Регистрация, после которой вы сможете:

Писать комментарии
и сообщения, а также вести блог

Ставить прогнозы
и выигрывать

Быть участником
фан-зоны

Зарегистрироваться Это займет 30 секунд, мы проверяли
Вход

Юрій Вернидуб: з тренерської лави — до лав ЗСУ

2022-04-15 20:13 Коли у жовтні минулого року дедалі частіше стали точитися розмови про можливість масштабного вторгнення Росії в ... Юрій Вернидуб: з тренерської лави — до лав ЗСУ

Коли у жовтні минулого року дедалі частіше стали точитися розмови про можливість масштабного вторгнення Росії в Україну, в це мало хто вірив. Більшість людей вважала, що все обмежиться продовженням воєнного конфлікту на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

Юрій Вернидуб (праворуч)

Однак місяць за місяцем вздовж українського кордону пропорційно зростала чисельність російських військ та техніки. Незважаючи на багаточисленні запевнення офіційних осіб північного сусіда щодо відсутності намірів нападати на Україну, багато хто із наших співвітчизників не на жарт насторожився. Серед них був і один із найдосвідченіших наших тренерів Юрій Вернидуб, який з грудня 2020 року працював головним керманичем молдовського «Шерифу». І робив це досить успішно — чого вартий вихід його команди до групового раунду Ліги чемпіонів, де були обіграні донецький «Шахтар» та мадридський «Реал», а потім й потрапляння до 1/16 фіналу Ліги Європи!

У зимовий період цього року на душі у Вернидуба було неспокійно. Він наче відчував: біда стоїть біля самісіньких воріт його Батьківщини. Попервах ходили чутки, що вторгнення відбудеться у двадцятих числах січня, згодом називалися дати у першій половині лютого, потім — 16‑го (щодо цього дня, то навіть й конкретний час вказувався — 3:00 ночі). Саме на той день у Тирасполі були заплановані заходи, які передували першому поєдинку 1/16 фіналу Ліги Європи «Шериф» — «Брага» — передматчева прес-конференція наставників обох команд та вечірнє тренування. Можна собі уявити стурбований стан Вернидуба, який, знаходячись далеко від рідної домівки, був наче на голках. І хоча 16 лютого до війни справа ще не дійшла, напруга у нього все ж не спала. У цьому мені вдалося пересвідчитися на наступний день, приїхавши разом з колегами із Одеси до Тирасполя.

Втім, перш ніж описати стан Юрія Вернидуба ввечері у день матчу, слід згадати один цікавий факт, про який я дізнався опівдні на придністровській землі. Давній знайомий із місцевих мешканців розповів, що вночі 16 лютого при в’їзді у Тирасполь скупчилося чимало лімузинів з одеськими номерами, власники яких вирішили сховатися від війни. Однак о 3.00 ніякого вторгнення не відбулося і всі вони з ранку до обідньої пори повернулись в Україну…

Увечері ж 17 лютого головний тренер «Шерифа», схоже, опинився у полоні двоїстих почуттів. З одного боку його тішила здобута перемога над «Брагою» — 2:0, а з іншого — не давали спокою тривожні думки про напад Росії. Коли мені вдалося перекинутися кількома фразами з Вернидубом по завершенні прес-конференції, в очі кинувся його дещо змарнілий вигляд. Тоді я не збагнув, в чому саме криється причина — про неї сам тренер мені розповів рівно через шість діб.

«Шериф» якраз знаходився у Португалії, куди прибув 23 лютого. Пізно ввечері, коли в Україні всі обговорювали введення надзвичайного стану, на моєму мобільному пролунав дзвінок. Я здивувався, коли побачив, що телефонує Юрій Вернидуб. Адже знав, що у цей час він знаходиться у Бразі і разом з командою готується до повторної зустрічі з однойменним суперником (взагалі-то команда називається «Спортінґ», але як звикли…). Відповівши на його дзвінок і привітавшись, почув несподіване питання:

— В’ячеславе, яка обстановка в Україні і зокрема в Одесі?

Дізнавшись від мене у подробицях останні новини, він розпочав відвертий монолог, у якому розповів про свої тривожні передчуття. Вони, як виявилось, не давали йому спокою тривалий час — з тих пір, як почали називатись лютневі дати вторгнення. Український керманич «Шерифа» сказав, що за останній тиждень, який передував другому поєдинку з «Брагою», колеги по штабу дедалі частіше звертають увагу на його зовнішній вигляд. Точніше, на обличчя, яке виглядає виснаженим від переживань. «Миколайович, що з вами?» — запитують вони раз у раз.

А далі Юрій Вернидуб не став стримувати емоції, висловивши все, що думає про російську пропаганду та Путіна особисто.

— Народ в Росії вже так зомбували, що Геббельс зі своєю пропагандою поряд і близько не стоїть. А що стосується їхнього президента, то це просто божевільна людина!.. Якщо раптом росія піде війною на Україну, я чекати не буду — відразу ж візьму зброю в руки і вирушу захищати Батьківщину!

Знаючи громадянську позицію цієї людини, можна було і не сумніватися — саме так і буде.

Хто б тоді міг подумати, що після нашої розмови мине лише трохи менше чотирьох з половиною годин — і Путін оголосить про початок війни!

Тоді, рано-вранці 24 лютого, почувши гуркіт вибухів та стрілянину систем ППО, майже кожна людина у нашій країні пережила шок. Не став винятком і я, адже війна з боку Росії була для України справжньою несподіванкою. Ні в кого в голові не вкладалося, що таке може статися у ХХI столітті, та ще й у центрі Європи! Впродовж цілого дня на душі було вкрай тривожно, а свідомість відмовлялася вірити в те, що відбувається. Саме у цей час із Португалії мені знову зателефонував Вернидуб. На годиннику було 14:25.

— От як воно буває: вчора ввечері ми лише говорили про війну, а сьогодні це вже сталося, — із відповідною інтонацією в голосі мовив він. — Я до останнього сподівався, що Путін не наважиться, але… У цього тирана немає нічого святого! Сьогодні ввечері гра з «Брагою», але подумки я вже в Україні. Ти навіть не уявляєш, як важко усвідомлювати те, що відбувається! Якби міг, то вже зараз мчав би, летів би додому. Думаю лише про одне: щоб якнайшвидше минув час і повернутися до Тирасполя. А звідти відразу ж додому — боронити Україну.

У ту мить я добре розумів стан Юрія Вернидуба. Йому, відрізаному від рідної домівки не однією тисячею кілометрів, було набагато важче морально, ніж українцям. Під час телетрансляції матчу з «Брагою» на нього без співчуття не можна було дивитись: цього разу тренеру було не до притаманих йому емоційності та імпульсивності. Він стежив за грою стоячи, схрестивши руки на грудях. Навіть неозброєним оком було видно, що людина знаходиться у пригніченому стані.

«Шериф», якому через наявність в ньому Вернидуба і його українських помічників, симпатизувало багато наших вболівальників, поступився «Бразі». Гідно — лише у серії післяматчевих 11-метрових. Після гри команда відразу ж відправилась в аеропорт, звідки чартерним рейсом вилетіла… ні, не до Молдови, а у Румунію. Все тому, що через війну в Україні міжнародний аеропорт Кишинева не функціонував — повітряний простір країни було закрито.

В румунське місто, розташоване неподалік від кордону з Молдовою, чартер з «Шерифом» прибув вранці 25 лютого. Команду зустрічав клубний автобус, а Юрія Вернидуба спеціально із Тирасполя приїхав забрати на автівці генеральний директор Важа Тархнішвілі. Він вже знав про наміри негайно вирушити на захист України.

— У 2008-му, коли Тархнішвілі був гравцем «Шерифа», Росія напала на його рідну Грузію — і він їздив туди із Тирасполя, — розповів мені Вернидуб. — Гадаю, що моя позиція йому зрозуміла — як по-людськи, так і почоловічому. Він знає: по-іншому я поступити не міг.

Вернидуб також розповів те, що його по дорозі з румунського аеропорту до кордону з Придністров’ям більше всього вразило. Із знаком «мінус»…

— Ще на території Румунії зустрічалась не одна машина з українськими номерами, — каже він. — Однак коли їхали по території Молдови, нарахував понад 200 (!) джипів найпрестижніших марок переважно з одеськими номерами. Я був приголомшений: в Україні війна, а наші «круті» втікають із своїми скарбами та грошима. Було дуже прикро і болісно це усвідомлювати.

Чергова розмова з тренером у мене відбулася вже на наступний день, коли минуло дві доби з моменту зухвалого вторгнення рашистів в нашу країну. Юрій Вернидуб мчав по багатостраждальній українській землі на автомобілі у рідне Запоріжжя.

— Все гаразд, зараз якраз в дорозі, — мій телефонний дзвінок застав його на території Київщини. — Вчора, приїхавши у Тираспіль, я дочекався команду і провів збори. На них подякував всім за професіональне ставлення до обов’язків та повідомив про свої наміри. Зібрав речі, переночував — і рано-вранці вирушив до придністровсько-українського кордону. Пройшов його пішки, а в Кучургані на мене вже чекав автомобіль добре знайомого колеги, на якому ми і вирушили до Запоріжжя. Якщо все буде благополучно, ввечері плануємо бути на місці. Дружина Леся мене вже з нетерпінням чекає. Переночую — і вранці піду у воєнкомат. Жінка добре знає твердість мого характеру: якщо я вирішив йти захищати свою країну, то свою думку не зміню.

Юрій Вернидуб так і зробив. На наступний день після приїзду в Запоріжжя він залишив свій будинок у тихому районі міста і пішов виконувати свій громадянський обов’язок — боронити Україну від лютого ворога. Двоє його синів, Віталій та Микола, вирішили не відставати від батька, вступивши до лав територіальної оборони.

Це ще до заборони на знак! А скажить чесно — хто з нас у житті не показував «Вікторію»?!

В’ячеслав Кульчицький, журнал «Футбол»

Лучший комментарий

YARY
Ярослав - Эксперт
15.04.2022 20:31
Серьёзный калибр у Вернидуба, на "сорокопятки" он не разменивается!

Читать все комментарии (2)

Dynamo.kiev.ua нуждается в поддержке. Обращение к посетителям сайта

RSS
Новости
Loading...
Пополнение счета
1
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
2
Закрыть
♡ Поддержать