Колишній півзахисник київського «Динамо» Володимир Шаран, який зараз є головним тренером «Миная», пригадав період своєї ігрової кар’єри в столичному клубі, за який він виступав на початку 90-х років минулого століття.
Володимир Шаран. Фото — Ю.Юр'єв«Безсонов спеціально приїхав у Львів, щоб запросити мене у «Динамо»
— Як взагалі починався для вас футбол?
— Та як і у всіх. Я просив батьків купити мені м’яча й одного разу вони це зробили. Перший мій м’яч був резиновим. Коштував один карбованець, це я точно пам’ятаю. Але, на превеликий жаль, ми його одразу пробили. У дерево вдарили тим м’ячем, а там колючка була. Дуже засмутився. Думаю: «Боже мій, тільки купили і вже пробили. Як додому іти, що казати батькам?» (Посміхається). А що робити, коли батько заробляв 100−110, а мати 90 радянських карбованців? Потім уже з хлопцями ми почали скидатися, щоб купити нормальний шкіряний м’яч. Пам’ятаю, купили біль-менш нормальний за три карбованці.
— А ким працювали ваші батьки?
— Мама кухаром у школі, де я навчався. А батько працював на Бурштинській ТЕС, куди зараз два рази прилітали російські крилаті ракети.
— І якими були ваші футбольні успіхи?
— Грали школа на школу, в Бурштині обігравали практично всіх. Потім грав за район, потім за Івано-Франківську область, далі за збірну України і СРСР. Ось так, поступово, практично за півтора роки потрапив у головну команду країни.
— Хто був вашим кумиром у дитинстві?
— Звичайно — Олег Блохін. Практично всі матчі «Динамо» транслювало українське телебачення. Як трансляція матчу, то ми всі розбігалися по домах дивитися футбол.
— Коли ви вперше наживо побачили Блохіна?
— У Києві, на стадіоні «Динамо», вже коли мене молодого запросили у динамівський клуб. Пам’ятаю, був другий день, як я у Києві. Стоїмо, молоді гравці, проходить Блохін, і російською мовою кидає нам: «Здравствуйте». Всі пацани з дубля промовчали. І тоді він каже: «Все так сразу громко ответили, что у меня даже уши заложило». Оце я назавжди запам’ятав. (Посміхається).
— У «Динамо» ви прийшли юним та зеленим. Як вас зустріли у колективі?
— Пам’ятаю що зіграв один тайм за дубль, і в перерві мені кажуть: «Їдь у Конча-Заспу, готуйся до гри з основною командою». Там були Анатолій Пузач, Віктор Колотов і Володимир Безсонов, який і запрошував мене до «Динамо». Наступного дня я вийшов на заміну замість Анненкова та віддав гольову передачу Борису Деркачу, який зрівняв рахунок проти принципового суперника «Динамо» — московського «Спартака».
— Оце так дебют вам випав! Вдало зіграли?
— Того вечора на стадіоні у Києві зібралося багато людей — 70 000 (насправді 38 тисяч, — прим.ред.). На жаль, ми поступилися «Спартаку» — 2:3. В середині першого тайму Анненков зламався — смикнув задню поверхню стегна. Чую: тренери когось кличуть, спочатку я не зрозумів кого, там біля мене інші хлопці розминалися. Потім почув кричать: «Шаран, давай!».
На ту гру не потрапив до заявки Олег Матвєєв, а Мотя був улюбленцем у команді. Пам’ятаю, приїхав на базу — на вечерю, а хтось ще так голосно говорить: «А де Мотя?». У відповідь: «Та взяли там замість нього якогось молодого хлопця з дубля». Звичайно, мені було якось незручно.
Ну, нічого, в принципі, зіграв я непогано. Звичайно, був засмучений, що програли, але тренери після гри мене похвалили. Ось такий був у мене дебют за «Динамо».
— В наступній грі ви вийшли в основі?
— Так. Грали у Москві проти «Динамо». Знову програли — 0:1, єдиний гол нам забили в середині другого тайму.
— За москвичів в тому матчі грав Віктор Леоненко. Він вам запам’ятався?
— Звичайно. А ще там був Кір’яков, якого я знав по іграх за молодіжну збірну. Ми часто, коли їздили на збори, з ним перетиналися — він особливо виділявся. А Леоненко запам’ятався тим, що був збитий такий хлопець: координований, невисокого зросту, швидкий, різкий, технічний. Він постійно рухався і його важко було зупинити.
— Ви сказали, що в «Динамо» вас запрошував Володимир Безсонов. Як це було?
— Взимку «Карпати» були на зборах в Ужгороді, і він спеціально приїхав для того, щоб запросити мене в «Динамо». Грали ми товариський матч, і мене вилучили вже на 20-й хвилині — за розмови з арбітром. Щось я там себе погано повів.
Безсонов викликав мене до себе в готель і каже: «Я спеціально приїхав, щоб на тебе подивитися, а ти зіграв лише 20 хвилин». Я почав виправдовуватися, сказав: «Так там суддя був неправий». Ось тоді я почув від нього, що мене запрошують у «Динамо».
Але я не поїхав з ним до Києва, сказав що хочу допрацювати у Львові, допомогти команді виконати завдання. Домовились, що у «Динамо» я перейду влітку. «Карпати» за мене ще якісь кошти отримали. На той час у мене багато було варіантів, від різних клубів. Запрошення були з Мінська, Москви: «Динамо», «Спартак», «Торпедо». Але я не хотів туди йти — сидіти десь у дублі. Відчував, що не треба нікуди з України їхати. Мріяв грати тільки тут.
«Одного разу я не віддав пас Лужному, який забігав — думав все, мені капець»
— Крім «Динамо», хто з українських клубів вас ще запрошував?
— Кликали у «Дніпро» і «Шахтар». Особливо ініціативу виявляв мій партнер по збірній Сергій Щербаков. Він на той час у «Шахтарі» був основним гравцем і хотів, щоб я грав поруч із ним. Я з Валерієм Яремченком (тренером «Шахтаря», — прим.ред.) розмовляв, але все ж таки обрав «Динамо». Я розумів, що в «Динамо», напевно, в дублі прийдеться посидіти, але добре те, що у киян на той час відбувалася зміна поколінь — зірки «Динамо» відходили. У мене був шанс, і його треба було використати.
— Ви розказували, що в «Динамо» вас відразу взяли під опіку Олег Лужний і Ахрік Цвейба?
— Так. Лужний — мій земляк, тому він зразу почав мене опікувати. Хоча спочатку я товаришував із Степаном Бецою.
— Той, що загинув у автокатастрофі?
— На жаль. Ми разом їхали додому: він на «Дніпро», я на Кривий Ріг. Попрощались, домовились зустрітися. Якщо не помиляюся, в грудні у Степана мав бути день народження, чи в його дитини. Я мав у той день приїхати до нього в «Дніпро», але так сталося, що він розбився на машині, коли їхав у аеропорт.
— Опіка Лужного в чому полягала?
— Лужний сам зі Львова, як і я, дебютував у «Динамо» в 20 років. Олег покликав мене до себе після моєї дебютної гри, там якраз і мама його була. Ми поспілкувалися, потім Ахрік Цвейба зайшов, бо ми в готелі «Національний» всі разом жили. Правда, я жив в іншому корпусі, до речі там, де ми зараз зупиняємось з Минаєм, коли на календарну гру в Київ приїжджаємо.
У принципі, в «Динамо», було все нормально. Скажемо так: в тренувальному занятті, щоб хтось тебе повчав — такого не було. До молодих гравців всі ставились досить нормально. Спочатку думав, що потраплю до «старичків», і вони почнуть мені, молодому, пхати, ще щось. Але колектив у нас був класний. Та й я старався, як міг. Ноги ніде не прибирав.
— Тобто, в «Динамо» ніхто вам ніколи не «напхав»?
— Звичайно, було щось там. Заєць любив десь трохи напихати, коли, наприклад, не добіжиш. Лужний, якщо він забігає, а ти йому не віддаєш пас, то отримаєш від нього наганяй. (Сміється). З Лужним на одному фланзі грав Сергій Ковалець. І ось, одного разу на правий фланг поруч з Лужним ставлять мене. Так вирішив Фоменко. Я здивувався, ну, думаю, Михайло Іванович дає. А грали ми тоді у Кривому Розі. Одного разу я не віддав пас Лужному, думав все, мені капець. Лужний якщо робить ривок, то біжить сто метрів, тому треба обов’язково йому віддати м’яча. Так повинно бути в грі.
— Ось ми і дійшли до вашого першого голу за «Динамо». Пам’ятаєте хто вам віддав результативну передачу?
— Звичайно, Лужний. Передача саме від нього була, і я забив головою. Там ще боротьба була, м’яч відскочив, їхній воротар виходив, а я зіграв на випередження (Шаран грав на місці Сергія Юрана, який поїхав до «Бенфіки», — прим.ред.)
— Ви ж тоді «Арарату» два голи забили.
— Так. Другий як забив вже не пам’ятаю. Знаєте, в мене є відео деяких голів, які я забивав граючи за «Динамо». Там є гол, який я забив чеській «Спарті» — це мій єдиний м’яч у Лізі чемпіонів. Дуже приємно, коли ти забив м’яча саме у такому турнірі. Та є що згадати. Наприклад, як грали ми проти «Барселони». В мене фото є, як ми з Гвардіолою боремося за м’яч.
«Реброву і Шкапенку Леоненко дав прізвиська — Петька і Чапаєв»
— Ви пригадали ваше протистояння на полі з Гвардіолою. Що він був за гравець? Що вам найбільш запам’яталось?
— Те, що Пеп грав в один, максимум у два дотики. Він бачив і розраховував все ще до прийому м’яча. В нього не було дриблінгу. Грав він «шістку». Опускався низько, через нього будувалася гра. Звичайно, це було супер. Навіть якість поля, а грали ми з «Барселоною» на Олімпійському, тоді він ще носив назву Республіканський, йому не була перешкодою.
— І як вам гралося проти Пепа?
— В тому матчі я грав під нападниками, і виходило так, що при захисті мав відповідати безпосередньо за Гвардіолу, якщо ми йшли у пресинг. Скажу відверто, що було важко за ним встигати. Ті матчі ми програли — 0:3 і 0:2, але билися гідно, як могли. Є в мене записи тих поєдинків — це пам’ять на все життя.
Звичайно, потім був той матч, коли ми в десятьох виграли у «Барселони» — 3:1. Це був фурор Леоненка і Шкапенка. В тому матчі я зіграв лише п’ятнадцять хвилин, вийшов замість Леоненка на позицію лівого захисника, ледь жовту карточку не заробив на Кумані — вдарив його по нозі доволі пристойно.
— А найбільш пам’ятна єврокубкова гра?
— Звичайно, проти московського «Спартака». Правда, я був на заміні. Сабо до останнього думав, кого ставити на гру — Шматоваленка чи мене. У Сергія було якесь пошкодження. Із Мізіним ми поруч на лавці сиділи, переживали. Все-таки обіграли тоді «Спартак» — 3:2, причому, в такій драматичній боротьбі. Михайленко ще пенальті не забив. Хто не бачив той матч, нехай передивляться, раджу! Там Ребруха (Сергій Ребров, — прим.ред.) творив чудеса, Леоненко, Ковалець... Та всі красенями були.
— Ви ж у «Динамо» приходили як форвард. Хто перекваліфікував вас у захисника?
— Це Фоменко так вирішив. Мені в принципі було все одно, тому що я хотів грати. А де, на якій позиції, — байдуже.
— Ви пригадали Шкапенка і Реброва. Пам’ятаєте, які в «Динамо» їм дали прізвиська і хто?
— Ну, звичайно. (Посміхається). Чапаєв і Петька, — так їх називали. Хто міг такі прізвиська їм дати? Звичайно, хлопець з Тюмені. В свою чергу, ми Вітю Леоненка називали — «Шишка». Це Лужний так його прозвав. Каже йому: «Ти, Вітя, з Тюмені, там у вас багато шишок, так що будеш у нас шишкою». Так і пішло. Та Вітя Леоненко всім нам «кликухи» надавав. А Шкапенко і Ребров, двоє молодих пацанів, прийшли у «Динамо» практично водночас. Весь час були разом — товаришували. Спочатку в одній кімнаті жили. Потім, бувало, що з Ребровим я теж в одній кімнаті жив.
«Лужний казав: «У мене є відчуття, що треба зараз звідси їхати». І ми їхали додому»
— Олег Саленко розповідав, що він був першим, кому в «Динамо» зарплату платили у доларах. Це правда?
— Може, це до мене було, адже мені також платили зарплату у доларах. Хоча траплялося таке, що платили і купонами, та і в доларах, звичайно, коли ми виїжджали за кордон.
— Ще він казав, що тільки 6−7 провідних гравців отримували в «Динамо» по тисячі доларів, решта наполовину менше. Це так?
— Не знаю. Мені теж платили тисячу доларів. Виходить, що я потрапляв в список тих 6−7 гравців. (Посміхається).
— А які були преміальні?
— По-моєму, 500 доларів за перемогу вдома і 800 на виїзді.
— А найвищі преміальні якими були і за що?
— Це коли ми пройшли у груповий етап Ліги чемпіонів. Паша Яковенко ще гол забив «Брондбю» з моєї передачі. Коли зайшли в роздягальню, нам озвучили премію — 6 тисяч доларів кожному. У ті часи це була доволі пристойна сума.
— Ці гроші вам зразу заплатили?
— Так. Все нормально в «Динамо» з зарплатою було — навіть в жорсткі дев’яності. Ми ніяких фінансових проблем не відчували ні при Вікторі Безверхому, ні коли Суркіси прийшли. У Григорія Михайловича в цьому плані усе було солідно — ніяких питань.
— Правда, що у готелі «Україна» гравці «Динамо» купували імпортні цигарки і спиртні напої?
— Не знаю, я туди не ходив. Раніше для такого були магазини, називались «Берізка». А з цигарками в нас по-різному було. Хто палив, хто тимчасово палив, а хто взагалі не палив. Не буду про це розказувати. Зараз такого нема, але повірте мені, що є гравці які палять, хоча і не так, як раніше.
— Чи правда, що коли Сабо влаштовував всякі перевірки, то вас хтось з досвідчених гравців, або з тренерів попереджав?
— Біля мене був Лужний, який знав усе. А хто вже Лужного попереджав, я не знаю. (Посміхається).
— Вас не ловили на гарячому?
— Бували ситуації, коли Лужний мені казав: «У мене є відчуття, що треба зараз звідси їхати». І ми їхали додому — ось і все. А потім була перевірка. Два рази таке було. (Посміхається).
«Після фіналу Кубка України Михайло Фоменко дав мені ключі від трьохкімнатної квартири навпроти Бессарабки»
— Чому «Динамо» не стало чемпіоном у першому незалежному чемпіонаті України?
— Тому що переоцінили свої можливості, а можливості суперника недооцінили. Звичайно, це урок, який мені запам’ятається на все життя. Цей приклад можна приводити всім гравцям, які в вирішальних матчах вважають, що є фаворитами. Поєдинок, який для тебе може стати головним у житті, можна програти команді нижчого рівня.
Пригадую, ми приїхали до Львова в солідних костюмах, які нам видали. Автобус із Києва до Львова пригнали. Навіть шапочки зробили «Динамо» — чемпіон». А хлопці з Сімферополя приїхали хто в чому. На стадіоні «Україна» роздягальня знаходиться нагорі, і ми у вікно бачили, який вигляд мають гравці «Таврії», які виходили з автобуса: екіпіровки нема, в шортах, в капцях. Прилетіли літаком, прямо на гру. Цей факт нас розслабив.
А тут ще спека, поле важке. Сергій Шевченко нам гол забив, після кутового, і все, ми нічого зробити не змогли. Втратили дуже багато. Я навіть не хочу говорити. Літак нас чекав, і наступного дня ми повинні були летіти в Німеччину. Для нас була, як кажуть, вже «накрита поляна» — банкет. У нас була накопичувальна система оплати, і всі преміальні нам повинні були віддати за весь сезон. В підсумку віддали, але не все, тільки зовсім маленьку частину.
— В другому чемпіонаті України ви також могли не стати чемпіонами.
— На мій погляд, у ті часи в ФФУ робили що хотіли. Взимку там регламент чемпіонату поміняли, і це було несправедливо, перш за все, стосовно «Дніпра». Треба було зробити вирішальний «золотий» поєдинок на нейтральному полі, і в ньому визначити чемпіона. За два тури до кінця чемпіонату «Дніпро» нас по ділу обіграв — 1:0. Добре пам’ятаю той матч, команду Миколи Павлова, з яким ми завжди спілкуємося. «Дніпро» того сезону — це дійсно була супер-команда. Молоді хлопці, яких Павлов вирощував, у себе в «Дніпрі»: Похлебаєв, Дірявка, Полунін, Беженар, Коновалов, Михайленко, Мороз, Медін — класна компанія.
— Пам’ятаєте той день, коли вам сказали, що ви непотрібні «Динамо»?
— Там яка ситуація склалася: говорю відверто, як воно є. В Києві я жив в трьохкімнатній квартирі, але цю квартиру на мене ніхто не оформлював. Тобто, в мене не було документів на це житло.
— Так ви ж при переході у «Динамо» отримали машину Мерседес і квартиру?
— Та ні. Мені дали машину, а жив я в однокімнатній службовій квартирі, потім у готелях «Україна» та «Національний». А трьохкімнатну квартиру мені дали в 1993 році, коли «Динамо» завоювало Кубок України — завдяки Михайлу Фоменку, якій після того фіналу дав мені ключі від цієї квартири. Але ордер на цю квартиру мені так і не дали — тягнули-тягнули з цим питанням. А що міг зробити Фоменко? Він віддав мені ключі, а далі питання щодо цієї квартири мало вирішувати керівництво.
— В якому місці Києва була ця квартира?
— Колишня вулиця Червоноармійська, а зараз Велика Васильківська — це навпроти Бессарабки.
— І що далі було?
— А далі мене викликали «нагору», на «Динамо». Григорій Михайлович Суркіс спитав: «Що ти хочеш?» Кажу: «Та оформіть мені квартиру». Він говорить: «Давай поїдемо зараз до мене. Подивишся, де я живу на Липках. Там велика квартира. Я куплю тобі таку ж саму». На що я сказав: «Та ні. Я хочу залишитись в тій квартирі, де живу». Ми там сім’єю вже обжилися. Зі мною у Суркіса була ще одна людина — Ігор Бакай, який сказав, що збирає пацанів у «Дніпро», і хоче забрати туди мене, Ковальця та Топчієва. Я дав йому свою згоду. Сказав, якщо «Динамо» я не потрібен, то поїду у «Дніпро». З Григорієм Михайловичем ми всі питання швидко вирішили, і наступного дня я полетів до Дніпра.
Олександр Петров
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар