Болгарське видання Novinata опублікувало матеріал, присвячений «матчу смерті».
Про цей футбольний матч у СРСР було написано книги і знято героїчні фільми. Однак навіть при цьому залишається багато запитань щодо автентичності цієї події.
9 серпня 1942 року в окупованому нацистами Києві відбувся футбольний матч між командами німецьких льотчиків і колишніми гравцями київського «Динамо». Радянським гравцям під загрозою смерті було запропоновано програти, але вони проявили мужність і перемогли суперника. За цю зухвалість їх стратили.
Ось як радянська пропаганда підносила історію цієї спортивної зустрічі, яку в СРСР називали «матчем смерті». Однак правда виявляється дещо іншою...
Ігри з ворогом
Невдовзі після захоплення Києва німці відновили в місті спортивні заходи за участю місцевих спортсменів. Таким чином вони прагнули створити подобу нормального життя. Учасники змагань отримували додаткові продовольчі пайки.
Одну з футбольних команд створив у хлібозаводі №1 його чеський директор Йозеф Кордич. На його підприємстві працювали кілька колишніх гравців «Динамо» (Київ) та інших клубів, а ще низка спортсменів були цілеспрямовано залучені з таборів для військовополонених.
Ця команда з назвою «Старт» почала блискуче громити суперників. Серед переможених — команди німецьких залізничників, артилеристів та угорських піхотинців.
5 серпня 1942 року радянські футболісти розгромили з рахунком 5:1 команду зенітників, льотчиків і механіків київського аеропорту «Флакельф». На 9 серпня було призначено матч-реванш, який у підсумку отримав назву «матч смерті».
Фатальний матч?
«Ми були у формі, як збірна СРСР — червоні майки і герти, білі шорти, — розповідав пізніше гравець Макар Гончаренко. — Чутки про те, що ми її спеціально готували до матчу з пілотами і гравцями „Зеніту“, — дурниці. У нас просто не було іншої».
Радянська версія подій стверджує, що перед матчем до роздягальні «Старту» зайшов німецький офіцер і зажадав програти, бо в іншому разі радянських гравців буде покарано. Однак документальних підтверджень цьому епізоду немає.
Арбітром матчу був оберлейтенант вермахту на ім’я Ервін, проте фолів на користь німецької команди зафіксовано не було.
Матч вийшов запеклим і завершився з рахунком 5:3 на користь «Старту». Команди зробили групове фото, потім радянські гравці попрямували в роздягальню, щоб відсвяткувати перемогу.
Після матчу київський міський комісар Фрідріх Рогауш наклав заборону на матчі між радянською та німецькою командами. Однак жодних санкцій до гравців «Старту» застосовано не було. Вони продовжили роботу на хлібозаводі, а 16 серпня розгромили команду співробітників держустанов і робітників заводу «Рух» із рахунком 8:0.
Однак 18 серпня почалися арешти гравців «Старту». Затримано було тільки колишніх гравців «Динамо», зокрема Олександра Ткаченка, який не брав участі в «матчі смерті». Усього десять осіб. Колишнім гравцям київського «Локомотива» обвинувачення або не висунули, або відпустили їх.
Основною причиною арешту вважається приналежність цих гравців до футбольного клубу «Динамо», який тоді перебував у віданні НКВС. У гестапо вважали, що радянські футболісти були співробітниками органів держбезпеки і виконували в Києві чи то розвідувальні завдання, чи то підривну діяльність — змішували бите скло з борошном, що постачалося німецьким частинам.
Один із заарештованих, Макар Гончаренко, пізніше розповів: «Ми обіграли „Рух“, 8:0. Це було 16 серпня. А потім Жорка Швецов (організатор „Руху“) поскаржився, що ми порушуємо режим, ведемо вільне життя, пропагуємо радянський спорт. Він нас потопив. Німці перевірили довоєнні плакати, щоб дізнатися, хто зі „Старту“ грав за київське „Динамо“, і відправили нас у табір».
Микола Коротких справді був офіцером НКВС на початку 1930-х років. Він так і не вибрався з в’язниці гестапо живим.
Олександр Ткаченко був застрелений під час спроби втечі. Ще вісім осіб відправили до Сирецького концтабору.
Взимку 1943 року стався інцидент, унаслідок якого було поранено комендантського собаку. Як покарання нацисти розстріляли групу ув’язнених, зокрема трьох футболістів.
Ще чотирьом вдалося втекти під час наближення Червоної Армії, а Павла Комарова відвезли на роботу в Німеччину. Після закінчення військових дій він переїхав до Канади.
Міф
Таким чином, із п’ятнадцяти учасників «матчу смерті» четверо загинули, причому їхня смерть ніяк не була пов’язана з результатом матчу проти «Флакельфа» 9 серпня 1942 року. Всі інші гравці благополучно пережили війну.
Легенда про героїчний матч зародилася ще 1946 року і в наступні роки обростала художніми подробицями. Про «матч смерті» в СРСР написані книги і фільми.
1965 року загиблих учасників «матчу смерті» посмертно нагородили медалями «За відвагу», а тих, хто вижив, — медалями «Бойові заслуги». Георгій Тимофєєв і Лев Гундарєв ніяк не були винагороджені — під час окупації вони служили в поліції і після закінчення війни отримали до десяти років таборів.
Однак навіть за радянських часів не всі були згодні з героїчною інтерпретацією цих подій. Так, 1971 року майор КДБ Удін у рапорті голові Комітету державної безпеки України генерал-полковнику Федорчуку писав, що футболісти «під час випробувань за Батьківщину» залишилися на окупованій території та надали підтримку «ініціативі зрадників Батьківщини з боку представників адміністрації міста» щодо створення футбольних клубів.
«За наявності таких даних, — зазначає Удін, — усе, що робиться досі в плані прославляння колишніх гравців київського „Динамо“ в пресі та кіно, мені здається серйозною помилкою».
Борис ЄГОРОВ, Novinata.bg
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
