Гадаю, що немає серед нас таких, хто не бачив би старих гастрономів часів СССР, приватизованих колись «трудовими колективами», а тепер напіврозвалентх, перетворених на «розливайки» та розібраних на шматки не дуже успішними арендаторами. Колись, на початку дев’яностих, продавцям, товарознавцям, вантажникам, бухгалтерам, комірникам, прибиральницям, сторожам та іншим співробітникам цихтгастроноива була надана можливість самим розпоряджатися торговим закладом, торгувати і отримувати прибуток. Але практично ні у кого з цього нічого не вийшло.
Причина проста — раніше всі вони отримували гарантовану зарплатню від держави і мали кожен свій маленький приробіток. Їм здавалося, що цього мало, що вони мають заробляти більше. Коли ж вони стали господарями, виявилось, що організувати прибуткову торгівлю набагато складніше аніж просто стояти за прилавком, і далеко не всі із них на це здатні. Замість прибутків пішли суцільні збитки. Народ вже не штурмував м’ясні та молочні відділи, а йшов на базар, де все було більш свіжим та дешевим.
Минали роки. Старі гастрономи наповнювалися характерними запахами, похмурі продавці нудьгували у напівхолодних приміщеннях, бо ж не сплачені багаторічні борги за опалення...
Коротше, прийшла розруха.
Водночас зросло нове покоління торговців, з’явилися потужні мережі супермаркетів. У «трудових колективів» старих гастрономів з’явився вибір — або стати частиною однієї із мереж супермаркетів, перетворившись із збанкрутілих «власників» у простих працівників, і отримавши навзамін стабільну зарплатню, або триматися за «власність», яка не приносить грошей, а коли і приносить, то лише одному-двом працівникам, які змогли надурити інших і ділять між собою ті копійки, які приносить оренда та розлив алкашам паленої горілки.
Приблизно таким збанкрутілим гастрономом виглядає нині наш «професійний» футбол. Поруч, зовсім близько, успішно працюють футбольні ліги, які приносять глядачам видовище, а клубам гроші від продажу телетрансляцій та іншого маркетингу. Гроші різні — від шалених мільйонів провідних ліг Європи, до більш скромних, але достойних прибутків ліг поменше.
І лише українські «професіонали» цього не роблять, тримаючись, мов старі продавці совіцьких гастрономів за гнилі прилавки, до яких вже давно не йдуть покупці. Покупці, тобто любителі футболу, вже давно перемкнули свої телевізори на чемпіонати Англії, Іспанії, Німеччини, Італії... Аудиторія телеглядачів нашого чемпіонату скоротилася до непристойних цифр, які тепер всім відомі завдяки інернету, і невпинно наближаються до числа власників команд, їхніх друзів та родичів разом із друзями та родичами футболістів, тренерів, арбітрів та інших «футбольних» людей.
Саме тому наша футбольна влада не поспішає із поверненням глядачів на трибуни. Бо глядачів цих може виявитися стільки, скільки покупців у тих гастрономах, що досі є власністю «трудових колективів».
Вихід із цього становища простий і очевидний — передати керівництво нашим футбольним чемпіонатом від остаточно збанкрутілого «трудового колективу» Української асоціації футболу з її немічними «лігами» до рук футбольних професіоналів, бажано європейських.
Але цього найближчим часом не станеться. Бо професіонали навряд чи візьмуть на роботу нинішніх керівників нашого футболу, а коли візьмуть, то не на керівні посади. Тому й триматимуться керівники УАФ за старі прилавки збанкрутілого гастроному, на який перетворюється наш футбол. Грошей у якому нині якраз стільки, щоб утримувати керівників УАФ. А більше їм і не треба...
Микола НЕСЕНЮК
Несенюк всю статтю розказував про власників клубів (читав і не вірив своїм очам), а в кінці з'їхав на УАФ...
Несенюк всю статтю розказував про власників клубів (читав і не вірив своїм очам), а в кінці з'їхав на УАФ...
Ух ти!!! Я навіть підозрюю, про кого він.
:-)
Я вижу прямую связь между уровнем зрелища и готовностью его покупать. Даже при безусловной любви к халяве.
Если поставить во главе нашего футбола профессионалов с АПЛ - это не научит игроков попадать по мячу, тренеров играть в яркий интересный футбол, детских тренеров учить детей такому футболу.
Если в кинотеатре будет идти скучный фильм, то можно как угодно разукрашивать и рекламировать сам кинотеатр, но зрителей на сеансе от этого больше не станет
А вот качество зрелища в Восточной Европе - эталон, на который надо ориентироваться.