У різні роки які тільки матчі не проходили на футбольному полі НСК «Олімпійський». Це і футбольний турнір XXII літніх Олімпійських ігор, Чемпіонат Європи-2012 та його фінал, у якому зійшлися збірні Іспанії та Італії, фінальний матч Ліги чемпіонів 2018 року між «Реалом» і «Ліверпулем», збірна України з футболу провела на ньому багато матчів.
17 жовтня, зігравши 0:0 з харківським «Авангардом» свій передостанній матч чемпіонату СРСР 1961 року, динамівці Києва вперше стали володарями золотих медалей, назавжди перервавши 25-річну гегемонію московських клубів.
9 вересня 1975 року обігравши в повторному матчі знамениту мюнхенську «Баварію» з рахунком 2:0, підопічні Валерія Лобановського стали володарями Суперкубка УЄФА.
На зеленому газоні головної спортивної арени України в матчах єврокубкових турнірів ФК «Динамо» перемагало: «Баварію», «Селтік», «Арсенал», «Боруссію», «Спартак», «Рому», «Ньюкасл».
Стадіон стоїть в одному ряду з такими європейським аренами: лондонський «Вемблі», мадридський «Сантьяго Бернабеу», римський «Олімпіко», паризький «Парк де Пренс». Свого часу арена вміщала 100062 глядачі і на деяких матчах на трибунах не було вільних місць. Рекорд відвідуваності чемпіонатів України з футболу належить НСК «Олімпійський» у 2001 році на матч «Динамо» — «Шахтар» прийшло 73950 глядачів. Цей рекорд неможливо побити, оскільки після реконструкції місткість стадіону зменшилася до 70050 глядачів.
А зараз про один матч, який пройшов на полі «Олімпійського» 13 вересня 1992 року, про який у жодному футбольному довіднику ви не знайдете інформацію.
На той час я працював зав. відділу спорту популярної газети «Киевские Ведомости», і мені приємно, що ідея проведення такого матчу належала мені. Зараз можу відкрити маленьку таємницю, що таким чином я хотів відзначити в колі друзів своє 50-річчя. Організатором цього матчу були «Киевские Ведомости», назустріч пішла дирекція стадіону. Генеральним спонсором став ринок «Патент», який працював тоді на території стадіону і користувався величезною популярністю у киян і гостей міста.
Матч між «Пресингом» і «Артобстрілом» було призначено на суботу на 15.00. Організатори матчу розраховували на те, що у багатьох відвідувачів «Патенту» виникне бажання подивитися незвичайну зустріч. Вхід на трибуни 100-тисячної арени був вільним. Проведенню матчу передувала потужна рекламна компанія. Спонсором матчу глядачам-чоловікам було обіцяно безкоштовне пиво, а жінкам — фірмові поліетиленові пакети, які в ті часи були в дефіциті, а дітям — морозиво.
А тепер про суперників. До команди «Пресинг» входили представники різних ЗМІ. На момент проведення матчу команда існувала вже 3 роки і провела не один матч. «Артобстріл» складався з артистів, співаків і представників шоу-бізнесу. Головним арбітром матчу був найкращий на той час рефері України Костянтин Віхров.
Вибігши на передматчеву розминку, у мене, воротаря «Пресингу», затремтіли коліна. На стадіоні вже перебувало приблизно 30 тисяч глядачів і вони продовжували заповнювати трибуни. Працівникам стадіону довелося в терміновому порядку «роздруковувати» зачинені на замки входи на трибуни верхнього ярусу, чесно кажучи, ніхто не очікував, що матч викличе такий ажіотаж серед любителів футболу, адже на той час матчі чемпіонату України рідко збирали більше 10000−15000 глядачів.
Коли капітан нашої команди, відомий і улюблений усіма киянами футбольний оглядач Валерій Мирський («Киевские ведомости») вивів нас на гру, трибуни були заповнені. На них, як потім оголосив диктор по стадіону, перебувало 87000 глядачів. Ніколи, за всю історію футболу, та й будь-якого іншого спорту, у жодній країні, на жодному стадіоні світу матч аматорських команд не збирав стільки глядачів. Безумовно, ця гра повинна і зобов’язана була увійти до книги рекордів Гіннесса. Але реєстрацією цієї події ніхто не зайнявся, хоча був офіційний протокол матчу. Прикро, прикро, але в цьому винні і ми журналісти.
А тепер про саму зустріч, яка завершилася з рахунком 2:1 на користь «Пресингу». Кожен із гравців, які вийшли на поле, боровся за кожен м’яч із повною самовіддачею, гравці не шкодували ні себе, ні суперників і Віхров показав 3 жовті картки.
Рахунок у середині першого тайму відкрив актор театру студії «Арсенал» Яків Уткін. Потім у наші ворота було призначено пенальті. Не зрозумію, яким чином мені вдалося парирувати цей одинадцятиметровий удар, який пробивав популярний кіноактор Олег Федоринський, але того дня футбольний бог був на моєму боці. Олег добре і сильно пробив, але й мій стрибок був такий, що нагородою за нього мені були оплески переповненої чаші стадіону. Не кожен воротар-професіонал удостоювався у своїй кар’єрі, щоб йому одночасно аплодували понад 80000 людей. Перший тайм закінчився з рахунком 1:0. Ворота «Артобстрілу», який захищав відомий у минулому голкіпер Геннадій Лисенчук, залишилися на замку. Репортаж про матч на стадіоні вів відомий коментатор Олексій Семененко.
У перерві матчу чоловіки кинулися за обіцяним пивом, яке було привезено на стадіон у двох цистернах. Пластикові стакани досить швидко закінчилися, їх не вистачило на всіх охочих скуштувати пивка. Як розповідав мені мій товариш, який теж побував на цьому матчі, у деяких уболівальників у кишенях були презервативи, куплені того дня на «Патенті». Вони й заповнювали їх таким бажаним напоєм. Дітям роздавали морозиво, жінкам — кульки з логотипом. На жаль, не всім дісталося, але всі були задоволені.
Але повернемося на поле НСК «Олімпійський» на другий тайм цього незвичайного матчу.
У другі 45 хвилин глядачі побачили два забиті м’ячі у ворота «Артобстрілу». Обидва їх забив нападник Юрій Сай («Спортивна газета»). Разом із ним у складі «Пресингу» також грали: Віктор Браницький, Олександр Білик («Голос України»), Володимир Кулеба та Валерій Вихованець («Незалежність»), Олександр Швець («Киевские ведомости»), Валерій Рикунов («Рабочая газета»), Валентин Щербачов, Сергій Савелій, Григорій Коломієць, Володимир Кардаш (Українське телебачення), Юрій Корзаченко, Олександр Будницький, Дмитро Олександренко («Спортивна газета»). Не засуджуйте колеги, якщо когось не назвав.
А ось зі складом «Артобострілу» у мене «напряженка». Пам’ятаю, у півзахисті грав Юрій Рибчинський.
«Третій тайм» команди провели разом у ресторані, розташованому на території стадіону, в теплій і дружній обстановці. Спонсор матчу був щедрий.
Матч, що відбувся 13 вересня 1992 року і зібрав 87000 глядачів, по праву міг потрапити до книги рекордів Гіннеса, але, як то кажуть, не склалося. Але це не головне, а головне, що це в Києві було, я, як і мої друзі та колеги, були учасниками цього матчу, і більше це ніколи не повториться.
Олександр ЛИПЕНКО для Dynamo.kiev.ua
Але є одне зауваження по цій фразі: "Головним арбітром матчу був найкращий на той час рефері України Костянтин Віхров".
Суть в тому, що Віхров завершив свою кар'єру арбітра ще в 1985 році (тоді, до 2000 року, дозволялось, якщо мені не зраджує пам'ять, судити офіційні футбольні матчі арбітри могли максимум в 47 років).
Так що бути найкращим українським рефері в 1992 році в віці 56 років пан Костянтин аж ніяк не міг.
Хоч свого часу арбітром він був відмінним.
Дійсно, було таке