Загарбницька атака російських терористів на українську землю остаточно скинула маски і не залишила можливостей для напівтонів. Важливу роль у боротьбі із рашистами відіграють наші футболісти, які виконують важливі місії в інформаційному та матеріальному аспектах. Олексій Михайличенко — один із шести українських олімпійських чемпіонів, беззаперечна легенда київського «Динамо», чемпіон Італії та Шотландії. Однак усі ці регалії перевершує життєва позиція Олексія Олександровича: українець, патріот, громадянин. Висловлювання та світогляд Михайличенка — це те, що змушує пишатися ним навіть більше за усі трофеї та нагороди.
Олексій Михайличенко— Олексію Олександровичу, зараз ви у безпечному місці?
— Я перебуваю на дачі за 15 кілометрів від Києва. Разом зі мною уся моя родина: двоє синів, жінка, сестра, а також собаки та кішки. У такому товаристві легше переживати ці страшні події.
— Звуки вибухів долинають до вас?
— Так, звичайно, їх чути. Іноді літаки пролітають над нами.
— Не плануєте залишати передмістя Києва?
— На даний момент — ні. Я не готовий сказати, що буде завтра, але поки залишаємося тут. Багато спілкуюся зі своїми друзями та колегами, які вже виїхали у безпечні місця. Однак зараз у моїй родині немає одноголосності щодо того чи варто виїжджати.
— Початок повномасштабного вторгнення Росії ви застали у Києві?
— Мені зателефонували о 6-й ранку і повідомили, що столицю треба покинути. Валізи у нас були зібрані завчасно, про всяк випадок: документи, речі першої необхідності... Пригадую свій стан у перші години нападу — було дуже боляче і важко на душі. Просто у голові не вкладалося, як таке може статися. Знаєте, як кажуть — не в цьому житті. Але ми маємо поруч таких варварів, що треба бути готовим до всього.
— У таке не вірилося до останнього.
— І від цього теж боляче. Так, у нас є свої проблеми, ми маємо змінюватися і ставати кращими. Проте ми живемо розумно, живемо вільно. Потрохи робимо нашу країну ще гарнішою, ще кращою. А тут на нас випало величезне випробування. Зрештою, не маю жодних сумнівів, що ми і його подолаємо. Адже такого єднання, такої любові до своєї країни я ніколи не бачив. Пишаюся нашою армією, нашими людьми. Українці — велика нація.
— Уважно стежите за новинами з передової?
— Я не можу абстрагуватися і сказати, що це мене не стосується. Телевізор не вимикаємо — новини у нашому домі 24/7. Навіть на думці себе спіймав, що у ці дні футбол відійшов на дальній план. Не до нього тепер.
— За три тижні війни хоч один матч переглянули?
— "Реал" — ПСЖ. Зробив собі психологічний відпочинок, якщо можна так сказати. До цього я навіть не знав, який день, яке число на календарі. Тільки новини, переживання, стрес. Проте ми маємо це знати, переживати за наших хлопців, радіти за їхні успіхи. Або ж усією країною страждати з Маріуполем, який оточила російська армія. Зрештою, це не армія. Це орда. Російська орда.
— У 1992-му ви мали нагоду грати за збірну Росії, куди наполегливо запрошували вас та Олега Кузнецова. Інші етнічні українці Канчельскіс, Онопко, Юран — відповіли згодою. Чому ви тоді відмовилися?
— Мені телефонували, переконували. Навіть обіцяли статус першого капітана російської збірної. Моя реакція? Я розсміявся. У відповідь почув: «Ми знали, що ти відмовишся, але мали спробувати». Я не бачив себе там. Повірте, у мене жодної думки не було про це. Як можна продавати свою Батьківщину заради якихось благ та грошей?
— Футболісти традиційно далекі від політики.
— Я не згідний з тим, що футбол далекий від політики. А як назвати те, що мені пропонували російське громадянство? Це і є політика. Зараз немає сфери діяльності, яка б не зачіпала політику. Вона живе у нас, без неї нікуди. Так, я за професією не політик, але ніколи не намагався від неї відмежовуватися, тому цікавився суспільним життям.
Пригадую, як був у Лондоні під час президентських виборів. Для мене було дуже важливо потрапити в українське посольство і проголосувати за Віктора Ющенка. Я побачив стількох людей там, які голосували за нашу демократію. Мені подобалося, що немає байдужості — це вразило мене сильно. Ми єдині, де б ми не були. Ми — українці.
— У вас раніше було чимало друзів та знайомих з Росії. Не намагалися з ними поспілкуватися протягом останніх трьох тижнів?
— З Росією розмовляти нема ніякого сенсу. Мені дзвонили Гела Кеташвілі та Саша Чівадзе з Грузії, телефонували з Рейнджерс, із Сампдорії. Але з Росії не було жодного дзвінка! Кеташвілі розповідав, що розмовляв з одним із російських футболістів — його прізвища не називатиму. Зрештою, у них немає зараз ні прізвищ, ні імен, нічого... Так от Гела казав, що вони нереально зомбовані.
Мені також телефонував Ігор Скляров із Чикаго, з яким я вигравав Олімпіаду у 1988-му. Розповідав, що був шокований від того, що почув від росіян. Люди з усього світу пропонували свою допомогу: США, Грузія, Шотландія, Англія. Після цього у мене з’явилася ще більша впевненість у тому, що Україна робить все правильно.
— Починаючи з 2014-го у Росії виступала сотня українських футболістів. На даний момент там залишилися одиниці. Це теж люди без прізвищ, про яких не варто згадувати?
— Однозначно. Якщо ще якась посада чи гроші є важливішими за те, що коїться на твоїй землі, значить ти такий же, як вони. Знаєте, такі байдужі та боягузливі люди — вони ще гірші за ворогів.
— Збройні Сили України щодня змушують нас захоплюватися своїм героїзмом.
— Я не є великим спеціалістом у військових питаннях, але наша армія — саме така, якою вона має бути. Наші військові — це зразок мужності, відваги, згуртованості. Знаєте, навіть цих слів занадто мало, щоб охарактеризувати наших воїнів. Відзначив би також українських лікарів. Зокрема, і жінок, які можуть бути настільки милими та красивими і водночас жорсткими та войовничими. Це викликає захоплення.
— Чимало представників українського футболу допомагають армії — дехто вступив до лав територіальної оборони.
— Я теж намагаюся допомогти, чим можу. Мій син записався у територіальну оборону. Якщо виникне потреба, я завжди готовий і робитиму все, що буде необхідно. Поки сказали, що такої потреби немає. Чекатиму.
— Ви сказали, що не маєте жодних сумнівів у тому, що Україна подолає загарбників.
— Так, у мене величезна впевненість у тому, що все буде гаразд. Бог бачить, що ми робимо, як любимо життя, як ми любимо одне одного, як ми любимо свою країну, нашу землю. Не може Бог бути не на нашому боці. Я думаю і дуже вірю в те, що все скоро закінчиться нашою перемогою. Слава Україні!
Любомир Кузьмяк
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (6)