Сьогодні свій 70-річний ювілей святкує багаторічний футболіст «Динамо», колишній тренер нашого клубу, справжня легенда радянського та українського футболу Леонід Буряк. Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю іменинника з нагоди ювілею.
Леонід Буряк. Фото: fcdynamo.comПро першого тренера:
— Я дуже вдячний своєму тренеру Сергію Йосиповичу Шапошнікову, якого вже немає з нами, він своїм рішенням дав мені право на життя, як футболісту, адже коли я починав займатися футболом в Одесі, у мене не було атлетичних даних — у класі я був найменшим. Була футбольна голова та фантастична техніка, але всього іншого, що було потрібно для великого футболу, не вистачало. А тренер повірив у мене.
Пам’ятаю, коли грав основний склад проти дубля, мене випустили на поле у другому таймі за дублерів, він підійшов до мене після матчу і запросив наступного дня на базу. Він сказав: «Це нічого, що ти маленький та худий — у тебе є найголовніше, чого немає в інших. Приходь завтра із заявою». Також дали мені зарплату 60 рублів, з яких я мав 30 рублів віддавати іншому хлопцю. Думаю, це й було знаковим рішенням у моєму житті. Сергій Йосипович мене зарядив, надихнув та дав напуття у великий футбол.
Про невдалий перехід до московського «Динамо»:
— Якось був рік, коли мене запрошували до себе шість команд. Розкажу про один серйозний випадок. Мене посадив у літак Лев Іванович Яшин, взяв за руку і каже, що я маю грати у московському «Динамо». Мене зустріли у Москві, відвезли до готелю, а вночі я подумав: «Що я тут роблю? У цьому величезному місті, без батьків, не в рідній Одесі». У мене в кішені була обмежена кількість грошей — 12 рублів чи близько того. Їх вистачило, щоб купити квиток на літак, вночі приїхати на таксі до Внуково і повернутися назад до Одеси.
Це був якраз такий період, коли радянська армія, ЦСКА, могли зробити спец наряд на будь-яку людину та призвати її до армії. Мене почали переслідувати, коли я прилітав з молодіжною збірною СРСР до Шереметьєва. Був курйозний випадок: мені сказали, що мене має зустріти адміністратор, щоб відвезти куди треба. Виручив вантажник, який запропонував мені сісти у тачанку для багажу, і мене таким чином перевезли із Шереметьєво-1 до Шереметьєво-2, де я сів у таксі та поїхав — це мене врятувало.
Наступного дня, коли я був в Одесі, виїхав до Миколаєва, а звідти вилетів до Києва, і тут вже вів перемовини про перехід до київського «Динамо».
Про першу гру за київське «Динамо»:
— Мене випустили у другому таймі, кияни поступалися, але у підсумку перемогли 2:1, а я забив другий м’яч. Після цього у мене була серйозна розмова з Лобановським, і він почав на мене розраховувати та ставити до складу. В цей час покійна мама приїхала до Києва робити операцію на нозі. Я саме їхав у збірну, і лікар порадив привезти з Німеччини ліки та пообіцяв зробити операцію. Я привіз, операцію зробили, і звісно, після матчу я одразу поїхав до неї у лікарню. Кричу: «Мама! Мама!» Відкривається вікно, і вона запитує: «Ти що накоїв? Усі люди кричать наше прізвище». Знадобився час, щоб пояснити їй, що усе добре (посміхається).
Про травми:
— Юнацький футбол — це одне, гра в дублі — інше, а щоб грати в основному складі, потрібно себе насилувати. Кожна гра — це дуже і дуже складно. Не розумієш, що відбувається коли ноги зводить судома, адже раніше таких відчуттів ніколи не було. Це величезні навантаження, величезний обсяг роботи, інтенсивність, тому до травм все йшло. Це зараз можна усе передбачити, якщо щось «тягне», можна зупинитися або не робити максимальні зусилля. А тоді усе було новим, біжиш — бах — і нога «розлетілася», вибуваєш на 20 днів. І таких випадків дуже багато. Взагалі, футбол — складна гра: крім того, що потрібно мати мозок та володіти майстерністю, потрібно ще й генетично бути здоровою та дуже сильною людиною. Бо якщо є якісь проблеми, ти ніколи не будеш грати на високому рівні.
Про «зірок», з якими доводилося грати:
— У світовому та європейському футболі в той час було багато футболістів топрівня, серед партнерів — теж просто розсип діамантів, з якої можна вибирати. Звісно, я не буду оригінальним, назвавши Блохіна, Мунтяна, Рудакова, Трошкіна — власне, можу перерахувати усю команду.
Про Олега Блохіна:
— Ми друзі, я дуже вдячний його батькам, яких вже немає на цьому світі, це була друга сім’я. Після матчів ми приїздили до нього, нас годували, розв’язували різні проблеми, мені допомагали, коли я купував машину, а я допомагав йому, коли він купував. І з ним було просто грати, у нього була шалена швидкість. У кожній грі у нього було 5−6 моментів, коли він виходив сам на сам із воротарем. Не можу його порівняти з жодним футболістом, повторюся, у нього була феноменальна швидкість, і він нею дуже мудро користався: «обрізав», підставляв себе, заробляв багато пенальті. Знову скажу, його сім’я багато мені допомогла у цьому місті.
Про молодь:
— У нас не було «прохідних» ігор. Зіграли з одними грандами, і одразу матч з наступною сильною командою. Мабуть, це проблема сучасних футболістів, що вони грають мало матчів високого рівня: з 14-ти поєдинків лише одна із «Шахтарем». Таких поєдинків має бути 10−15 — тоді молодь буде зростати. Зрозуміло, що зараз воєнний стан, але я кажу загалом. Те, що робив Лобановський, компенсувало нестачу ігор роботою та тренувальним процесом.
Про кількість матчів:
— Було 650−670 ігор, звісно кожен матч — це окрема історія. Було непросто обіграти 4−5 команд у Москві, адже тоді, як і зараз, «Динамо» було великим подразником. У Федерації, суддівському комітеті були особливі судді… Тому часом навіть на установках Лобановський казав: «Ми сьогодні нікого сам на сам не виводимо, адже це буде зупинятися та фіксуватися. Обстрілюємо та б’ємо здалеку, загрожуємо з-за меж штрафного майданчика», адже в такому разі гол уже ніхто не міг скасувати". Це було важко, тому футболісти й зростали. Були сезони, коли грали до 50−60 матчів — це дуже багато, починалися проблеми. Потрібно було тренуватися, спати, грати — і так по колу, більше ні на що не було часу.
Про пам’ятні матчі:
— Окремо стоять матчі за Суперкубок УЄФА з «Баварією», з «ПСВ Ейндховен» у Кубку Кубків, чемпіонські матчі проти «Спартака». Коли ми повернулися після гри з «Баварією» до Борисполя, це було щось неймовірне. Літак, заходячи на посадку, зробив коло, і ми бачили тисячі людей на площі, які нас зустрічали, була пресконференція та безліч приємних побажань. Зараз згадую про це кожного разу, коли прилітаю до Борисполя. Це було особливо важливо, знаючи вболівальників «Динамо» та те, як люди ставляться до футболу в Києві.
Не знаю, чи це правда, але чув, що на такі матчі було більше мільйона заявок. Люди віддавали речі, одяг, плащі, щоб потрапити на стадіон. Звісно, коли ми виходили з Республіканського стадіону на вулицю Червоноармійську (нині Велику Васильківську) та площу Льва Толстого (нині проща Українських Героїв), лавина людей розходилася в усі боки аж до стадіону «Динамо» — хтось спускався на Подол, хтось підіймався нагору. Це потрібно було бачити!
Про матч із «ПСВ Ейндховен»:
— Достатньо легко ми перемогли, але це доволі непроста команда, за яку грали й брати Керкхоффи, й п’ять гравців національної збірної Нідерландів. Також у них грав Едстрем, під два метри зростом, із ним Решко персонально діяв. Справлявся, не справлявся, але тому вдавалося чіплятися, скидати м’ячі, і це було дуже небезпечно. Коли ж я забив гол, то вдалося розставити всі точки над «і», і вже стало зрозуміло, що ми у фіналі.
Про партнерів по «Динамо»:
— Усе життя лінія атаки у «Динамо» була дуже сильною. Думаю, з тими півзахисниками, які були, можна було грати й без нападників. Ми приїздили до таких міст, як Єреван, Баку, Ташкент, де було дуже спекотно. Люди свистять, а ми тримаємо м’яч, і суперники не можуть відібрати його в нас. Плюс забивали на контратаках, причому по воротах міг пробити кожний — Веремеєв, Мунтян, Колотов, я, Блохін, Онищенко. Також дуже сильно підігравали крайні захисники — і Трошкін, і Матвієнко, і Коньков, які, окрім своїх безпосередніх функцій, також багато грали на атаку.
Я вдячний Богу, що опинився в цій команді, разом із цими футболістами. На моєму шляху зустрічалися геніальні тренери, які дали мені життя саме у футбольному плані. Усі вони сприяли тому, що в мене двоє дітей, п’ять онуків, усі знають по дві-три мови.
Про «неприємний осад»
— Єдиний неприємний осад — це від тих людей, які хотіли посварити мене з Валерієм Лобановським й приплели до цього Олега Блохіна. Після того, як я востаннє розмовляв із Валерієм Васильовичем, уходячи з клуба, ми з ним не спілкувалися півтора-два роки. Тоді я сказав йому, що мені прикро, що він повірив якомусь клерку, а не мені, який відіграв 12−13 років під його керівництвом та зробив достатньо багато. Були випадки, коли він викликав мене та Олега, і він стояв на стільці із «зашморгом». Можна було збити однією грою, і Лобановського не було б у команді. Але ми вигравали, вирішували завдання… Тож я тоді сказав, що Бог йому суддя.
Але Лобановський є Лобановський. Я після гри під час застілля не міг при ньому чарку підняти. Мені незручно було. Це була авторитетна людина, обізнана, і його не можна порівнювати з жодним тренером. Він випередив час, мав фанатичне ставлення до справи. Бувши гравцем основного складу, я півтора роки жив на базі, хоча в мене була квартира. Від нас Лобановський ховав м’ячі, бо під час кожної паузи ми вже грали у квадратах, сперечалися. Зараз же…
Про молодь та Ярмоленка:
— Є хороша молодь, але їм потрібен час, якого ніхто не дає. Це футбол — ти сьогодні не зіграв, і до побачення, тебе немає. Погоджуюся, що «Шахтар» трохи краще укомплектований, але ми не можемо завершувати сезон із відставанням у вісім очок від них. Нехай в одне-два, а ще краще — щоб ми з такою різницею ставали чемпіонами, але для цього потрібні такі футболісти, як Ярмоленко. Враховуючи, як він успішно виступав за «Динамо», сподіваюся, він принесе користь. Це футболіст, який і в збірній пограв, і за кордоном, тож покладаю на нього великі надії.
Про війну з росією:
— Я сподіваюся, як і всі вболівальники, що наступний сезон буде успішним для «Динамо». Але головне, щоб закінчилася війна. Свого часу я багато разів бував у росії, приїздив до москви, санкт-петербурга. Там, звичайно, усе було дорого-багато, але варто було від’їхати кудись поруч — і страшне діло. Зараз же людина, яка керує тією державою, мала наглість підняти руку на Україну, хоча весь час до війни він казав, що ми брати, однієї крові. І ці «брати» покалічили долі сотень, тисяч наших земляків, у тому числі дітей.
Відтепер для мене особисто жодного покоління цієї країни для нас не існує. Не знаю, що має відбутися, щоб знівелювати ненависть до них. Так само ненависть до людей, які продовжують ходити на концерти, розважатися, і нічого не роблять для припинення війни. Я розумію, що дуже важко встати проти своєї країни, піти на мітинг, після чого опинитися за ґратами або взагалі життя втратити. Але вони радіють, підтримують ті звірства, які чинить їхня армія. Я ж продовжую молити Бога, щоб все закінчилося, вони пішли з нашої країни та віддали наші території.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
