Реєстрація, після якої ви зможете:

Писати коментарі
і повідомлення, а також вести блог

Ставити прогнози
та вигравати

Бути членом
фан-зони

Зареєструватися Це займе 30 секунд, ми перевіряли
Вхід

Владислав Ващук: «Був упевнений, що тьма не зможе вийти на такий рівень, але росіяни це зробили»

2024-02-25 10:41 Колишній захисник київського «Динамо» і збірної України Владислав Ващук, який зараз зараз служить у ЗСУ, у ... Владислав Ващук: «Був упевнений, що тьма не зможе вийти на такий рівень, але росіяни це зробили»

Колишній захисник київського «Динамо» і збірної України Владислав Ващук, який зараз зараз служить у ЗСУ, у другу річницю нападу росії на Україну дав велике інтерв’ю на теми війни польському виданню Przeglad Sportowy.

Владислав Ващук

— Чому ви вступили до Національної гвардії?

— На самому початку війни я на власні очі бачив російську окупацію. 15 днів я не міг покинути Гостомель, де жив. Навколо літало багато гелікоптерів, тому ми вирішили залишитися вдома і сховалися в підвалі. Я пробув там два тижні.

Я вступив до Національної гвардії, щоб уберегти своїх дітей від бойових дій. Я подаю приклад, але роблю це і для себе. Я знаю, що якщо візьму участь у війні, то допоможу нашій армії перемогти.

— До початку війни чи очікували ви, що росія дійсно вторгнеться в Україну?

— Я не дуже-то в це вірив. Увечері 23 лютого я сказав, що війни не буде. Я був упевнений, що темрява не зможе вийти на такий рівень, але росіяни це зробили. Для нас було шоком, що на нас напали.

— Який вигляд мала окупація Гостомели? Що ти тоді робив?

— Я не був готовий до того, що сталося. Я провів там два тижні і їжі вистачило на три дні. Я жив там тільки з донькою і сином (він розлучений із дружиною — прим. ред.), а через сім днів почав виходити на зв’язок із сусідами. Вони мені дуже допомогли, забезпечили їжею і водою. Незбагненно, що в 21 столітті я сидів у підвалі.

У нас були важкі часи, але в підвалі в наших сусідів сиділо 18 осіб. Обстріли тривали по 15 годин щодня. Це було недалеко від того місця, де приземлилися російські літаки і вертольоти, і тоді наша армія оборонялася.

— Чи були у вас небезпечні ситуації?

— Я пам’ятаю, як вони намагалися прорвати вхідні ворота, я чув їх через паркан, але не розібрав, що вони говорили. Я знаю, що вони розстріляли багатьох людей і викрали їхні машини.

— Чи вплинули ці події на психіку ваших дітей?

— Я намагався відучити доньку постійно думати про війну, ми грали в різні ігри, я намагався її розсмішити. А сина завжди переключав на спорт, що йому допомагало. Коли в нас була можливість, ми виходили з підвалу на вулицю, бо нам потрібно було шукати їжу. У перервах між обстрілами я ходив заряджати телефон, але робив це тільки в машині в гаражі.

— Скільки років вашим дітям було тоді?

— Сину було 19, доньці — 12.

— Ваш син уже був дорослим.

— Так, я більше переживав за доньку.

— Ваш син теж служить в армії?

— Ні, він навчається в університеті. Я пішов в армію, щоб моїм дітям не довелося йти туди і щоб допомогти нам перемогти.

— Ви бачили росіян?

— Хтось сказав їм, що тут живе футболіст. Вони прийшли до мене додому і сказали, що прийшли нас врятувати, я запитала «а від кого ти мене рятуєш у моєму ж будинку?» Вони не стали розвивати цю тему і пішли далі. Я бачив їх, коли ми покидали Гостомель, коли створювався гуманітарний коридор. Тисячі людей намагалися евакуюватися. На вулицях лежало багато тіл мертвих людей. Я заплющив очі доньці, щоб вона цього не побачила.

— Росіяни сказали нам, що ми можемо безпечно поїхати в Білорусь, але їхати в Київ небезпечно. Нас відправили через центр міста, так ми і пішли. Слава Богу, 10 березня ми поїхали на машині, обв’язаній простирадлом, на якому я написала, що всередині діти.

— Що було потім?

— Я знав, що моя сестра була волонтером, і ставив собі питання, чим я теж можу допомогти. В Ужгороді організували благодійні матчі. Я був готовий поїхати туди, але мій друг, військовий зі східної частини фронту, сказав, що в нього немає окулярів нічного бачення. Я сказав, що зможу зібрати гроші. У підсумку, мені подарували два прилади нічного бачення, і я залишився дуже задоволений.

Потім ми організували благодійний матч і купили військову машину. Ми також збирали гроші на дрон. Мій друг, медичний командир бригади «Буревій», запитав, чи можу я організувати благодійний матч. І я справді організував таку зустріч із легендами футболу, там же були подарунки дітям. Вони були щасливі, і я теж був радий, що зміг допомогти.

Через деякий час мій друг, командир, запитав, чому я ще не в цій бригаді. Я відповів, що не знаю, що там робити, він сказав «нічого страшного». Я подумав про це всю ніч і наступного дня підписав договір про вступ до «Буревій». У військкоматі були шоковані, що я пішов туди добровольцем, але я сказав, що мені це потрібно.

— Як ваша родина та друзі відреагували на ваше рішення?

— Ніхто, крім дітей, про моє рішення тоді не знав. Дочка нічого не розуміла. Лише наступного дня вона побачила мій пост у Фейсбуці й запитала: «Тату, ти в армії?». «Так, я говорив тобі вчора», — відповів я.

Усі інші були шоковані, дуже шоковані. І навіть більше. Але потім вони почали говорити, що це правильне рішення. І, ось, скоро виповниться рік, як я в Національній гвардії.

— Чи проходили ви колись військову підготовку?

— Ні, я все життя був спортсменом, грав у футбол.

— Як ви знайшли свій шлях у новій реальності?

— Я склав присягу, пройшов навчання, після чого став фельдшером, який працює на евакуаціях, потім командиром групи, який керує автомобілем (він відповідає за забезпечення доставки транспорту з одного місця в інше — прим. ред.). Я пішов туди, куди мені було наказано. Я здійснив 64 евакуації. Я забираю поранених, відводжу їх у лікарню, забезпечую їм листування з рідними і близькими, організовую іншу допомогу. А якщо нам потрібно йти на схід, ми йдемо туди.

— Ви брали безпосередню участь у бойових діях проти росіян?

— Ні, я бачив тільки тих росіян, які розгулювали по Гостомелю.

— Де дислокується ваш підрозділ?

— Скрізь, де необхідно. У понеділок я повернувся зі сходу.

— Ви бачите війну зблизька. Боїтеся за своє життя?

— Я більше боялася за життя дітей під час окупації. А на війні мене супроводжують друзі, у мене є зброя, а дітей зі мною поруч немає. Тому я дуже спокійний, завжди вірю, що нічого не станеться.

— Хтось із ваших друзів чи рідних загинув на війні?

— Минулого року загинув мій однокласник, ми разом грали у футбол, Сергій Баланчук (колишній захисник київського «Динамо», загинув у Бахмуті — прим. ред.). А всі мої рідні та близькі, на щастя, не постраждали.

— Я читав, що росіяни під час окупації Гостомеля пограбували ваш будинок після того, як ви поїхали, і ви загубили медалі та сувеніри, пов’язані з вашою футбольною кар’єрою.

— Дня через три-чотири після того, як ми покинули Гостомель, приїхали дві машини з росіянами і зайшли всередину мого будинку. Вони вкрали мій комп’ютер, відеоігри, всі мої трофеї. Я втратив те, що мав там до війни. Але найважливішим було те, що будинок усе ще стояв. Ми відремонтували його, бо він протікав. Друзі допомогли в цьому.

— У 2003 році ви виступали за московський «Спартак». Мабуть, у вас були друзі з росії. У вас був із ними контракт після початку війни?

— Так, мені телефонували, коли ми були в окупації, і питали, як ситуація. Я підставив телефон до вікна, щоб вони могли чути, що відбувається, але вони не могли в це повірити. Вони сказали: «Ви стріляєте в себе». Я відповів, що «Так, ми точно себе бомбимо, а я ось так сиджу в підвалі». У них тільки неправдива інформація. Вони сказали, що ми напали самі на себе, що це операція українського спецназу.

— Як ви зараз ставитеся до росіян?

— Наше завдання — перемогти їх, а що буде далі — інше питання. Зараз ми хочемо тільки одного — якнайшвидшої перемоги, щоб ми могли повернутися до нормального життя, насолоджуватися ним і зробити наших дітей здоровими та щасливими.

— На жаль, перспективи швидкої перемоги України немає, путін не хоче закінчувати цю війну, навпаки, він постійно посилає на війну нові сили.

— Якщо вони прийшли до мене додому, вони можуть прийти і до путіна і сказати, що його потрібно «рятувати».

— Що ви думаєте про Польщу?

— Коли я не так давно поїхав у вашу країну організовувати матчі, я зрозумів, що деякі люди хотіли б посварити Україну з Польщею, яка хотіла допомогти, прийняла багато біженців і дуже багато зробила для нас. Кордон був відкритий, щоб наші люди могли врятуватися від ворога. Тому мені захотілося організувати матч подяки для Польщі та зібрати гроші для дітей.

Однак відносини між Польщею та Україною все ще не такі, як на початку війни. Фермери протестують проти ввезення зерна та продовольства з України, блокують переходи кордону, виникла політична напруженість.

Сподіваюся, що ми повернемося до тих самих відносин, що й раніше. Усі мають розуміти, що існує п’ята колона, яка діє на російські гроші і працює над тим, щоб втягнути наші країни в конфлікт, але, можливо, у росіян закінчаться гроші.

— У Польщі проживає багато українців, зокрема чоловіків призовного віку. Не всі хочуть битися за свою країну, як ви. Що ви думаєте про це?

— Дозвольте мені запитати вас, чи готова Польща до війни? Якщо до такого дійде, чи багато ваших чоловіків з’являться у військкомати і захочуть воювати за Польщу?

— Я вірю, що ми ніколи не опинимося в такій ситуації.

— Але якби це було так, виявилася б Польща готовою?

— Не думаю.

— То чому ви вважаєте, що всі українці мають воювати? Люди бояться, а ми захищаємо своє майбутнє просто зараз. Зараз ми захищаємо Європу, сподіваючись, що Європа поставиться до України з розумінням того, що повинна надати якомога більше зброї та літаків і зробити максимальні інвестиції, щоб допомогти Україні зупинити сили зла, які можуть прийти в Європу.

Усе, що відбувається, — поруч із вами, а Європа не готова вплутуватися у війну. Але, можливо, вона хоча б готова допомогти Україні перемогти сили зла, що виходять із росії.

— Ви все ще думаєте про футбол?

— Так, звичайно. Пам’ятаю, коли я вперше поїхав брати участь в евакуації, мені зателефонував командир і запитав, чи боюся я, я сказав, що ні. Але потім я побачив, що іноді евакуація буває важкою, хтось не може дихати самостійно, і я в цьому брав участь. Якби не спорт, я б збожеволів у цих ситуаціях.

А коли я в 15-й чи 20-й раз брав участь в евакуації, то згадав слова Валерія Лобановського про те, як можна спокійно ставитися до життя. Він сказав, що 15 хвилин треба радіти перемозі або сумувати через поразку, а потім треба думати про наступний матч. Ось так я підходжу до евакуації. Я роблю свою роботу, а потім наступну, інакше можу збожеволіти. Якщо командир дозволяє, я граю у футбол. Ми також зобов’язані займатися спортом двічі на тиждень. Відпочиваємо і набираємося сил через футбол.

— Ви найвідоміший футболіст, який брав участь у війні. Чи знаєте ви інших спортсменів, які теж воюють?

— Колишній тенісист Сергій Стаховський пішов в армію, а Олександр Алієв бере участь у війні з її перших днів. Але є й багато футболістів у лавах ЗСУ, яких я не знаю.

— У п’ятницю, напередодні річниці вторгнення, розпочався весняний тур чемпіонату України. Його рівень значно знизився після початку війни.

— Слава Богу, чемпіонат України проводиться, війна не завадила йому існувати. Матчі проводяться в тих умовах, у яких їх можна проводити, тобто вони перериваються, коли звучить сирена. Рівень ліги впав, але найголовніше, що наш футбол існує. Це дуже популярний вид спорту, який приваблює безліч людей, зокрема військовослужбовців та українців, які живуть за кордоном. Це добре для вболівальників, які воюють.

— Ви все ще дивитеся матчі?

— Чому ні? Звичайно так, коли є така можливість.

— Один ваш партнер по збірній і київському «Динамо» Андрій Шевченко нещодавно став президентом Федерації футболу України, а інший, Сергій Ребров — головний тренер збірної України. Ви з ними спілкуєтеся?

— У мене немає з ними контакту, хоч я і хотів зв’язатися з Сергієм. Вітаю Андрія з новою роботою. Хлопці беруть участь у розвитку українського футболу. Ми всі разом чекаємо своєї Перемоги, нам потрібно виграти війну і повернутися до нормального життя.

— Чим ви займалися після завершення кар’єри? Ви були спортивним директором київського «Арсеналу», але це було 2013 року. Відтоді важливішої посади у світі футболу ви не обіймали. То що ж ви робили, поки не почалася війна?

— Займався дитячим футболом і бізнесом. Я будував стадіон у Волновасі Донецької області, який потім зазнав обстрілу.

— Ви все ще хочете працювати у світі футболу?

— Я ніколи не розлучуся з футболом, я міцно з ним пов’язаний. Я маю намір побудувати дитячу академію, пов’язану зі школою, щоб забезпечити дітям всебічну освіту, щоб вони були добре навчені.

Розмовляв Мацей Калісчук

Переклад і адаптація — Dynamo.kiev.ua. При використанні — гіперпосилання обов’язкове!

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости

25.02.2024, 10:41
shurik
Автор:
(shurik)
Статус:
Наставник (1244 комментария)
Подписчиков:
472
Медали:
Выбор редакции × 5
Топ-матчи
Чемпионат Германии Фрайбург Майнц 1 : 1   21 апреля 20:30
Чемпионат Италии Монца Аталанта - : - 21 апреля 21:45
Чемпионат Франции ПСЖ Лион - : - 21 апреля 22:00
Чемпионат Испании Реал Барселона - : - 21 апреля 22:00

Еще на эту тему

RSS
Новини
Loading...
Пополнение счета
1
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
2
Закрыть