Віктор Залісний, дитячий тренер нападника київського «Динамо» та збірної України Владислава Ваната, розповів про перші кроки у футболі свого колишнього підопічного.
У 2008 році Ванат перейшов під керівництво вищезгаданого Віктора Залісного. Колись випускника київської школи олімпійських резервів, а потім — основного воротаря «Ратуші» (Кам’янець-Подільський), а нині — тренера дитячої команди «Форвард» тієї самої Кам’янець-подільської спортшколи №2.
Віктор Залісний— Діти приходять у секцію із наявністю чи відсутністю здібностей. У Влада вони були, але це лише 10% успіху. Усе інше — робота над собою. Він працював, а ще й батько трішки грав у футбол. Тут склалось усе: талант, самовіддача та допомога родини та мої настанови як тренера. Тому наразі це головний футболіст в історії міста. Колись успіху досяг ще наш земляк Володимир Капличний, але це було вже дуже-дуже давно.
— Владислав із доволі забезпеченої сім’ї — його батько власник підприємства «Авант-Агро», яке спеціалізується на виготовленні хлібобулочних виробів. Його родина намагалась пришвидшити прогрес? Можливо, додатковими тренуваннями...
— Понаднормово, ні. Але можу відзначити, що члени сім’ї Владислава їздили з нами на усі змагання. І це було зрозуміло та виправдано. Влад добре себе проявив й почав грати в команді зі старшими хлопцями — 1999 року народження. Це вже тоді був забивний нападник, якого цьому ніхто не вчив.
Ось є ж філософи, винахідники або математики у яких усе це закладено в голові уже з народження. Так і тут.
— Як виглядав ваш тренувальний процес?
— Свого часу я пройшов спортивний інтернат і чітко розумів, що для прогресу потрібна системність і стабільність у зайняттях. Навіть якщо ти захворієш на тиждень — випадаєш і маєш наздоганяти товаришів по команді. Тому тренувальний процес включав три заняття на тиждень, а коли ми готувались до змагань — кожен день, окрім суботи та неділі.
Однак участь у турнірах ми почали не одразу. Зі свого досвіду знаю, що з нуля дитяча команда формується три роки. Перший рік — праця над технікою. Другий — технікою та комбінаційною роботою, а третій уже відводиться на змагання та здобуття результатів.
— Пам’ятаєте перші змагання того набору команди?
— Звісно. У лютому 2011-го ми поїхали до Львова. Це був міжнародний футзальний турнір Cup of friendship, який відбувався у рамках підготовки країни до Євро-2012. «Форвард» одразу посів 2 місце і я був дуже здивований. До речі, навіть на фото видно, що Владислав тут ще маленький. Найменший з усіх.
Владислав Ванат у дитинствіІ поки ми їздили — він усюди ставав найкращим бомбардиром. Він мав відчуття та хороший удар з лівої ноги. І це серед хлопців на кілька років старших за нього.
— У плані психології до нього потрібно було знаходити індивідуальний підхід?
— Ні. Але твої вихованці — це як власні діти. Перш за все, вони повинні бачити справедливість. Якщо хтось проявляє себе, ти його хвалиш. А коли робить щось не правильно — чітко та чесно вказуєш на помилки.
Іноді бувають хлопці, які на тренуваннях демонструють хороші здібності, а під час змагань не мають впевненості й не можуть нічого показати. Але у Влада такого не було. Він завжди був амбітним та голодним до голів.
— Зараз нападник іноді може отримати зайву жовту картку чи дискваліфікацію. Тоді у нього ставались подібні казуси?
— Це ж іще діти. Дорослий може десь грубо порушити правила. У малечі 9−11-річного віку цієї злості ще немає.
— Який момент з Владиславом вам запам’ятався найбільше?
— Якось ми їздили до Львова на черговий турнір. «Форвард» тоді грав з «Карпатами». У нас була домашня заготовка з розіграшу м’яча. Під час її реалізації Ванат спочатку відрізав кількох суперників передачею, потім отримав м’яч, здійснив прохід і забив. Обіграв майже половину команди. Львів’яни були здивовані. У них же академія, а тут ми — приїхали з Кам’янця-Подільського й обіграли їх.
— А як Ванат у 9 років витримував навантаження та фізичну боротьбу проти 12-річних?
— В тому то і річ, що він справлявся. Лише згодом, коли він хотів вступати в академію «Динамо», я давав поради, як покращити фізпідготовку. Це треба було, оскільки на перегляді ти маєш бути ліпшим за інших. Тоді Владислав з батьками поїхав кудись на море й за моїми вказівками він бігав вздовж берега по коліна у воді. А це дуже непросто.
— Чи потрібно було Ванату так рано переходити в академію «Динамо»?
— Важко дати впевнену відповідь. Напевно, якщо у нього вийшло, — так. Але річ у тім, що 9 років — це ще дуже ранній вік. І йому могло бути важко саме через це.
Можливо, був сенс залишитися в Кам’янці ще на рік, але це було його рішення. Можу судити по собі. У 5 класі я поїхав до Києва у спортивний інтернат, бо так хотів. Це було вірно. Те саме й із Владиславом. У «Динамо» хотів не батько чи мама, а він сам. Тому він і почав прогресувати.
— У столичний клуб майбутній нападник поїхав на перегляд. Але ж, імовірно, були академії охочі забрати його й без оглядин...
— На турнірах дійсно є селекціонери. Йому пропонували йти у різні команди. Наприклад, в Карпати та Металіст.
Думаю, що бажання потрапити саме у «Динамо» в нього поглибилось у 2010-му, коли до нас приїздили ветерани «Динамо», які грали товариську гру проти місцевої Фортеці. Тоді на міському стадіоні бігали: покійний Андрій Баль, Олександр Хацкевич, Віталій Косовський, Віктор Леоненко. Це дало поштовх до того, аби спробувати себе у наборі в динамівську академію.
— У поточному сезоні УПЛ ваш вихованець має 11 голів і йде на першому місці у списку бомбардирів. Вас це дивує?
— Мене це тішить. Після від’їзду до столиці Влад, як і колись, ставав найкращим бомбардиром майже кожного турніру. Коли форвард є дійсно забивним — відчуває впевненість. А разом із ним це відчувають і ті люди, які знаходяться поруч та дають шанс. Зараз ми вже у стороні, а тренерський штаб «Динамо» — поруч. Думаю, що там чудово знають можливості та потенціал Владислава. Тому вважаю, що ще трохи — і він вистрілить у матчах за збірну України.
Євген Чепур
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
