Екс-півзахисник київського «Динамо» Сергій Мізін розповів, на якому турнірі потрапив на очі селекціонерам «біло-синіх», що треба було робити, щоб зупинити Віктора Леоненка і сучасну збірну України.
Сергій Мізін— Сергію Григоровичу, як у вас справи, як настрій?
— Настрій як і у всіх людей, хто зараз живе в Україні. Таке відбувається, що всім нам не до радощів, адже у нас тут війна. Ось такий час ми застали. Хоча б не було гірше.
— Чим займаєтесь?
— Зараз я — старший викладач Київського торговельно-економічного університету. Разом із Олександром Валентиновичем Яценком формуємо студентську збірну України для участі у чемпіонаті світу. Турнір планується десь на кінець літа, початок осені. Цього року наша команда брала участь у Меморіалі Макарова. Переглядали потенційних кандидатів до збірної із Вінниці, Полтави, Чернівців. Зробили для себе висновки.
— Як ви взагалі опинилися в студентському футболі?
— Після Минаю я повернувся до Києва, був вдома. Запросили на кафедру цього університету. Моніторю футболістів, які могли б взяти участь у чемпіонаті світу.
— Як сімейні справи?
— Все добре. Донька за кордоном, навчається в університеті англійського міста Редінг. Дружина Тетяна свого часу відучилася саме у цьому університеті, де я працюю. Зараз у неї робота не пов’язана з її спеціальністю. Син Олексій тут, йому буде 28, і він працює у сфері ІТ.
— Ваш син колись займатися футболом.
— Було діло, у динамівській ДЮСШ на Нивках. Тренувався в групі Віктора Кащея. Добре, що з нього не вийшло футболіста.
— Чому?
— Одного футболіста достатньо у сім’ї, тим більше, з нашим нинішнім футболом.
— Ви теж починали займатися футболом у тій самій ДЮСШ на Нивках?
— Так, але моїм першим тренером був Олександр Васильович Леонідов. Коли мені було дев’ять років, мама привела мене у ДЮСШ. Був жовтень, ми приїхали на базу у Нивки. Відбір у секцію футболу вже пройшов. Виходить, запізнилися десь на місяць-два. Проте Леонідов глянув на мене і дав добро.
— Олександр Леонідов — це перший тренер Олега Блохіна?
— Коли я прийшов до нього, я про це не знав. Був дитиною. Згодом дізнався про це.
— Перед тим, як він дав добро, ви проходили якісь тести?
— Подивившись на мене, Олександр Васильович сказав: «Давай подивимося, як ти граєш головою», і підкинув вгору м’яч. Ну а я взяв і вдарив його головою. Не підставив голову, а саме вдарив по м’ячу. Напевно, це десь зіграло свою роль. Це те, що я запам’ятав. Більше жодних тестів для мене не було.
Потім у нас була двостороння гра. Мені вдалося щось там забити. Якісь футбольні ази, закладені в мені, Леонідов, напевно, побачив. Так мене зарахували до ДЮСШ, а вже за тиждень призначили капітаном команди.
— Яким був Олександр Леонідов? Чим він вам запам’ятався?
— Він був у міру суворим тренером. Пам’ятаю, як на одній з ігор Динамо ми подавали м’ячі. Це було на Республіканському стадіоні (нині НСК Олімпійський, — прим. О. П.). Раніше на стадіоні за воротами лежали мати, які використовувалися для стрибків у висоту. Ми ще маленькими були, почали балуватися. Стояв у воротах Віктор Чанов. М’яч вилетів за межі поля, він просив нас його подати. А ми якраз бісилися, стрибаючи на тих матах. Саме це нам приносило більше задоволення. Коли матч закінчився, Леонідов влаштував нам серйозний прочухан. Були якісь покарання, вже й не пам’ятаю, які.
А на тренуваннях, він більше уваги приділяв техніці, відшліфував з нами різноманітні технічні прийоми. Увага в нього була саме на це. Я теж вважаю, що на першому етапі найголовніше для тренера — це розвиток технічних навичок у дитини. Перш за все, це вміння поводитися з м’ячем, передача, прийом — той фундамент, який має бути закладений в дитинстві.
— Коли ви вперше вдарили по м’ячу?
— У дворі. У наш час батьки зранку випускали тебе надвір і тільки ввечері заганяли додому. Ганяв м’яча біля дому, а ще пам’ятаю, грав у турнірі «Шкіряний м’яч». Було літо, канікули, три місяці відпочинку. Пам’ятаю, що мені настільки хотілося грати, що я разом з одним хлопцем пішов і записався в жеківську команду. Прийшов додому задоволений зі словами: «Нарешті у мене з’явилася команда».
Ми виграли турнір в Україні, матчі проходили у Вінниці, і поїхали на всесоюзні змагання турніру «Шкіряний м’яч», де зайняли третє місце. У півфіналі програли команді з Азербайджанської РСР. Досі пам’ятаю, що я був ще маленькою дитиною, а нам довелося грати проти дорослих підлітків, у яких вже почали з’являтися бороди. Медалі нам вручали за третє місце, не пам’ятаю точно, хто, але дуже відомий в Союзі футболіст.
— Футбол не заважав навчанню у школі?
— Моя мама все життя викладала в інституті іноземних мов, тож було кому підштовхнути мене до навчання. Завжди був «хорошистом» (за радянською п’ятибальною системою це означає вчився на четвірки та п’ятірки, — прим. О. П.), і це при тому, що зранку до вечора ганяв м’яч. Десь у сьомому, може, восьмому класі повністю переключився на футбол. В атестаті про закінчення школи у мене були й трійки, але небагато.
— Вам доводилося плакали через футбол?
— Не те, щоб ридав, але міг з себе видавити сльозу, особливо коли Динамо програвало якийсь матч у єврокубках. Але плакав я не тільки через футбол. Бувало і через хокей, коли київський Сокіл зазнавав поразки. Я переглядав усі їхні матчі.
— Ви застали ті часи, коли Сокіл виграв бронзові медалі чемпіонату СРСР?
— Так, я був у Палаці спорту на тій грі (20 лютого 1985 року Сокіл розгромив воскресенський Хімік — 7:1, – прим. О. П.).
— Хто був вашим кумиром у київському «Динамо»?
— Павло Яковенко. Він грав на тій самій позиції, що і я, тож уважно стежив за його діями на полі. Потім, коли вже був у Динамо, на базі у Конча-Заспі, Колотов поселив мене в одному з номері з Яковенком. Тож мені пощастило ближче познайомитись з ним, дізнатися багато нового та перейняти досвід. Вважаю, що це дало великий поштовх до мого зростання, перш за все, як гравця.
— Як ви потрапили у динамівський дубль?
— Після Чорнобиля у 1986 році з Києва вивозили дітей. Всю нашу команду відвезли до Миргорода, де проходив якийсь турнір. Зібрали збірну міста від МіскВНО, яку тренував Олег Борисович Фещуков. Ми провели у таборі три місяці: тренувалися, грали. Потім нас вперше відправили на закордонний турнір — до Італії, у Флоренцію. Нас туди повіз Олександр Олександрович Лисенко. Там ми зайняли друге місце, а я став кращим бомбардиром.
На той турнір приїхали тренер-селекціонер «Динамо» Анатолій Сучков і керівник науково-дослідного центру клубу Анатолій Зеленцов. Після повернення з Італії трьох гравців команди, серед яких був і я, запросили на перегляд у динамівський дубль, який тренував Віктор Михайлович Колотов. Судячи з усього, ми підійшли. Нас потроху почали підключати до ігор команди.
— Що розкажете про Колотова?
— Це людина найдобрішої душі, легенда «Динамо». Я бачив деякі уривки відео, на яких він грав. І, як під час тренування він міг пограти з нами хвилин десять, когось замінити. Це просто фантастика, як він поводився з м’ячем! У нього довгі ноги, і як він діставав ті м’ячі, коли ми грали через сітку! Як він показував усім, що подаватиме, а сам бив у ближній кут, все це мені запам’яталося на все життя.
Віктор Михайлович був людиною вразливою. У нас була молода команда, і він весь час переживав за гру, за результат. Однак свої переживання Колотов не виносив на люди, він їх тримав у собі.
— У 1990 році дубль «Динамо» виграв чемпіонат СРСР.
— Я ще не був основним гравцем у тій команді — зіграв лише чотири матчі. Із першої команди туди переводили футболістів, які відновлювалися після травм та набирали форму. Саме тоді Віктор Колотов поселив мене з Павлом Яковенком.
А вже наступного року, коли першу команду очолював Анатолій Кирилович Пузач, мене й інших хлопців почали поступово підпускати до занять з основним складом «Динамо». Тих із нас, хто добре проявив себе в дублі, залучали до основи. Пам’ятаю, коли перша команда грала у Москві зі «Спартаком», «Торпедо» та ЦСКА, я сидів на заміні.
— У 1992 році закінчився СРСР. Україна почала проводити свій незалежний чемпіонат. Сезон 1992 року ви розпочали у «Динамо-2», яке заявили у Першу лігу. Яким був цей турнір за рівнем?
— Звісно, за рахунок різних футбольних шкіл, чемпіонат Союзу був цікавим і сильним. Але навіть у тій ситуації, коли ми почали проводити свій національний турнір, рівень футболу в Першій лізі був доволі високим. Тоді там грали команди, які представляли Кривий Ріг, Полтаву, Житомир, Олександрію, Рівне, Черкаси, Маріуполь.
— Ви пам’ятаєте свій дебют в основі «Динамо»?
— Це було в середні листопада 1992 року. Ми грали з Буковиною в Києві. Провів на полі всі дев’яносто хвилин, і ми перемогли 1:0. Далі Йожеф Сабо взяв мене і Віктора Бєлкіна до Одеси, де Динамо проводило останню гру першого кола чемпіонату. Там я також відіграв увесь матч. Потім — перерва в чемпіонаті. А навесні, коли стартувало друге коло, я вже був гравцем основного складу й грав постійно.
— У першому ж матчі 1993 року забили свій дебютний гол за «Динамо». Пам’ятаєте його?
— Так, я забив його у ворота «Буковини», одразу після перерви. Але це вже був матч у Чернівцях. Ми здобули переконливу перемогу 5:0.
— Сезон 1992/93 років був тріумфальним для Динамо. Команда завоювала Кубок України, в який згодом поклала золоті медалі чемпіонату. Які у вас враження від того успіху?
— Стати чемпіоном і володарем Кубку України в 20 років — це великий успіх для будь-якого гравця. Звичайно, емоції переповнювали мене.
— Чемпіонами ви стали лише за різницею забитих та пропущених м’ячів.
— Майже весь чемпіонат лідирував Дніпро, а ми його наздоганяли. Пам’ятаю, ми всією командою на базі у Конча-Заспі дивилися матч Металіст — Дніпро і дуже раділи перемозі харків’ян (до гри у Харкові у команд було по 38 очок, – прим. О. П.).
— Через тиждень ви грали з «Дніпром» на його полі, але програли головному конкуренту.
— Стадіон у Дніпропетровську був заповнений — 40 тисяч вболівальників! Єдиний гол нам забили після кутового: Юрій Максимов влучно пробив головою. Але ми у першому колі обіграли Дніпро 2:1, тож у нас із ними був паритет.
У Дніпра в ті роки була дуже сильна команда. Молоді хлопці, яких зібрав з дубля Микола Петрович Павлов, плюс досвідченні Городов, Багмут, Яровенко, Юдін, Москвін. Дніпро і Динамо були рівними по силі командами.
— Тим не менш, за регламентом, з яким починали сезон, чемпіонами мали стати не ви…
— Якщо б можна було поділити те чемпіонство між двома командами, то це було б справедливо.
— В тому сезоні ви провели всі матчі Кубка України, крім фіналу. Чи можете назвати причину вашої відсутності у вирішальному матчі?
— Травми у мене точно не було. Дійсно, до фіналу я відіграв усі матчі і забив найбільше за всіх м’ячів (Мізін провів 7 ігор, забив п’ять м’ячів, Леоненко і Шкапенко — по чотири, — прим. О. П.). Можливо, Михайло Іванович Фоменко так виховував мене: взяв і віддав перевагу іншому гравцю. Що ж, буває. Коли ти молодий гравець, це дає додатковий стимул. Після цього хочеться довести, що ти не гірший за інших.
— Яким тренером був Михайло Фоменко?
— Фоменко до мозку кісток був професіоналом. На першому місці в нього була дисципліна, причому, починаючи з себе. Він був прагматичним, раціональним і помірковано суворим тренером. У грі більше ставку робив на оборону, при цьому ти мав повністю викладатися: підкати, пресинг, відбір м’яча. Перші збори у Фоменка були дуже важкими: потужна фізична підготовка, тому ми дуже багато бігали.
— Як ви витримували фізичні навантаження?
— У фізичному плані у мене ніколи не було проблем. Тест Купера, наприклад, я завжди чудово бігав.
— З ким більше спілкувалися у «Динамо»?
— З тими, з ким разом перейшов у першу команду: Ковтуном, Зав’яловим, а ще з Шараном і Лужним. На першому етапі багато в чому мені допомогли старші хлопці: Ахрік Цвейба, Сергій Шматоваленко.
— А Віктор Леоненко?
— Леоненко прийшов у Динамо трохи пізніше. Вперше я його побачив, коли ми поїхали до Владикавказу. Там проходили фінальні ігри Кубку динамівських команд. Пам’ятаю, ввечері ми пішли на футбол. Грали місцевий Спартак, який тренував Газзаєв, і Геолог з Тюмені. У тій грі Леон забив красивий гол, і я ще тоді запам’ятав його прізвище.
Що можу сказати? Леоненко — це форвард від Бога. На полі він умів усе. Бив з обох ніг, добре грав головою. При цьому мав вибухову швидкість. Як він приймав ті м’ячі, як втікав від захисників — просто фантастика!
— Вам довелося грати проти Леоненка, як можна було його зупинити?
— Я весь час бив його по ногах. Ну, не так, щоб бив. Йшов на якийсь фол, тому що коли Леон розвертався обличчям до воріт, прокидав м’яча собі на хід у будь-який бік. Тоді його спіймати було практично неможливо. Десь на початковій фазі потрібно було передбачити його дії, зіграти на випередження. Якщо, ти не встиг, то потім вже не зупиниш його.
— При вас у «Динамо» з’явилися Ребров і Шевченко. Що розкажете про них?
— Що в одного, що в іншого були хороші задатки стати великими гравцями.
Ребров, незважаючи на невисокий зріст, високо стрибав і добре грав головою на другому поверсі. Багато забивав. Я пам’ятаю, у нього були проблеми з колінами, стерлися хрящі. Він дуже сильно переживав, тривалий час не грав, навіть не тренувався. Важкий для нього період був. Головне, що він вибрався з тієї ситуації, не зламався, а потім повністю реалізував свій потенціал.
— Ребров дружив із Шкапенком?
— Так, вони разом у «Динамо» прийшли.
— А хто їм дав прізвиська — Чапаєв і Петька?
— Напевно, Леоненко. Точно, Леоненко. Якщо Віктор Євгенович у нормальному настрої прокидався, то він міг так їх назвати.
— Яке у вас було прізвисько?
— Деякі спочатку називали мене на честь Яковенка, Пашею. Але це було, коли я ще за динамівський дубль грав.
— Пам’ятаєте, моду на малинові піджаки на початку 90-х? Чи у всіх динамівців вони були?
— Не знаю про всіх, у мене точно був.
— Історію про малиновий піджак Шкапенка знаєте?
— Ні, а ну розкажіть?
— «Динамо» поїхало на збори без литовців Мартинкенаса і Панкратьєва. А вони взяли й заклали малиновий піджак Шкапенка в комісійний магазин. Пообіцяли, що коли отримають зарплату, викуплять його назад.
— Таке могло бути.
— Це правда, що в «Динамо» на початку 90-х зарплати були невисокими?
— Так, зарплати у нас були маленькими — 600−800 доларів. Коли я був молодим і грав за динамівський дубль, то для мене було щастя отримати продуктовий пайок, який тоді нам давали. Ні про які гроші я тоді не думав. Потім нам зарплату давали купонами, точно вже не пам’ятаю, які це були суми, якийсь мізер. Але була мрія — грати у команді Динамо, вона все переважала.
— Першу свою зарплату пам’ятаєте?
— Та зарплата була ще у радянських рублях. Пам’ятаю, приніс ці гроші додому і виявилося, що ця сума — це дві зарплати моїх батьків за місяць, а то й за два.
— Коли почали грати у єврокубках, вам платили серйозні гроші?
— Нам не платили преміальні за якусь окрему гру. У нас були бонуси, якщо ми проходили далі в турнірі. Наскільки я пам’ятаю, серйозні гроші нам пообіцяли, якщо ми в останній грі групового етапу обіграємо Баварію і вийдемо до чвертьфіналу.
— 300 тисяч доларів на команду?
— Можливо. Точну суму я вже вам не назву, не пам’ятаю, але гроші дійсно нам тоді пообіцяли великі.
— Давайте поговоримо про Лігу чемпіонів, про ваші вилучення в перших таймах у матчах з «Барселоною» і «Баварією».
— Мій дебют припав на Барселону. Ажіотаж навколо матчу був божевільним. До Києва на першу гру приїхала зіркова команда на чолі з великим гравцем та тренером Йоганом Кройфом. У їхньому складі були Лаудруп, Гвардіола, Куман, Стоїчков, Субісарета. Ця команда все вигравала. У мене було завдання персонально грати проти Христо Стоїчкова.
— І як вам Стоїчков?
— Пам’ятаю, початок гри. М’яч тільки розіграли з центру поля. Я стою, біля мене Стоїчков. Беру його за футболку. М’яч віддають Куману. Поки я дивився, куди він буде спрямовувати його, Стоїчкова біля мене вже не було. Куман зробив довгу передачу, і м’яч летів у всіх над головою. Тож довелося наздоганяти болгарина.
Я був ще молодим і недосвідченим. Володар «Золотого м’яча» Стоїчков почав мене провокувати — на ноги наступав, використовував різні футбольні хитрощі.
— Саме на ньому ви заробили першу жовту картку?
— Так. Намагався його затримати, а він узяв і впав, ніби його косою підкосили.
— Потім вам дали другу жовту картку чи пряму червону?
— Другу жовту я отримав, коли стояв на лінії воріт, а воротар Кутепов — трохи попереду. Удар головою, м’яч потрапив мені в плече, і я при цьому зробив рух корпусом. Оскільки я стояв на лінії воріт і ми грали проти Барселони, суддя призначив пенальті, який Куман реалізував. За нинішніми правилами це не вважається грою рукою. Такі пенальті зараз не дають.
— Якими були ваші почуття в той момент?
— Ну, для мене це був кошмар. Йшла лише 20-та хвилина матчу. Звичайно, я дуже сильно переживав. Але ми виграли ту гру. Напередодні матчу був день народження Григорія Суркіса (4 вересня, а з Барселоною грали 15-го, — прим. О. П.). Тож після гри всі і його вітали, і нас. Як-не-як, ми обіграли таку команду! Всі були задоволені, і мої переживання відійшли на другий план.
— Через рік ви знову грали у Лізі чемпіонів, і знову червона картка — проти «Баварії» в першому таймі. Що тоді сталося?
— Те вилучення, перш за все, сталося через мою молодість і недосвідченість в іграх такого рівня. Треба було хитріше поводитися у таких ситуаціях. Але я зрозумів це з часом (Сергій сфолив майже в центрі поля проти швейцарця Суттера на 33 хв., — прим. «УФ»).
Коли мене вилучили, я сподівався, що все піде за сценарієм матчу з Барселоною. Був момент у Леоненка, коли він вийшов один на один з воротарем, але не зумів його переграти.
— Якої з тих карток ви могли уникнути?
— Другу стовідсотково. Там я зробив необдуманий підкат у центрі поля. Був настільки заряджений на ту гру, що вигризав все, що треба і не треба.
— «Баварія» була вам не по зубах?
— Тоді нам важко було протистояти їм. Там грали люди зі світовими іменами, зірки світового футболу, які вигравали «Золотий м’яч»: Лотар Маттеус, Жан-П’єр Папен.
У домашньому матчі ми завдяки голу Шевченка вели у рахунку, однак потім пропустили чотири м’ячі. Можливо, після забитого голу треба було відійти назад і грати від оборони. Думаю, відсутність досвіду зіграла тут свою роль.
— Остання ваша гра у Лізі чемпіонів — перемога 1:0 над «Панатінаїкосом» у сезоні 1995/96 — була анульована УЄФА через скандал з шубами. Що ви відчували у той момент?
— Звісно, ми всі були розчаровані тим, що так сталося. Скільки ми йшли до цього, скільки сил витратили… Виграли першу гру у групі, попереду були «Нант» і «Порту».
— Ви ж були свідком, коли в «Динамо» у 1993 році відбулася зміна влади. Чи правда, що перед цим у клубі було вкрай важке фінансове становище?
— Правда. Динамо завжди було клубом, в якому збирали найкращих футболістів країни. Тож клуб повинен був відповідати своєму статусу. А цього якраз і не було. Йшли тимчасові затримки з виплатами: один раз не заплатили, вдруге — теж.
— Що відбулося, коли президентом «Динамо» обрали Григорія Суркіса?
— Відразу все змінилося. Все стало на порядок вищим. Нові люди почали приїжджати до команду.
— Рішення піти з рідного клубу далося вам важко?
— Тоді в Київ з Дніпра перебралися відразу п’ятеро гравців: спочатку Михайленко, а потім Максимов, Беженар, Коновалов і Похлєбаєв. Вони регулярно грали за збірну України. Разом із ними прийшов тренер Микола Павлов. У той момент я не відчував, що потрібен колективу.
Коли на тренерський місток повернувся Йожеф Сабо, я практично перестав потрапляти до основного складу, і це зіграло свою роль.
— У Миколи Павлова ви зіграли в «Динамо» лише одну гру. Він вам не довіряв?
— Я не грав через травму. У грі з Таврією Ігор Волков мені на ногу наступив, як виявилося, був перелом.
— А Сабо з яких причин не ставив вас в основний склад?
— Не знаю, що у Сабо було на думці. Можливо, він образився через ту червону картку, яку я отримав з Баварією. Але, знову ж таки, тоді у Динамо з Дніпра прийшла ціла група нових гравців, що збільшило конкуренцію. Водночас у Дніпрі хотіли бачити мене, тож ми разом з Володимиром Шараном поїхали туди.
— Як гравцю середини поля, вам довелося протидіяти багатьом опонентам. Проти кого було найскладніше грати?
— В Україні — проти Полуніна, Закарлюки, Шарана. Це були найпринциповіші протистояння. На міжнародній арені важко було з Лаудрупом, Асановичем, Стоїчковим.
— Яку з небагатьох ігор, проведених за збірну України, можете виділити особливо?
— Напевно, з тодішнім віце-чемпіоном світу — Італією, цей матч був для мене другим у складі національної збірної. А дебютний — проти хорватів (майбутніх бронзових призерів чемпіонату світу, — прим. «УФ»). Анатолій Коньков формував нову команду і запросив мене також. Перші матчі були для нас непростими. Так, у виїзному матчі проти Хорватії ми програли без шансів — 0:4. Грали в Загребі на переповненому «Максимірі». У їхньому складі були такі зірки, як Бобан, Шукер, Просінечкі, Бокшич. А у нас — багато молоді.
— У матчі проти росії в москві саме ви заробили штрафний, після якого Шевченко зрівняв рахунок.
— То був звичайний момент. Я хотів зберегти м’яч, закривав його корпусом, а росіянин Смертін узяв і штовхнув мене.
Та гра запам’яталася величезним ажіотажем, який росіяни підігріли до максимуму. Вже тоді можна було зрозуміти, як вони нас недолюблюють — за тим, як зустрічали, як висловлювалися: що вони велика імперія, а ми — ніхто.
— Ви бачили газету, на першій полосі яких було написано: «БЕЙ ХОХЛОВ, СПАСАЙ РОССИЮ»?
— Нам забороняли читати всі ті газети. Жили ми у посольстві. Пам’ятаю, нам сказали: поменше дивіться телевізор. Але все одно, який канал не перемкни — звідусіль йшло нагнітання. Усі тільки й говорили про майбутнє наше протистояння. Тож, хочеш чи не хочеш, якісь епізоди все одно потравляли нам на очі.
— Що скажете про саму гру?
— Для мене було важливо не перехвилюватися. Пам’ятаю, мав кілька моментів, щоб забити. Гарний був епізод, коли Лужний віддав мені хорошу передачу, але я не зумів переграти воротаря. Двічі йшов на подачі стандартів, але мене випереджав Ребров. Це те, що запам’яталося. Головне, що ми виконали своє завдання — вийшли у плей-оф.
— Після гри хтось із гравців збірної росії підходив до вас, щоб потиснути руку?
— Ні, такого не було. Розійшлися — і все. Після цього ми довгий час їздили до москви на Міжнародний кубок легенд, де зустрічалися. Те, що вони зараз витворяють, нормальними людьми їх ніяк не можна назвати.
— Після того, як розпочалася повномасштабна війна, ніхто з них не дзвонив і не писав вам?
— Я перестав спілкуватися з тими росіянами, з якими грав, і хто там знаходиться.
— За кар’єру ви забили більше сотні м’ячів. Який із них вам найбільше подобається?
— Той, який я забив головою за львів’ян — у півфіналі Кубку України «Шахтарю» на 111-й хвилині (06.05.1999; Донецьк; «Шахтар» — «Карпати» — 2:1, — прим. «УФ»). Ми вийшли у фінал Кубка, і на стадіоні «Україна» переробили індивідуальні крісла під матчі єврокубків.
Ще запам’ятався гол, який я забив у Львові у матчі з Оболонню. Хоча навіть не сам гол, а те, як ми його святкували. Ми довго не могли забити, йшла 90 хвилина, пішли на останній штурм. Даниловський навісив із флангу, серед натовпу гравців в штрафному майданчику я знайшов незахищений простір, завдав точного удару і побіг, радіючи. Усі партнери збіглися, почали стрибати на мене. Збили з ніг, я лежав внизу, всі вони зверху, ледь не задихнувся.
— Голи, які мають вирішальне значення, сприймаються особливо?
— Звичайно! Після такого голу ти отримуєш справжній заряд адреналіну. Перед грою налаштовуєш себе, перебираєш різні ситуації, які можуть виникнути на полі. Коли у тебе все це виходить, і твоя команда здобуває очки, ти отримуєш найвищу насолоду.
Зараз під час підготовки до матчів модулюють різні комбінації. Розбирають стандарти, хто кого блокує. А два десятки років тому ми самі домовлялися, хто куди біжить, хто куди подає. Пам’ятаю, як перед київським дербі ЦСКА та Динамо ми домовилися, що у разі стандарту Стельмах подає, а ми діємо так і так. І на 89-й хвилині ця комбінація спрацювала. Я чекав цей м’яч, і коли він до мене прилетів, влучно пробив головою. Зіграли з Динамо — 2:2.
— А гру у Львові проти «Динамо» пам’ятаєте? Коли ви забили два м’ячі, але програли рідному клубу?
— 3:4. Той матч ми програли ми вже у додані хвилини. Несмачний з флангу, змістившись у центр, рухався з м’ячем до наших воріт. Якби я сфолив на ньому, то й голу того б не було. Не встиг. Пішла передача на Шацьких, той вийшов один на ворота і забив гол.
— Крім більш ніж сотні забитих м’ячів, в вашому активі значиться ще три десятки результативних передач. Яка з них була найкращою?
— Це пас із центра поля на Окодуву в матчі «Динамо» — «Арсенал». Він вийшов один на ворота і забив гол. Зіграли 1:1.
— Як ви ставились до легіонерів із так званого дальнього зарубіжжя? Ви ж пам’ятаєте часи, коли їх було мало. Ви з першим бразильцем України грали у одній команді…
— Це Емерсон у Дніпрі періоду Штанге. Здоровий такий хлопець, з міцними ногами. Технічний, добре бігав, такий футбольний робот. Для нас він був як новинка.
— Найнезвичніший для вас легіонер?
— Нігерієць Самсон Годвін. До Карпат він приїхав молодим, зовсім сирим. На базі у Брюховичах ми всі на ньому підкати відпрацьовували. Давали хлопцю зрозуміти, куди він приїхав. Потім він одружився на львів’янці. Хотів змінити громадянство та отримати український паспорт (увійшов до історії Карпат як легіонер, який провів найбільше ігор у складі команди, — прим. О. П.).
— Хто був найсильнішим легіонером, з яким ви грали в одній команді?
— Назву двох — це нігерієць Окодува та камерунець Ібанда в «Арсеналі».
— Проти кого з легіонерів вам було найважче грати?
— Проти Матузалема. Це був шалений гравець! Важко було протистояти Фернандіньйо та Агахові.
— За кар’єру ви отримали 70 жовтих і п’ять червоних карток. Ви вважаєте себе жорстким гравцем?
— На початку кар’єри я був жорстким футболістом, багато отримував невиправданих жовтих карток. Потім подорослішав, багато що переосмислив і заспокоївся.
— Яка жовта картка, на вашу думку, була найбільш необґрунтованою?
— З «Баварією», що призвело до мого вилучення.
— Вам довелося виступати під керівництвом двох десятків різних тренерів. Чи можете виділити когось із них?
— Виділю свого першого тренера Леонідова, а ще Колотова і Онищенка. Знаєте, коли тобі 16−17 років, це перехідний період, ти тільки формуєшся, починаєш розуміти, чим хочеш займатися. Роль тренера в цей час особливо велика. Те, що я безболісно пройшов цей період, — велика заслуга Колотова й Онищенка, які тоді працювали з динамівським резервом.
— Ви шкодуєте, що не вдалося з Лобановським попрацювати довше?
— Я був уже гравцем Кривбасу, коли він викликав мене до збірної на товариський матч з Болгарією (перший офіційний матч Лобановського на посту тренера збірної України, — прим. О. П.). Лобановський — це глиба. Після розмови з ним ти відразу хочеш бігти, боротися, віддаватися у грі. Він міг тебе запалити і переконати.
Була одна неприємна для мене історія в збірній, коли я отримав виклик від Лобановського. По приїзду у збірну нам виміряли тиск і зважували. Коли я грав за динамівський дубль, моя вага була 71 кг. Лікар київського «Динамо» Володимир Малюта завжди записував вагу. З того часу пройшло 5−7 років, і моя вага вже становила 73−74 кілограм. Це була моя бойова вага. І ось нас зважили, і тут Лобановський мені та деяким хлопцям з Донецька каже: «Чого ви приїхали сюди з зайвою вагою? Щоб завтра був у вас порядок, інакше оштрафуємо».
Я почав пояснювати Малюті, що багато часу пройшло з того моменту, як він мене після дублю зважував, і що я вже набрав м’язів. На що він мені відповів: «Як у мене записано, так і повинно бути». Щось ми там скинули. На гру з болгарами мене таки поставили, і я відіграв перший тайм.
— Але більше в Лобановського за збірну ви на поле не виходили. А що можете розповісти про Олександра Заварова як тренера?
— Заваров — це легенда. Його в команді поважали, тому що для гравців він був своїм. Я був капітаном Арсеналу й допомагав Олександру Анатолійовичу у роботі. Разом із ветеранами команди, Закарлюкою та Беньом, ми підтримували порядок усередині колективу.
Розкажу вам історію, яку не можу забути. Грали ми на базі, і хтось із хлопців зазнав пошкодження. Заваров стояв у дутих чоботях, дивився, а потім каже: «А давайте я з вами пограю». Вийшов на поле прямо в тих чоботях, підхопив м’яч, обіграв усіх і забив гол. Я кажу молодим хлопцям: «Дивіться, це він у чоботях таке робить, а що буде, якщо бутси взує?»
На мою думку, Заваров володів фантастичним дриблінгом і був одним із найкращих півзахисників не тільки в Союзі, а, можливо, і в світі.
— Будучи гравцем, чи часто ви сварилися із суддями на полі?
— Часто. Пам’ятаю, коли я вже був спортивним директором «Нафтовика» з Охтирки, то особисто поставив питання куратору системи арбітражу П’єрлуїджі Колліні. Це стосувалося моменту, коли арбітр не вилучив з поля гравця за удар суперника, внаслідок якого у того пішла кров з носа. А в залі сиділи люди, які мене свого часу вилучали з поля. Колліна мені нічого так і не відповів.
Віктор Дердо тоді розповідав, що 20−30 років тому у них були маленькі брошури з правилами, а зараз — величезні томи, в яких треба розбиратися.
— Чи були арбітри, яких ви поважали?
— Це Василь Мельничук та Ігор Хіблін.
— Зараз не жалкуєте, що пов’язали своє життя з футболом?
— Звісно, ні.
— А якщо не футбол, ким би ви могли стати?
— Навіть не знаю, напевно, я б став вчителем іноземних мов, пішов би по стопах мами.
— Протягом ігрової кар’єри вдалося заробити на подальше життя?
— Так, але, водночас, переніс сім операцій, що вплинуло на моє здоров’я.
— Коли ви заробили гроші, які можна вважати серйозними?
— Це були не гроші, а власна квартира в Києві. Як гравцю «Динамо», мені її дали, але вона була службовою. Документи на неї я отримав лише через сім років, у 1999 році, коли грав уже в «Карпатах».
— Крім квартир, вам ще давали машини.
— Само собою.
— Скільки авто поміняли за кар’єру?
— Всього у мене було їх сім.
— Перша машина якої марки була?
— Лада «вісімка». Після неї — службова Мазда. Це в «Динамо». Провідним гравцям команди тоді дали Мерседеси, а всім іншим, у тому числі й мені, — Мазди.
— Було таке, що ви хотіли щось собі купити, але не мали можливості?
— В дитинстві я дуже хотів купити бутси, але не міг. Тільки коли ми їздили на турнір у Флоренцію, там я купив собі бутси Адідас французького виробництва. Після цього моє футбольне життя, скажімо так, налагодилось.
— Чи виникали у вас проблеми зі спортивним режимом?
— Якщо б вони були, то я, напевно, не дограв би до 36 років і завершив би ігрову кар’єру набагато раніше.
— Чому, закінчивши кар’єру, вирішили піти в тренери?
— Я міг ще сам грати, десь передавати свій досвід. Мене по життю оточували хороші друзі, тому, як тільки я завершив кар’єру, пішов асистентом до Михайла Стельмаха у ФК Харків, потім — до Юрія Беня у ФК Львів, а далі — до Андрія Полуніна в Охтирку (який працював у якості директора Нафтовика, – прим. «УФ»).
— Найближчі ваші друзі з ігрових часів?
— Це дуже багато людей. Перш за все, Полунін, Шаран, Лужний, Ковтун, Лучкевич
— Що вам дав досвід роботи у якості головного тренера команди Першої ліги?
— Побувавши півтора року у цій ролі, бажання працювати головним тренером у мене пропало (очолював Нафтовик весь сезон 2010/11, зайняв 14 місце у Першій лізі, також пропрацював перше колу сезону 2011/12, — прим. О. П.).
— Чому?
— Ця робота базується на нервах, причому, переживань значно більше, ніж коли ти був гравцем.
— Працювати футбольним функціонером цікавіше, ніж тренером?
— У футболі на будь-якій посаді є свої плюси і мінуси. Треба пробувати, вчитися і розвиватися.
— Що входило в ваші обов’язки на посаді спортивного директора охтирського «Нафтовика»?
— Знаходити для команди гравців, підписувати з ними контракти.
— Фінансував клуб Ігор Коломойський?
— Так. Фінансування повністю йшло від компанії Укрнафта. У нас був безпосередній начальник — Олег Геннадійович Франчук.
— Коли в останній раз ви виходили на футбольне поле?
— Минулої суботи. Це вже стало традицією: у вихідні ми граємо у дворі, на Трамвайці, з місцевими хлопцями, яким за сорок. Також я їжджу грати за ветеранів.
— Стежите за чемпіонатом України?
— Звісно.
— Не нудно?
— А який у нас може бути чемпіонат, коли в країні йде війна, коли складна логістика, коли сюди не хочуть їхати легіонери? Тому якщо наш футбол хоч якось тримається, то це вже добре. Треба дати трохи часу на розвиток молоді та дітей, які не виїхали за кордон, щоб з них згодом виросли нові Шевченки та Реброви.
— За київським «Динамо» слідкуєте?
— Звичайно!
— Що скажете по їхній грі?
— Тут я хотів би зробити акцент на ось чому: ніхто не відміняв футбольних традицій київського Динамо. З давніх часів футболісти завжди пишалися тим, що грають за цей легендарний клуб. Грати в динамівській майці — це велика честь. Молодим динамівцям треба брати приклад із того ж Андрія Ярмоленка. Проникатися духом динамівського клубу, виходити на поле і повністю віддаватися — тоді буде й результат.
— З гравців «Динамо» вам хтось подобається?
— На даний момент — Олександр Піхальонок, перш за все, своїм футбольним інтелектом. Він не просто бігає, а мислить на футбольному полі.
— До гравця «Динамо» висуваються інші вимоги — динаміка, атлетизм. Саша підходить під це?
— Підійде, тому що він розумна людина. Підлаштується, він вміє слухати тренера.
— Що скажете про Рубчинського?
— Поки що він менш яскравий, але в нього великий потенціал.
— А Бражко, який грає на вашій позиції?
— Коли був у хорошій фізичній формі, виділявся, але зараз Бражко трохи здав. Не так яскраво грав у останніх матчах минулого року. Можливо, у нього були якісь проблеми. Думаю, це короткострокове явище. З часом він знову вийде на свою максимальну форму.
— Що скажете про «Шахтар»?
— «Шахтар» повертається до свого старого формату. Захист — українці, попереду — бразильці. Цього сезону вони часто виглядали непогано.
— Як вам збірна України? Як, вважаєте, команді по силах вирішити те завдання, яке перед нею стоїть?
— Нам не залишається нічого іншого, як сподіватися на це. Лідерами у збірній залишаються наші легіонери. Проте деякі з них мало грають у своїх клубах.
Олександр Петров
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
