Відомий український журналіст Микола Несенюк присвятив допис y Facebook психології колишніх і нинішніх футболістів.
Коли я його побачив вперше мені було десять років. З трибуни дерев’яного стадіону я спостерігав за грою футбольної команди «Горинь», у якій дуже помітним був білявий гравець під номером «2», який бігав по правому флангу захисту. Звали його Володя, а особисто познайомились ми з ним набагато пізніше — мені було вже за тридцять, а йому за сорок. Це сталося на футболі, після чого ми декілька разів перетинались у різних місцях — місто у нас маленьке.
Одного разу я розповів йому про те, що пам’ятаю його футболістом. Володя, який на той час був середньої руки керівником харчового підприємства, одразу ж поринув у спогади ніби знову ставши тим білявим юнаком, який гасав футбольним полем багато років тому. Він розповів, що був тоді неймовірно щасливий! Справді, чому не бути щасливим сільському хлопцю з Полісся, якого запросили до обласного центру грати у футбол, дали місце в гуртожитку, зарплатню у сто рублів, форму і триразове харчування! Він розповів як вони їздили автобусом ПАЗ, маленьким таким, що ходили тоді здебільшого сільськими маршрутами, на матчі за півтори тисячі кілометрів. Тоді в українській зоні «класу Б» де грала «Горинь» було з десяток команд із Донецька, Макіївки, Комунарська, Краматорська… Тож команда із Рівного їхала туди на два тижні, переїжджаючи з міста до міста ночуючи у «готелях» з туалетом в кінці коридору. І таких поїздок за сезон було до десятка! У той ПАЗик вміщалося чотирнадцять футболістів, два тренери, лікар та адміністратор. Все! Жодних тобі фізіотерапевтів, масажистів, тренерів з фізпідготовки, тренерів воротарів, аналітиків і так далі. Що цікаво, на матчі тої команди ходило людей більше, ніж ходить нині на ігри наших «клубів Прем’єр-ліги».
Багато чого іще з футболу тих далеких часів розповів мені тоді Володя. І хоча був він людиною не останньою в місті, відчувалося, що він щиро сумує за тими роками, коли трясся на жорсткій сидушці ПАЗика, їдучи на черговий футбольний матч до нового міста. Про ці його розповіді я згадую щораз коли чую скарги нинішніх футболістів і тренерів на те, що їм доводиться переїжджати автобусом «шість-сім годин» і це дуже втомлює команду, не дозволяючи показати найкращу гру. Напевно, так воно і є. Час сільських хлопців щасливих просто грати у футбол за копійки минув назавжди. Настав час професіоналів!
Микола НЕСЕНЮК