Володар «Золотого м’яча» 1986 року Ігор Бєланов проаналізував виступ свого колишнього клубу, київського «Динамо», у поточному розіграші Ліги чемпіонів і згадав цікаві факти зі своєї динамівської кар’єри.
Ігор Бєланов— Двох перших суперників київської команди — сербський «Партизан» і шотландський «Глазго Рейнджерс» — не можна порівнювати із «Зальцбургом», — вважає фахівець, — адже він обігравав чимало серйозних клубів. Там справді хороша команда, та й історія австрійського футболу має чимало яскравих сторінок. Скільки я бачив, «Зальцбург» завжди грав із сильними суперниками і далеко не кожному з них було так просто австрійців обіграти. Тому до двораундових дуелей із «Зальцбургом» динамівцям потрібно було готуватися дуже серйозно.
Але все вирішилося в першому матчі. Загалом у Любліні «Динамо» виглядало непогано, однак у футболі ж потрібно забивати м’ячі, а не просто добре виглядати. Як казав Валерій Васильович Лобановський, найголовніше — це результат. Гра у великому переліку матчів забувається, а результат залишається. І навіть якщо команда красиво зіграла, але нічого не виграла, це не можна занести їй в актив.
Що стосується повторної зустрічі, то після того, як «Динамо» першим пропустило, завдання щодо шансів на його вихід до наступного раунду Ліги чемпіонів значно ускладнилося. Потрібно було забивати супернику тричі, а це виявилося складно. Кияни спромоглися лише на один гол, хоча ще кілька нагод після цього були.
— Як загалом оцінили б виступ «Динамо» у двох кваліфікаційних раундах і раунді плей-оф Ліги чемпіонів?
— Звісно, дуже шкода, що в динамівців так усе вийшло. Але все ж таки слід враховувати, що за останній тиждень вони грали з непоганою командою. Взагалі в такому турнірі, як Ліга чемпіонів, усе залежить від того, як суперники дозволяють «Динамо» грати. «Партизан» — слабка команда, трохи сильнішим виявився «Глазго Рейнджерс». А варто було потрапити на «Зальцбург» — і кияни склали зброю, не пробившись до групового раунду.
Тож не варто робити висновки з гри з тим же «Партизаном», якому було відвантажено у двох матчах аж дев’ять м’ячів, а орієнтуватися на суперників на кшталт «Зальцбурга». Рівень можливостей команди оцінюється тоді, коли граєш із сильними клубами і перемагаєш їх. Саме на тлі таких матчів і визначаються справжні можливості того чи іншого колективу. Але поки що я такого рівня не бачу. І це стосується не тільки «Динамо». Щойно випадає нашій команді більш-менш серйозний суперник, то тоді, як на лакмусовому папірці, стає зрозуміло, хто на що здатний.
У період моїх активних виступів у футболі сильна команда для нас завжди була подразником. Київському «Динамо» 70−90-х років завжди хотілося обігравати грандів провідних футбольних країн, щоб показати себе з найкращого боку. Таких, як «Баварія», «Реал», «Барселона». Але у наших молодих хлопців нинішнього покоління я цього не бачу. Хоча у кожного динамівця на полі повинні проявлятися характер, воля, спортивне нахабство і злість. Якщо вони в таких матчах, як із «Зальцбургом», не перемагатимуть, то це означає, що вони або не можуть, або бояться суперника. А боятися не треба — у поєдинку з сильною командою потрібно показати себе. Адже на твою гру дивляться люди, які потім тобі скажуть: а чому ж ти злякався?
— Якщо продовжувати австрійську тему, то згадується поєдинок київського «Динамо» з віденським «Рапідом» у розіграші Кубка кубків сезону-1985/86, у якому ви не раз розписувалися у воротах суперника.
— Ту дуель запам’ятав надовго. Перед нею прийшов до Лобановського і кажу: «Валерію Васильовичу, я вже мабуть заслужив на квартиру. Граю в „Динамо“ вже другий рік, а живу в службовій. А в мене ж сім’я, дитина». Перед першим матчем із «Рапідом» Лобановський сказав мені: «Ось заб’єш два м’ячі — отримаєш квартиру». А потім зауважив: «У їхньому складі грає Пакульт — це божевільний футболіст!». А я йому: «Що ж, давайте подивимося».
І що цікаво: після цього, як я це сказав, усе виходило. Ось яка психологія. Якби я промовчав, то в мене нічого не вийшло б. Але після розмови з Лобановським я був настільки заведений, що сказавши йому ці слова, не мав права тренера підвести. Так було завжди в період моїх виступів під керівництвом Валерія Васильовича. Лише одного разу в мене виникла проблема — щоправда, було це в збірній СРСР, у фінальному матчі чемпіонату Європи-1988, коли я не реалізував пенальті. У всіх інших випадках усе було добре. Ба більше, я навіть Лобановського заспокоював, кажучи: «Васильовичу, все буде нормально!». А все тому, що я вірив у себе і в команду. Усі хлопці були одним-єдиним монолітом.
— І що: дали вам квартиру після перемог над «Рапідом»?
— Звичайно. У двох зустрічах з австрійцями я відзначився трьома голами, а «Динамо» вийшло в півфінал Кубка кубків. У першій грі забив два м’ячі, один з яких вийшов просто божевільним. Зі ста спроб дай мені ще так забити — не влучив би.
Так от, після «дубля» у виїзному матчі я взяв дружину і дитину — і до Лобановського. Зайшов і кажу: «Я виконав ваше побажання». А Васильович: «Так. Але з квартирним питанням дуже важко». І додає: мовляв, із цього приводу він пожартував. А я йому: «Якщо ви пожартували, то на вулиці моя дружина стоїть. Зараз зайде до вас вона — з нею і жартуйте скільки завгодно. А я їду додому, в Одесу». Вийшов, грюкнувши дверима. Дружина побачила, що я злий, але в цей момент Лобановський виглянув з-за дверей і крикнув: «Іди, забирай свою квартиру!». Як бачите, він нам, динамівцям, не давав розслабитися (усміхається). Так, було таке. Це вже історія...
Дмитро Вербинський
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
