Колишній півзахисник «Чорноморця» Віктор Пасулько розповів, що свого часу міг перейти у київське «Динамо».
Віктор Пасулько— Заробивши авторитет на заході Україні, звідки ви родом, потім ви на 4,5 роки переїхали до Чорноморця. То був період вашого становлення?
— Звісно. Це був лише початок. Я взагалі потрапив до «Чорноморця» зовсім випадково. Валерій Поркуян, який працював у селекційному відділі клубу, приїхав переглядати до Буковини зовсім іншого футболіста. Але так вийшло, що в тій грі я вистрілив, і вся увага переключилася на мене. А вже в Одесі довелося попітніти та доводити, що я чогось вартий.
Саме тоді Чорноморець очолив молодий Віктор Прокопенко, якому теж було що доводити. Він почав довіряти молоді, і я цим шансом скористався. Хоча не все так швидко вийшло, довелося спочатку пограти і в дублі, адже треба було звикнути до вимог, оскільки рівень другої та вищої ліги чемпіонату СРСР був незрівнянним за своїм рівнем. А вже пізніше я зміцнів і почав викликатися із Чорноморця до збірної Союзу.
— «Спартак» — пік вашої кар’єри?
— Думаю, так. За три роки, що я провів у цій команді, я двічі ставав чемпіоном СРСР, вигравав Кубок країни, їздив на чемпіонат Європи 1988 року. А тоді не так просто було потрапити до національної команди, коли її очолював Валерій Васильович Лобановський: 15 футболістів було з «Динамо», а решта п’ять із усього радянського союзу.
Хоча, якби не сталося «Чорнобильської» трагедії, може, й у «Динамо» залишив би свій слід. Тоді за мною до «Чорноморця» приїжджали кілька років поспіль. Зараз уже нема про що шкодувати, треба прийняти все, як є.
— Чи лише трагедія 1986 року вас відлякала від «Динамо»?
— Так, оскільки моя дружина була вагітна першою дитиною. Я вже був в аеропорту, але останньої миті здав квиток. Хоча, гадаю, якби я подався до Києва, то й більше зіграв би матчів за збірну, та й у чемпіонаті Динамо практично завжди боролося за найвищі місця.
— І згодом, точніше, на початку 1987 року ви опинилися в «Спартаку». Тому, звісно, не можу вас не спитати про протистояння з «Динамо». Що згадується насамперед?
— Насамперед, це було протистояння шкіл Лобановського та Бескова. Це були два найсильніші тренери СРСР. Хоча, на мою думку, Лобановський був кращим. Він першим вигадав пресинг, який і зараз використовують у всьому світі.
Свого часу я навіть постраждав, якщо можна сказати, через Лобановського. На центральному телебаченні я давав інтерв’ю Євгену Майорову і тоді сказав, що Валерій Лобановський був унікальним тренером, якому вдячний за запрошення до збірної. За це я потрапив до Костянтина Бескова до чорного списку, хоча раніше був ним завжди шанований.
А щодо безпосередньо до протистоянь, то, це, звичайно, яскрава історія радянського футболу. Ці матчі збирали біля телевізора мільйонні аудиторії, а на трибунах не було де яблуку впасти.
І в «Динамо», і в «Спартаку» були збірники. Ми поважали одне одного, спілкувалися, але на футбольному полі була спортивна агресія. Це, передусім, було престижно перемогти в такому протистоянні.
До речі, жодного матчу я не програв «Динамо», коли виступав за «Спартак» (чотири перемоги та одна нічия, в тому числі пам’ятний гол Жидкову в 1988 році, — прим. «УФ»).
— Вас якось накачувало керівництво перед іграми з «Динамо»?
— Цього не треба було робити. Ми могли програти в Єревані чи Вільнюсі, але на «Динамо» настрій був божевільний, як і у динамівців на «Спартак». Часом наставники навіть гальмували цей настрій, щоб футболісти не перегоріли, настільки все було серйозно.
— На матчі з «Динамо» спартаківці мали додаткові преміальні?
— Були, але точних сум я не згадаю. Хоча які тоді були суми? Мізерні. Напевно можу сказати, що спеціальних сум для перемоги над «Динамо» нам не давали. Після закінчення чемпіонату — так. Якщо посідали перше місце, то й бонуси були добрими і машини давали.
— Який у «Спартаку» ви отримали автомобіль?
— «Волгу». Це мене винагородили за чемпіонство 1987 року.
— А яка у вас була зарплата у «Спартаку»?
— 250 рублів.
— У динамівців суми були більшими?
— Мені важко сказати. Але, з огляду на авторитет Валерія Лобановського, думаю, що так. Валерій Васильович умів преміальні пробивати.
— З ким із динамівців ви були у добрих стосунках?
— З усіма збірниками — Саша Заваров, Олег Кузнецов, Васька Рац, з яким ми й зараз зідзвонюємося, Ваня Яремчук, і з ним я трохи підтримую зв’язок, Вітя Чанов, царство небесне йому. Я всі ці стосунки ціную.
Я починав, коли Олег Блохін закінчував. Так вийшло, що у своєму першому виклику до збірної я жив в одній кімнаті з Блохіним. Для мене це був кумир, я, умовно, вчора бачив його по телевізору, а сьогодні жив з ним в одному номері. Я не знав, як поводитися, як до нього звертатися, на «ти» чи на «ви». Одним словом спочатку дуже хвилювався.
— І якою вам здалася зірка?
— Нормальний хлопець. Блохін мені одного разу дуже допоміг. Після збору збірної ми роз’їжджалися по клубах, а у мене не було квитка до Одеси. Уяви собі, він, як майор міліції, динамівець, увімкнув свої зв’язки і дістав мені цей квиток. Після кар’єри ми неодноразово з Олегом зустрічалися на всіляких ювілеях, приємно спілкувалися.
— Ви згадали про Івана Яремчука. Де він і чим зараз займається?
— Коли почалася війна, Іван поїхав до Німеччини до свого друга. Щоправда, живе від мене далеко, кілометрів 200 від Кельна. Зідзвонюємося з ним іноді, каже, що дуже нудно тут.
— Усім відомо, що Яремчук був азартною людиною.
— То я йому ще й гроші позичав на казино. Він програв усе, що можна було. Ми з ним були на зв’язку, я намагався його витягти з цієї ями, хотів узяти до себе в Казахстан помічником, але, на жаль, не зрослося.
Сергій Дем'янчук
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
