо». А як вам надійшла пропозиція працювати у структурі столичного клубу?

— Отримав таку пропозицію від свого хорошого приятеля Сергія Полховського. Ми з ним познайомилися ще у 1998-му році, коли він запросив мене коментувати футбол на телеканалі «1+1». Згодом він пішов працювати у київське «Динамо» та запросив до клубу мене. Я зустрівся з керівництвом, і ми домовилися про співпрацю.

Працюю у клубі вже років 20 на різних посадах. Починав як редактор клубного журналу «Динамо Київ». Після цього я займався всім інформаційним забезпеченням, згодом ще відбувалися певні зміни, коли був інший розподіл обов’язків ‒ щось мав роботи я, а щось доручали іншим. Журнал зараз вже не виходить, бо керівництво не вважає за потрібне його видавати — все має бути в електронному варіанті. Тому тепер вся увага на «Динамо ТВ» і на сайт, тож у мене вже трохи менше роботи.

— Як ви вперше познайомилися з Суркісами?

— Познайомилися, коли обговорювали початок моєї роботи у «Динамо». Якщо пам’ять не зраджує, то в 2000-му році я брав інтерв’ю у Григорія Суркіса, саме так і познайомився з ним. Він виявився таким, як я собі його уявляв. А вперше я його побачив ще у 1993-му на футбольному матчі.

— Яка найрозумніша річ, яку вам казав Григорій Михайлович?

— Ніколи про це не думав і зараз не можу пригадати. Вважаю його найвищим досягненням проведення в Україні Євро-2012. Це була історична подія! Після того, як Григорій Суркіс у 2000-му році став президентом Федерації футболу України, я працюю із президентом клубу Ігорем Суркісом. З Григорієм Суркісом ми жодним чином не перетинаємося по роботі. З Ігорем Суркісом у нас нормальні стосунки, але я не входжу до числа його найближчого оточення, у нас виключно робочі стосунки.

— Ви бачили, напевно, братів Суркісів у товариських матчах. Хто з них мав більше шансів заграти у футбол на високому рівні?

— Між аматорським футболом і футболом високого рівня є прірва, тому важко собі таке уявити. Це невдячна справа оцінювати футболістів-аматорів. Суркіси грають для задоволення, а для професіональних гравців — це робота. Тому це два різних види спорту.

Не зовсім доречно розглядати Суркісів, як футболістів, вони займаються іншим.

— Суркіси ‒ круті управлінці чи ні?

— Оскільки Ігор Суркіс мій керівник, то моя оцінка його управлінських якостей буде конфліктом інтересів. Я не можу оцінювати його роботу, тому що я підлеглий у даному випадку. Якби я був його колегою та в мене був би футбольний клуб, тоді було би доречно, щоб я щось говорив, а у такій ситуації — це було би неправильно з мого боку.

— Що відчули, коли фанати на стадіоні вийшли з масками у вигляді вашого обличчя та показували вам червоні картки?

— Я знаю, хто це зробив. 99% з цих «фанатів» навіть не знали, хто я такий, не знають і не будуть знати. З тих часів я ходжу спокійно на футбол і мені ніхто ніколи поганого слова не сказав. Навпаки, люди підходять і дякують мені за роботу. Це була організована провокація.

Дайте мені грошей ‒ і я завтра на Хрещатику зроблю демонстрацію з 10 тисяч людей за марсіан або кого завгодно. Звичайно, приємного було мало, але це вже все минулося та забулося. Організатори того дійства вже займаються іншим, Бог їм суддя.

«Хто найбільш непотрібний легіонер в історії „Динамо“? Це треба список писати, їх занадто багато»

— Трійка гравців «Динамо», яких ви вважаєте найкращими футболістами в історії «Динамо»?

— Я дуже давній прихильник Динамо, вболіваю за цей клуб із 1964-го року. Найкращі гравці для мене — Анатолій Бишовець, Олег Блохін і Олексій Михайличенко. Вони були найкращими з тих, кого я бачив у грі на полі. Це футболісти світового рівня: якби вони жили в інший час, то змогли би досягти набагато більшого. Однак саме ця трійка, як на мене, найкраща в історії Динамо.

— Хто найвидатніший футболіст «Динамо» за всю історію і чому?

— Безумовно Олег Блохін! Це був подарунок долі — коли Блохін розпочинав грати у футбол, то ця гра була повільнішою, ніж зараз. Блохін зі своєю швидкістю мінімум п’ять разів за матч виходив віч-на-віч з воротарем суперника. Більшість виходів не забивав, але виходив настільки часто, що ставав найкращим бомбардиром чемпіонату СРСР чотири чи п’ять разів поспіль, а також ‒ найкращим футболістом Європи. Блохін на три голови вище всіх, просто Еверест, супер-футболіст, якого зараз немає і ніколи не буде.

Лобановський згодом хотів знайти когось схожого. Був у нас Олександр Хапсаліс, дуже швидко бігав. Згодом були Ігор Бєланов і усіма забутий Олег Морозов, вони теж швидкісні футболісти, але не змогли наблизитися до Блохіна, тому що він був унікальним. Звісно, що зараз вже не ті швидкості. Тепер він би не тікав від усіх, однак коли він грав, то це було щось неймовірне!

— Ви дуже різко у власному Facebook висловилися про проводи Мілевського. Яке у вас ставлення до Артема?

— Гадаю, що тут немає про кого говорити. Це людина, яка не виправдала надій. Я пам’ятаю його 16-річним хлопцем (за документами). Я тоді приїхав на Олімпійську базу, де тренувалася команда Яковенка. Там були ще Алієв, Яценко, Оберемко, Ярмаш, Адлейба, Воробей, Прошин, Пучков та інші.

Але найбільш яскравим із них був Мілевський. На жаль, він не став тим, ким міг би стати. Це вже його проблеми і він сам у цьому винен. Мілевський не заслуговує, щоб про нього говорити. Нехай займається тим, чим хоче.

— Що скажете про його YouTube-канал, бачили відео?

— Ви що, глузуєте? Щоб я дивився канал Мілевського? Може мені ще Ірину Морозюк дивитися? Це взагалі інша орбіта, інший світ. Я ж працюю для серйозних людей!

— Можливо, дивитеся інші футбольні відео на YouTube?

— Я люблю дивитися футбол. Це унікальне та неповторне видовище, нічого подібного людство не створило. Вважаю, що на футбольному полі людина повністю показує себе. Якщо слідкувати за людиною на полі, то повністю видно її характер. Плюс емоції, коли ти вболіваєш. Я вболівальник, в мене серце «калатається», коли грає моя команда. Мені шкода людей, які не є вболівальниками, вони дарма на світі живуть.

Що стосується якихось нарізок і так далі, то це вже маніпуляції.

Я колись брав інтерв’ю у поета Юрія Рибчинського. Він теж вболівальник і я його запитав, чи передивляється він записи матчів своєї молодості, коли він ходив на стадіон. Він сказав, що не хоче це дивитися, хоче зберегти свої відчуття, коли молодим ходив на стадіон, вболівав і так далі. У мене те ж саме.

Пригадую, як 1970-го збірна СРСР вилетіла в чвертьфіналі Кубку світу від Уругваю. Я півжиття був впевнений, що вилетіла несправедливо, тому що м’яч там вийшов за лінію, наші зупинилися, а суперник продовжив грати та забив гол. Яке ж було моє розчарування, коли відносно нещодавно я подивився відео у нормальному форматі та зрозумів, що суддя був правий. Тоді відео не було, я дивився по маленькому чорно-білому телевізору, ще кольорового телебачення не існувало.

У мене перевернулося життя, коли я подивився цей момент і виявилося, що я помилявся. Кожен футбольний матч — це живий спектакль, який не можна повторити другий раз.

— Три матчі, які ви запам’ятали на все життя.

— Насамперед, це фінал Кубка Радянського Союзу 1987-го року «Динамо» (Київ) — «Динамо» (Мінськ). Ми програвали 1-3, а потім Олександр Заваров на останніх секундах зрівняв, і ми перемогли по пенальті. Це були просто неймовірні емоції.

Звичайно, що матч «Динамо» (Київ) — «Спартак» (Москва) у 1994-му року, коли Сергій Ребров на останніх хвилинах забив переможний м’яч. Я тоді був на стадіоні — це щось неймовірне, коли навколо тебе 100 тисяч щасливих людей в одну мить!

Також відзначу матч 1998-го року між Україною та Росією (3:2). Тоді російські вболівальники сиділи, коли звучав наш гімн, вже тоді з ними було все ясно. Ми їх обіграли. Взагалі я вважаю, що ми не можемо програти Росії у будь-якому складі.

Ось ці три найбільш емоційні матчі, які я пам’ятаю.

— Хто найбільш непотрібний легіонер в історії «Динамо»?

— Це треба список писати, їх занадто багато. Не хочу нікого ображати, але в сортах чогось непотрібного я не розбираюся. Я люблю називати кращих, а гірших нехай хтось інших називає. Дозвольте, я не буду вважати білорусів і грузинів іноземцями, хоча формально так є, але це ще зі старої нашої країни. Тепер вони легіонери, а колись вони ними не були. Я вважаю, що найкращий легіонер у «Динамо» — Флорін Чернат.

Це був неймовірного потенціалу футболіст, він до кінця не розкрився, на жаль. У матчі з Інтером він з п’яти метрів не влучив по воротах, м’яч зрізався з ноги. Ми тоді були всі злі: як це, ми не обіграли міланський Інтер і не вийшли в плей-офф Ліги Чемпіонів!? Це було відносно нещодавно, а тепер ми про таке лише мріємо!

— Хто з динамівців здивував вас у позафутбольному житті?

— Колись ми вивчали в школі радянського поета Володимира Маяковського, який казав: «Я поет — етім і інтєрєсєн!».

Я був би набагато щасливіший, коли б не був знайомий із футболістами та насолоджувався їхньою грою здалеку.

Тепер розумію, що є актор, який прекрасно грає свою роль, і я не хочу знати, яка він людина, що він їсть, п’є, з ким дружить тощо. Я просто хочу насолоджуватися його мистецтвом. Так само футболісти — я хочу насолоджуватися їхньою майстерністю, грою та просто за них вболівати. Я люблю їх саме за це!

«Олег Блохін — найкращий футболіст усіх часів, але він не є великим тренером»

— Як вам працювалося з Валерієм Лобановським?

— Знаєте, дуже багато людей тепер кажуть: «Ось я і Лобановський, чи Лобановський мені каже, а я йому...». Є такі люди серед моїх колег. Я такого казати не буду, тому що ми були на різних орбітах. Єдине, що я знаю точно — всі мої статті Лобановський читав з першої до останньої, а я дивився всі матчі його команди. Ось такі у нас були стосунки.

— Яку найбільш повчальну історію, пов’язану з Лобановським, можете пригадати?

— Я можу розповісти його улюблений анекдот:

Приходить людина до психіатра та каже:

— Я хворий на голову, мені вночі сниться, що щурі грають у футбол.

— Добре, давайте ми вам зробимо процедури.

— Можна завтра?

— Чому?

— Сьогодні у них фінал.

— Яке ваше ставлення до Блохіна-людини, Блохіна-футболіста та Блохіна-тренера?

— Я завжди казав і буду говорити, що Блохін для мене найкращий футболіст усіх часів.

Як на мене, Блохін не є великими тренером. Він вже сім років очікує пропозиції. Всі знають його історію, та я не хочу оцінювати його тренерську діяльність. Як футболіст, він для мене вершина! Хочу, щоб у моїй пам’яті він залишився тим молодим худеньким Блохіним, який літав по полю. Я завжди всім буду розповідати про цього футболіста, а яка він людина ‒ мене не цікавить.

— Андрій Шевченко — це хороший футболіст чи класний тренер?

— Звісно, що футболіст. У нього є «Золотий м’яч», і цим все сказано! Шевченка знає весь світ. Він на футбольному полі заслужив свій авторитет і за останні 30 років у нас такого футболіста не було. Окрім нього, із наших в принципі нікого у світі не знають.

Я пам’ятаю, коли ми прилетіли до Швейцарії зі збірною. Виходимо з аеропорту, а там натовп журналістів. Коли вони дізналися, що серед нас немає Шевченка, всі одразу розійшлися.

Щодо тренера, то рахунок на табло. Влітку цього року, коли збірна України під керівництвом Шевченка програла Англії з рахунком 0:4, в Києві в аеропорту їх зустрічали з прапорами, як переможців. Теперішня команда, яку він очолював, програла Мілану 1:3. Він приїжджає назад і чомусь ніхто з прапорами не зустрічає.

Він потрапив у інший світ. У нас можна було видавати поразки за перемоги, в Італії такого немає. Лише в нас може бути таке, що після розгромних поразок ми оголошуємо, що ми молодці. У світі так не прийнято, там люди тихенько мовчать і не оголошують себе героями. Навпаки, їм соромно! У нас трошки не так. Це стосується не лише тренера Шевченка, а й наших українських футболістів, які їдуть в Європу. Тому, крім Шевченка, ніхто з українців досі ніде не заграв.

— Його заслужено звільнили з «Дженоа»?

— Я вже сказав ‒ рахунок на табло. «Евертон» програв — Бенітесу сказали «до побачення». Так прийнято: якщо команда не дає результату, то змінюють тренера. Це нормальна практика, усіх тренерів звільняють, якщо команда не перемагає.

«Може бути лише одна команда, і для мене це «Динамо»

— «Динамо» віддає стадіон імені Лобановського в оренду. Що відчули, коли «Шахтар» заклеїв емблему «Динамо» своєю в конференц-залі?

— У мене величезна кількість добрих друзів із Донецька. Я їм всім співчуваю через те, що сталося. Мої друзі розуміють, що зробити з Києва Донецьк ніколи і нікому не вдасться.

Можна скільки завгодно і що завгодно наклеювати чи ще щось робити, але Київ залишиться Києвом. Донецьким щиро бажаю звільнити своє місто від окупантів, повернутися туди і бути там щасливими.

— Найбільший футбольний ворог «Динамо» — це «Шахтар» чи «Спартак»?

— Я взагалі би не вживав таких термінів, тому що у футболі ворогів немає, є суперники. Навіть найбільші супротивники, антагоністи на футбольному полі поза ним між собою дружать, і в їхніх стосунках в останню чергу якусь роль відіграє клуб. Сьогодні ти тут, а завтра деінде.

На моїй пам’яті головними суперниками київського Динамо були московське Динамо та Торпедо. Спартак став суперником у 1978-му році. Це тривало не дуже довго, це роздувалося московською пресою. Насправді я знаю, що футболісти між собою завжди дружили та у прекрасних стосунках були, їздили один до одного в гості. Тому немає у футболі ворогів.

Я деякі терміни не люблю. Наприклад, «продали футболіста». Футболіст не раб, його не можна продати. Продали права на футболіста, а сам гравець — вільна людина.

— Якби вас покликали на аналогічну посаду в донецький «Шахтар», ви би погодилися?

— Це неможливо. Я в «Динамо» працюю, тому що це моє життя. Я вболіваю за одну команду все життя — за київське «Динамо», більше ні за кого. Ті люди, які кажуть, що вболівають тут за «Ліверпуль», а там за інших, то це не є серйозно. Може бути лише одна команда і для мене це «Динамо».

«Єдиний футболіст, з яким я сфотографувався за все життя, — Іван Кампо»

— Розкажіть про своє дитинство, як проводили його?

— Я ж не якась телезірка, я абсолютно звичайна людина. Сам із міста Рівного, там виріс, а журналістом працюю з 1984-го року. Хоч у дитинстві мріяв стати льотчиком. Мені хотілося літати, та й зараз хочеться, але я не пройшов по здоров’ю і дитяча мрія не здійснилася (сміється, ‒ прим. ІГ).

— Найбільш пам’ятний автограф чи сувенір, який ви брали під час футбольних матчів у дитинстві?

— У мене ніколи не було бажання цим займатися. Я насолоджувався самою грою та видовищем. Не виникало бажання потриматися за футболіста, взяти в нього автограф і так далі. За межами футбольного поля вони такі самі люди, як я.

У мене був випадок, коли я працював вожатим у піонерському таборі, а поруч займалася дитяча група і там був тренер. Я до нього підійшов і сказав, що пам’ятаю його прощальний матч, як весь стадіон стояв і плескав йому. Він ледь не заплакав, але я не брав у нього автограф. Йому було приємно, що я пам’ятаю, який він був футболіст.

Єдиний футболіст, з яким я сфотографувався за все життя, ‒ Іван Кампо, він грав за мадридський «Реал» в Лізі чемпіонів проти «Динамо» в кінці 90-х. Я його випадково зустрів на стадіоні у Севільї та не втримався (сміється, ‒ прим. ІГ). Це було перший і останній раз.

— Де навчалися?

— У Рівненському педагогічному інституті. За освітою я вчитель російської мови та літератури.

— Як ви розпочинали свій шлях у журналістиці?

— Я просто працював у селі за направленням, а роботи у Рівному не було. У мене сім’я в обласному центрі, треба було шукати якусь роботу. Знайшлася робота в газеті.

— Чому з партійно-номенклатурної журналістики потрапили у спортивну?

— Я ніколи не працював у партійно-номенклатурній журналістиці. Просто до 1990-го року була лише радянська журналістика і вона була вся партійна.

Що стосується спорту, то взагалі було таке поняття, що є ось редакція, відділи, а он дурачки-спортсмени в кутку сидять і курять. У нас в обласній газеті було три футбольні заголовки: «Переконлива перемога», «Прикра поразка» та «Бойова нічия». Більше нічого не треба було.

Я примудрився у 86-му чи 87-му році написати статтю в обласній газеті, після якої мені погрожували. Тому що це спорт, футбол і можна було написати, що ти думаєш. Про інше такого не можна було писати. Я ж про футбол писав і ніколи нікого не хвалив, у мене такий профіль.

— Як у вашій юності проводили спортивні турніри?

— Перший свій футбольний турнір я провів у піонерському таборі, коли перейшов у п’ятий клас. Сам організував його, грав за одну із команд і був арбітром. Згодом я в Рівному впродовж п’яти років проводив турнір серед команд будівельних організацій. У результаті з цих футболістів зібралася команда, яка потім стала чемпіоном області. Ці хлопці досі мене пам’ятають і вдячні мені.

З 2008-го року я з партнерами проводжу дитячий турнір у Рівному для 11-річних спортсменів. Кожна школа виставляє команду. Ми робимо це щороку заради дітей, щоб їм було потім що згадати. Для мене це свято для душі, я готовий цьому віддавати все, що можу.

«На жаль, українські журналісти залякані»

— Чи реально заробляти на журналістиці чесним шляхом?

— Можна. 30 років тому я був редактором газети міської ради у Рівному. Коли міські керівники почали вказувати, що мені писати, то я їм подякував і зробив свою власну приватну газету — «Рівне вечірнє». Вона була заснована у вересні 1991-го року та існує досі. Газета жодного дня не мала спонсора, завжди сама заробляла на себе.

У тому, що може бути самоокупна преса та самоокупний футбол, я абсолютно впевнений. Чому цього немає? Тому що, коли я на початку 90-х років розпочинав працювати, мені колеги казали, чого ти мучишся? Знайди якогось бізнесмена щоб дав грошей! Я ж добре знав, що прийде бізнесмен і завтра він або закриє газету, або мене вижене. З футболом те ж саме.

Я впевнений, що український футбол можна зробити прибутковим і створити лігу, яка буде не гірша іспанської чи італійської. Це робиться доволі просто. Варто лише довірити справу професіоналам.

— Як вважаєте, газети втрачають свою популярність чи ні?

— У нас був пік популярності наприкінці 90-х. Зараз ми більше працюємо в онлайні. У нас є друкована та онлайн версія, 50% грошей приходить від друкованого видання, а 50% від сайту. Треба просто хотіти працювати ‒ і все буде нормально.

— Чи надходили вам пропозиції написати «замовну статтю»?

— Скільки завгодно. Чи я відмовлявся? Розумієте, в чому справа. Людина мене просить написати статтю, це моя робота і мені за це заплатять гроші. Але я пишу те, що думаю. Я ніколи не буду писати того, що не думаю.

Було багато випадків, коли мене просили, я писав, а мені казали, що вони не цього хотіли. Я казав, що я так не думаю.

Можуть сказати: «Напишіть статтю про будівництво Дарницького моста». Легко! Але я напишу те, що думаю, а не те, що мені скажуть написати.

— Що вам найбільше не подобається в українській журналістиці?

— Мені не подобається те, що українські журналісти залякані. Мені нудно, тому що коли я відкриваю якийсь ресурс чи вмикаю якийсь телеканал, то наперед знаю, що вони всі скажуть. Людина переходить з одного медіа на інше та починає говорити вже інакше. Є готовність людей говорити все, що завгодно, заради грошей та роботи. Я розумію, що, можливо, вони інакше не вміють, це не їхня провина, а їхня біда.

У нас був втрачений момент у 90-х роках, коли можна було зробити незалежні ЗМІ. Але цього не сталося — в Україні немає жодного незалежного всеукраїнського ЗМІ: ні телеканалу, ні сайту, нічого. Усі прекрасно знають, кому та що належить, і всі працюють на своїх господарів. У нас немає медіа, у якого є своя думка. Один канал — це думка Ахметова, інший — Коломойського, Порошенка і так далі. Це наша біда.

На жаль, немає такого засобу масової інформації, який був би сам по собі та мав свою думку. У всьому світі є різна преса, яка має кожна свою власну точку зору, а не думку того, хто їй платить. В Україні цього не існує в природі. Є газета «Рівне Вечірнє», але це виключення, яке підтверджує правило.

«Тепер той Селезньов нафіг нікому не потрібен: смішний та бігає, як мішок з лайном, по полю»

— Що потрібно, щоб стати хорошим футбольним журналістом?

— Я би не став розподіляти — футбольний журналіст і не футбольний. Коли вмієш писати, то зможеш писати про все! Футбол — неймовірно цікавий, але у нас не вміють писати, на жаль, тому що бояться. Мене минулого року не акредитували на матч збірної України. Щось я не сподобався їм.

Хоча я статей написав більше, ніж вони у своїй прес-службі з’їли котлет. Я купив квиток, сходив на цей матч і все одно написав. Я не збіднів від цього, та вони мені рота не закриють.

Журналісти бояться писати правду, бо там кудись не візьмуть, не акредитують, виженуть і так далі. Гадаю, що це не зовсім добре і це головна вада моїх колег. Хоча серед них є дуже порядні люди, яких я поважаю, але вони поставлені в такі умови.

— Що скажете про нещодавний конфлікт Селезньова та Сеньківа. Хто правий?

— Я писав вже про це. У цьому випадку я на боці Селезньова.

Колись був випадок, доволі давно — Селезньов ще був молодий і вмів грати у футбол. Він мені теж зателефонував і почав на мене наїжджати. Я його поставив на місце, щоб знав, з ким розмовляє. Потім ми нормально поговорили. Роки пройшли і я зараз про це згадую, але тоді я нікому не говорив про це. Коли мене хтось, не дай Бог, образить, то я мовчу, а виходити і розповідати, що мене послали, то це якось смішно.

Що, вони не знали, що Селезньов таке хамло? Всі це знали прекрасно. Де ви були, коли він грав за збірну України, Шахтар? Чому тоді не писали, що він такий-сякий? Тепер він нафіг нікому не потрібен, той Селезньов смішний, бігає, як мішок з лайном, по полю. Чого ви на нього зараз накинулися? Залиште його в спокої! У нас половина футболістів таких, ось і все.

Я не хочу обговорювати колег, мені є що сказати про Сеньківа, але я не буду цього говорити. Однак я би не став нікому розповідати, що мене послали, а особливо оприлюднювати це. Мене посилали, мені погрожували, всяке у житті бувало, але я нікому цього не розповідав, це моя особиста справа.

— Я так розумію, що були випадки коли вам погрожували?

— Так, були ситуації. Одного разу дійшла справа до бійки, але це було 20 років тому.  Ще Олег Тягнибок був пацаном, бігав, портфелі носив, то ми з ним і ще кількома людьми трошки поштовхалися.

Решта все було вербально. Так, підходили, погрожували, говорили, щоб я дивився і так далі. Це частина нашої роботи та, як на мене, це не серйозно, треба своє робити.

«Український рок-н-рол – це те саме, що чукотське плавання»

– Якби ви грали у футбол на професійному рівні, то на якій позиції виходили б?

– Я грав у футбол лише на аматорському рівні ‒ у ДЮСШ в Рівному, а потім на першість області за команду юнаків місцевого льонокомбінату. Грав крайнього півзахисника, бо це місце, де можна найменше нашкодити. Тренер випускав і знав, що в разі чого мене хтось підстрахує. Тепер я знаю, що був поганим футболістом.

– Яке у вас хобі, чим займаєтеся у вільний час?

– Люблю слухати музику, читати книги, дивитися фільми, спортом займаюся. Збираю з дитинства музичні платівки. Це для мене задоволення, суто для себе колекціоную. Я знаю колекціонерів, у яких кімнати заставлені, а я збираю те, що слухаю сам. Це для душі.

– Ви любите рок-н-рол. Як почали слухати цю музику?

– Я виріс у дуже давні часи, коли по телевізору показували Людмилу Зикіну та Мусліма Магомаєва. На щастя, по польському радіо крутили рок-н-рол. З кожного вікна воно звучало, тому я з дитинства знав усі зарубіжні хіти.

Я був впевнений, коли в нас настане демократія, то всі будуть слухати рок-н-рол, а не Стаса Михайлова. Рок-н-рол – музика свободи та мого дитинства. Я досі отримую від цього колосальне задоволення.

– На яких видатних концертах ви були?

– Хто приїжджає сюди, то я на всі ходжу. Щоб їздити спеціально, то був на кількох концертах ‒ The Rolling Stones, Ерік Клептон, Том Джонс у Варшаві, Род Стюарт у Відні.

– Хто ваш улюблений музичний виконавець або гурт?

– The Rolling Stones.

– Український рок-н-рол живий?

– Український рок-н-рол – це те саме, що чукотське плавання. У нас є своя автентична українська музика. Я її дуже люблю, а рок-н-рол ‒ це музика американських негрів, перепрошую, яку потім почали співати білі. Той рок-н-рол, який я люблю, він вторинний. Первинний – це рок-н-рол негрів. Український – це четвертинний, він має право на існування, але якщо я можу слухати первинний та вторинний, то навіщо мені слухати четвертинний? Ми повинні пишатися нашою українською автентичною музикою, вона у нас прекрасна.

Ігор Градський