Новачок першолігової «Полтави», півзахисник Сергій Каретник, розставив усі крапки над «і» щодо свого майбутнього, в якому, в тому числі, було й російське громадянство.
Сергій Каретник (ліворуч)— Я був готовий до того, що буде критика. Але я знаю свою позицію. Я люблю Україну, я українець і мені немає чого приховувати. Так, я грав у росії. Але зараз я тут, у своїй рідній країні, на своїй Батьківщині, чому дуже радий. Тепер я буду завжди тут!
— Шкодуєш, що грав у росії і в юному віці взяв громадянство?
— Так, шкодую! Але скажу, що знаю — там є невеликий відсоток адекватних людей, які все розуміють, незважаючи на титанічні зусилля тамтешньої пропагандистської машини. Дехто з них досі тримає зі мною контакт. Вони розуміють, що між росією і Україною йде справжня війна, тримають руку на пульсі подій. Вони підтримують і мене, і нашу країну. Але вони перебувають там і не можуть вплинути на ситуацію. Багато хто просто боїться виходити на протест.
— Багато твоїх колишніх колег-футболістів із росії, хто досі підтримує зв’язок із тобою після повномасштабного вторгнення?
— Загалом це коло суттєво звузилося, залишилося кілька людей, які щотижня пишуть мені.
— 24 лютого розділило твоє життя на до і після. Які були думки після того, як ти дізнався про повномасштабну війну?
— Я не міг у це повірити. На той момент я вже перебував в Україні. Але коли побачив усе те, що коїться, у мене не було слів. Лише злість і ненависть до ворога!
— Що ти робив, коли дізнався про війну?
— Спочатку дзвонив рідним. Мамі, татові, сестрі. Була лише паніка.
— Коли зрозумів, що настав час повертатися в Україну?
— Останні кілька років я хотів повернутися в Україну. Їздив до Польщі, але там кар’єру продовжити не вдалося. А ще у мене тоді була кохана дівчина у росії. І це був той фактор, який не давав звідти поїхати.
— Вона росіянка?
— Так, із Краснодара. Але ми з нею вже не спілкуємося.
— Вона не сприйняла твоє повернення в Україну?
— Вона кмітлива дівчина і розуміє, що відбувається. Ще задовго до повномасштабного вторгнення вона приїжджала в Україну разом зі мною. Була у Лубнах та Полтаві. Їй подобається Україна. Вона захоплювалася українцями, казала, що вони набагато добріші, позитивніші, ніж росіяни, що вміємо допомагати один одному.
— У чому ще різниця між українцями і росіянами?
— Відмінність є в усьому. Українці справді європейська нація. Саме тому росія так і не стала моїм домом. Мені там не подобалося. При першій можливості я завжди сідав у потяг та приїздив до батьків в Україну.
— Яким був твій шлях додому?
— Я ще до повномасштабного вторгнення приїхав додому.
— Як тоді сталося, що в тебе виявився контракт із клубом «Динамо -Владивосток»?
— Узимку я шукав собі клуб. Агент, мій друг, запропонував підписати контракт із цим клубом. За декілька днів до закриття трансферного вікна я погодився від безвиході. Але жодного дня я не провів у цьому клубі. Хоча якраз 23 лютого вони оприлюднили інформацію про підписання контракту терміном до літа 2022 року. Відверто кажучи, навіть не думав що вони реєструватимуть цей контракт. Та й взагалі у той час не думав про футбол.
— Чи отримував ти за період із лютого до червня гроші з росії?
— Ні, жодної копійки.
— Ти написав заяву про вихід з російського громадянства. Яка доля твого російського паспорта?
— Так, після початку повномасштабної війни я написав заяву, а паспорт просто знищив! До речі, викликали мене до поліції в Лубнах. Мене перевіряли. Вивчали мій телефон, всі переписки в ньому. Та мені приховувати не було чого. Думаю, я не єдиний, хто через це пройшов.
— Зараз допомагаєш армії?
— Звичайно, допомагаю, як і будь-який нормальний громадянин України. Адже, як я вже писав на сторінці в Instagram, завдяки ЗСУ ми можемо жити тут, у Полтаві чи інших регіонах України, і займатися футболом. Взагалі моя родина (тато, мама, сестра) ніколи не залишалися осторонь. Ми і донатили на різні благодійні фонди, долучилися до збору на народний байрактар і допомагали переселенцям із тимчасово окупованих територій речами. Лише допомагаючи армії і волонтерам усіма можливими способами Україна зможе здобути перемогу в цій війні!
— Навіщо ти приймав громадянство росії?
— Розумієте, тоді, коли я його отримував, це було потрібно для футболу. Мені тоді було лише 17 років, багатьох речей я не розумів. Питання російського громадянства було більше не моїм рішенням, а людей, які займалися моїм просуванням. Я ніколи не писав відмови від українського громадянства. Я українець і таким залишуся.
— Як у 2014 році сприймав події, що вже тоді демонстрували російську агресію?
— Звичайно, це загарбництво. Розумів, що це дуже погано. Причому, я це застав, перебуваючи у донецькому «Металургові».
— Не було думки ще тоді повернутися в Україну?
— Були. Але життя склалося по іншому. Ми всі платимо за власні помилки.
— Як, на твою думку, останнім часом змінився український футбол?
— На фоні війни український футбол збагатився молоддю. Багато перспективних гравців отримали шанс проявити себе, чого не було, наприклад, у моїй юності. Зараз ці гравці торують шлях у Європі. Та сама українська збірна дуже хороша, і майбутнє в неї теж буде чудовим.
— Ти був капітаном юнацької команди київського «Динамо», одним із найталановитіших гравців 1995 року народження. Що пішло далі не так?
— Я думаю, це життя. І в певний його момент я зробив неправильний вибір.
— У майбутньому дорога на росію тобі закрита?
— Так, я це розумію, але мені туди й не треба. Навіть просто у моїй свідомості ця країна для мене закрита назавжди.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
