Сергій Федоров: «Бражко — це майбутнє «Динамо»

Один з тренерів юнацької команди київського «Динамо» Сергій Федоров — про сучасну динамівську молодь, менталітет футболістів, спільну роботу із Олегом Блохіним та Валерієм Лобановським та найяскравіші матчі у футболці «Динамо».

«Динамо U-19»: особливості покоління, успіхи Ваната та Бражка

— Сергію Владиславовичу, ваші підопічні нещодавно обіграли принципового суперника — донецький Шахтар. На фоні результатів першої команди відчувається певний контраст. Як настрій у хлопців з U-19?

— Настрій бойовий. Ми грали проти одного з лідерів нашої таблиці, а матчі із «Шахтарем» завжди мають великий накал. Хлопці добре налаштувалися та виконали усі установки тренерського штабу. Це й дало позитивний результат.

— Хто зараз з гравців «Динамо U-19» кандидат на підвищення до першої команди?

— Кандидати є, просто не хотілося б їх озвучувати. Тому що як тільки це станеться, хлопці будуть думати, що вони вже у першій команді. Але хлопці є, 3−4 людини вже можуть підходити до першої команди, навіть тренуватися із нею та розраховувати на свій шанс. Я можу озвучити прізвища, але поки що говорити про це рано. Нехай вони самі заявлять про себе.

— Загалом, це ж не перше покоління молодих гравців, із яким ви працюєте. В чому головна особливість цих хлопців, якщо порівняти їх, наприклад із вашим поколінням?

— Ми абсолютно різні. Час минає, у нас були інші цінності, ми були інакше виховані. Змінилося все, крім вимог у футболі. Якщо вони будуть виконувати вимоги по відношенню до себе і в першу чергу питати себе: «Що я зробив, щоб команда виграла? Як я міг зіграти в тому чи іншому епізоді?», то все у них буде добре. Багатьом ще бракує аналізу своїх дій.

У наш час ми звикли заробляти гроші та відпрацьовувати їх, а не просто отримувати. Так, ми всі старалися, щоб в майбутньому наші діти не напружувалися, могли щось зробити і спокійно себе почувати. Але для того, щоб чогось досягти, потрібно докласти максимум зусиль. Вони мають це розуміти.

І ми цим займаємося, пояснюємо гравцям, що без певних жертв з боку себе, а тут ми маємо на увазі проведення вільного часу, здоров’я, інші фактори, нічого не буде. Футбольне поле усе демонструє одразу: хто докладає максимум зусиль, той досягає результату. І тут немає різниці, в якій команді ти гратимеш: «Динамо» Київ чи Барселона. Найголовніше, щоб вони розуміли: якщо докладуть максимум зусиль, то досягнуть позитивних результатів у кар’єрі. І не лише в кар’єрі, а й в особистому житті. До всього треба ставитися із високою відповідальністю.

— Владислав Ванат — людина, яка проявила себе у першій команді, це продукт клубної академії. Ми бачимо, що він вміє робити на полі, а як би ви описали психологічний портрет цього хлопця? Що він за людина?

— Ми спортсмени, усі трохи невротики, це 100%. Ванат десь можливо трохи замкнутий в собі, десь вразливо сприймає критику. Але це все із часом та віком мине. Ванат вимогливий до себе, наполегливий, працьовитий. Переконаний, що у нього ще вся кар’єра попереду. Він ще заявить про себе.

— Володимир Бражко — ще один гравець, яким клубна Академія може пишатися вже сьогодні, коли він повноцінно замінив Сергія Сидорчука. У цьому гравці, зокрема, подобається його дальній удар. Скільки часу на тренуваннях він витратив, аби навчитися так сильно та точно бити з дальньої дистанції?

— Ми на тренуваннях відпрацьовуємо різні компоненти. У Бражка, напевно, це було дано від природи. У тренувальному процесі він просто довершив цю майстерність. На мою думку, дуже добре, що він використовує свої сильні якості. Це показник того, що все ж таки молоді гравці добре мають розуміти, які сильні якості в них є, і які слабкі. І чим ці слабкі якості можна компенсувати. За рахунок чого можна компенсувати недостатню швидкість? За рахунок вибору позиції, наприклад. Тому ми звертаємо на це увагу. А щодо Володі — він прогресуватиме із кожною грою, це майбутнє «Динамо». Він мобільний, швидкий, добре бачить гравців та розпоряджається м’ячем.

Тренерська кар’єра: основні виклики

— Останнім часом першу команду «Динамо» багато критикують за гру у центрі захисту. Як правило, на цій позиції грають теж клубні вихованці: Попов, Сирота, Біловар, Дячук. Свого часу на цій позиції виступали і ви. У чому, на ваш погляд, головна проблема центральних захисників «Динамо»?

— Розумієте як, тут теж десь каміння і до мого городу. Бо всі ці хлопці, які зараз знаходяться у першій команді, свого часу проходили і через мене. Певний час я теж з ними працював. В якийсь момент, ймовірно, сталися непорозуміння, можливо, десь їм не ретельно пояснили якісь епізоди, а можливо, якийсь момент недостатньо розібрали. Є хлопці, яким 18−20 років, їм потрібно пояснювати, показувати, давати можливість аналізувати свої дії та не повторювати своїх помилок.

Можливо, десь позначилася певна нервозність в тому плані, що на них лягла велика відповідальність, треба надійно зіграти в обороні. Десь у психологічному плані не впоралися, бо припускалися помилок як індивідуальних, так і тактичних. Тому сподіваюся, що у першій команді тренери внесуть свої корективи та працюватимуть над цим.

— Наскільки вам було важко після завершення кар’єри гравця переналаштувати себе на тренерську роботу? Яких знань, за вашими тодішніми відчуттями, вам не вистачало на початку тренерської роботи?

— Звісно, було важко, бо ігрова кар’єра завершилася. Вона так швидко минає, що одразу й не помічаєш. Спочатку було важко, але мені вдалося швидко адаптуватися до нового амплуа. Перша тренерська робота була у Зірці з Кропивницького, разом із Олександром Деріберіним. Там ми попрацювали недовго, а згодом мене запросив Олександр Іщенко до Академії «Динамо». І там підібрався серйозний тренерський колектив — Сергій Беженар, Юра Дмитрулін, Олексій Проценко, Ігор Костюк, Олег Венглинський, Артем Яшкін. Там я працював 4 роки, ми із Сергієм Беженаром стали чемпіонами України, виховували 1997 рік. І після цього нас запросили до першої команди.

— У тренерській роботі вам довелося попрацювати і з легіонерами. Важко було? Все ж таки, різний менталітет.

— Все залежить від самих хлопців. Справа навіть не в розумінні мови, футбольна мова всюди однакова. Тут важливе саме ставлення до справи. Візьмемо того ж Домагоя Віду — відкрита людина, з ним приємно у спілкуванні. Хтось навпаки, більш закритий. Той таки Ленс, але на полі усі були об’єднані однією метою: грати та перемагати.

Лобановський, Блохін та збірна України

— Впродовж ігрової кар’єри ви працювали із різними фахівцями: великими Валерієм Лобановським та Олегом Блохіним, а також із Леонідом Буряком, Анатолієм Дем’яненком, Йожефом Сабо. З ким з них вам легше вдавалося знайти спільну мову, а з ким — важче?

— Це абсолютно різні люди в плані свого підходу, свого бачення. В цілому, вимоги в них у всіх були високими. Валерій Васильович Лобановський — гуру, я працював із ним, коли мені було 20 років, може трохи більше. Звісно, що ми слухали кожне його слово, навіть побоювалися. Певна річ, що пройшов певний час і ми звикли. Мені дуже пощастило в житті, що мене тренувала така людина, як Валерій Лобановський. Бо подальший багаж, на якому я грав всі наступні роки, мені дав саме цей видатний тренер.

А коли у збірній був Олег Володимирович Блохін, у нього трохи інший підхід до гравців. Атмосфера була більше розслабленою. Леонід Йосипович Буряк теж мав своє бачення. Але у кожного тренера я виконував вимоги, які їм були потрібні.

— За національну збірну України ви дебютували у матчі проти Словенії 17 листопада 1999 року. Що ви відчували, коли виходили на поле у першому матчі за національну збірну?

— Звичайно, трохи хвилювався. Бо, наскільки я пам’ятаю, в той день пішов сніг, погода була жахливою. Напередодні ввечері ми тренувалися, було сухо, погода тішила. А тут ось таке. Ще ж це була вирішальна гра. Ми переживали, а цей матч я запам’ятав на все життя.

— Але впоратися з усіма задачами, які перед вами ставили, вам, зрештою, вдалося?

— Загалом — так, але результат був не дуже втішним для нас.

— У футболці національної збірної ви забили один м’яч, але стратегічно важливий: переможний у грі відбору на Євро-2004 проти Вірменії (4:3). Згадуєте цей момент?

— Так, це важка гра була. Ми домінували, але пропустили якісь чудернацькі голи. Рахунок був 3:3, останні хвилин, навал на ворота вірменів, я підключився. Флангова подача, хтось вибиває м’яч, а я розвертаюся неподалік від лінії воротарського майданчику і проштовхую м’яч у дальній кут. Таким чином, він став переможним і ці спогади завжди приємні. Мені завжди подобалося грати у Львові: така потужна підтримка була від наших трибун!

Я ще згадую, що на стадіоні Україна ми грали вже за каденції Олега Володимировича проти Грузії, ще якісь матчі були, але ми завжди перемагали.

— В епохальному відбірковому циклі на ЧС-2006 ви зіграли у 8 матчах з 12. Який з тих матчів в тому відборі був для вас найважчим?

— Можливо, виїзна гра проти Грузії. Це був передостанній матч. Треба було перемагати і тоді б ми точно потрапляли на чемпіонат світу. Але ми зіграли внічию та залежали від іншої гри. Це була найважча гра після матчу проти Туреччини, коли ми виграли 3:0. Вона теж запам’яталася. Та й в тому відбірковому циклі усі ігри були такими, що запам’ятовуються. Не дарма ж Олег Володимирович казав, що ми вийдемо на ЧС з першого місця. Так і сталося.

— Ви були частиною команди, в яку наприкінці 90-х була закохана уся Україна: те «Динамо» вражало усіх далеко поза межами нашої країни. Ви дійшли до півфіналу Ліги чемпіонів сезону-1998/99. Що вас вразило більше: сам факт такого результату чи якість гри, яку демонструвала команда?

— І те, й інше. Тому що усі були об’єднані однією метою. Ми виходили на поле та билися, виконуючи вимоги Валерія Васильовича. Нас було 25 людей в команді і була здорова конкуренція. Усі виходили та працювали, не важливо, у старті чи з лавки запасних. Звичайно, нам десь не пощастило із «Баварією», бо вдома могли виграти вчисту. Але це залишилося на все життя, команда досягла великого результату. Звісно, хотілося б більшого. Але це футбол.

— Що Валерій Васильович сказав у роздягальні одразу після другого матчу проти Баварії?

— Вже точно не пам’ятаю, але він нас точно не сварив, а хвалив, бо ми на той час досягли великого результату та заявили про себе у Європі. А це багато чого вартує.