Олександр Сопко: «У «Динамо» навіть до дубля дуже важко було пробитися»

Колишній футболіст донецького «Шахтаря» Олександр Сопко пригадав динамівську сторінку своєї біографії.

— Як у той час за відсутності контрактної системи клуби оформлювали відносини з футболістами? 

— Футболісти писали заяву — і на цьому все. А команди вже самостійно домовлялися між собою. Якщо клуб не бажав відпускати гравця, і він сам не хотів переходити до іншого колективу, то, звісно, цей перехід не відбувався. Головне, щоб гравець не написав одразу заяву до двох клубів. 

— Які умови вам запропонували в «Динамо»? 

— У Київ я приїхав у день, коли збірна СРСР грала зі Швейцарією в кваліфікації на Євро-76 (12 листопада 1975 року — авт.). У перший половині дня Лобановський і Базилевич мали приїхати на стадіон «Динамо» з якимись справами. Мені сказали, щоб я чекав їх там. Пам’ятаю, сиджу в кімнаті, вони заходять — для мене тоді ці люди були як інопланетяни. Привітався з одним з другим. 

Лобановський підійшов першим, потиснув мені руку і подивився в очі, ніби рентгеном сканував мене. Базилевич трохи посміхався. Мене покрив піт, я весь тремтів. Вони почали розпитувати мене: де вчуся, чим захоплююсь, на яких позиціях грав. Сказали, що мене порекомендували як талановитого та здібного хлопця. Але я мав розуміти, що талант — це одне, а щоб пробитися у склад такої команди, як «Динамо», потрібно багато попрацювати. Запитали, чи готовий я до цього. Я відповів: «Звичайно». А на завершення нашої бесіди Лобановський запитав: «Які у тебе побажання? Що ти хочеш?» 

— І що ви на це сказали? 

— Сказав, що особистих бажань у мене немає. Хочу лише працювати і доводити свою професійну придатність у команді, чим здобув схвалення обох. Базилевич відразу усміхнувся і сказав: «Юнак правильно думає і вірно розставляє пріоритети». Єдине що я тоді попрохав, щоб мені зробили переведення з інституту, в який я недавно вступив у Кривому Розі. Наостанок мені сказали, що у «Динамо» я буду отримувати ставку 160 рублів і житиму у гуртожитку на Нивках. Мені дали квиток на матч збірної, і я пішов на Республіканський стадіон. Збірна СРСР у Києві виграла у швейцарців 4:1. Після матчу я, щасливий, поїхав вечірнім потягом до Кривого Рогу. 

— «Кривбас» вас легко у столицю відпустив? 

— Коли я повернувся додому, команди на було у місті — перебувала на турнірі. Перший, з ким я поговорив, був мій дитячий тренер Валентин Миколайович Новиков. Він пожурив мене за таке рішення, сказав, що мені ще рано йти в «Динамо», потрібно було ще пограти у Кривбасі, набратися досвіду, обрости м’язами. А у «Динамо» навіть до дубля дуже важко пробитися. 

Коли «Кривбас» повернувся, йшло нагородження команди за перше місце в українській зоні другої ліги. Всі футболісти сиділи на сцені, а представники профспілки викликали кожного і вручали золоті медалі та конверти з премією. Мене у цьому списку не було, медалі мені так і не дали, хоча я провів за Кривбас 9 ігор і забив один гол. Було прикро. Зрозумів, що у команді вже знають, що я написав заяву до «Динамо». 

Після нагородження я зайшов до Гулевського. Сказав, що хочу з ним поговорити. А він мені відповідає: «Та що з тобою говорити, коли ти вже відрізаний шматок? Премії сьогодні отримували тільки ті, хто у нас в команді». Я все зрозумів, навіть з банкету втік. Сказав собі: «Все, більше до «Кривбасу» я не повернуся».

— Ви в «Динамо» провели п’ять років. 

— Так. Наче й багато, але час промайнув дуже швидко. Особливо в перші два роки події змінювалися стрімко, наче в калейдоскопі. Я грав за дубль і паралельно за юнацьку команду «Динамо». Ми вийшли у фінал всесоюзних змагань і посіли там друге місце. З «Динамо» потрапив до юнацької збірної СРСР, яка готувалася до чемпіонату світу. Кожного для перебування у динамівському клубі я відкривав для себе щось нове. Я знаходився поруч із футбольними зірками, які ще недавно були моїми кумирами. 

— Разом із дублерами «Динамо» ви ставали чемпіонами? 

— Тричі: в осінньому чемпіонаті 1976 року, а також у 1977 і 1980 роках. У середині 70-х років «Динамо» грало фактично на три фронти, тому залучало в першу команду багато новачків. Разом зі мною прийшли Олександр Бережний, Володимир Безсонов, Олександр Хапсаліс, трохи пізніше Іван Шарій. 

Ще одна причина появи свіжої крові в «Динамо» — те, що після літнього скандалу 1976 року Лобановський почав перебудовувати склад, позбавляючись тих, хто став ініціатором того конфлікту й у кому він не був упевнений. Він дещо пом’якшив тренувальний процес, відійшовши від програми, за якою команда готувалися до Олімпіади та чемпіонату Європи. Почав вводити в склад молодих гравців — Бережного, Безсонова, Лозинського, Балтачу, Слободяна, Хапсаліса.

В 1977 році «Динамо» впевнено виграло чемпіонат, але тієї команди топового європейського рівня, яка ще два роки тому вигравала Кубок кубків, у Києві вже не було. 

— Коли Лобановський почав підводити вас до основного складу? 

— У 1977 році він вже залучав мене до тренувань основного складу. Я грав за команду в деяких товариських зустрічах, однак ще не потрапляв до основної обойми команди. Центр оборони «Динамо» був досить міцним і стабільним: Фоменко, Решко. За потреби Лобановський міг перевести туди Конькова. Потім туди почали підтягували Балтачу. Була в команді ще й стара гвардія — Бойко, Кочубинський, Сергій Кузнецов. Тому пробитися туди було дуже складно. 

В 1978 році я вже постійно тренувався з основним складом, але продовжував грати за дубль, яким керував Анатолій Кирилович Пузач, і був капітаном команди. Мене пробували то зліва, то справа, то в центрі захисту. Нарешті знайшли постійну позицію на місці опорного півзахисника. Пузач сказав: «Не переживай, набирайся досвіду тут, наступного року тебе будуть пробувати, у основному складі «Динамо».

— Хто в дублі «Динамо» справив на вас найбільше враження. Хто виділявся поміж усіх? 

— Перш за все, Безсонов. У юному віці зрідка зустрічаються такі якості, які були у нього. Володимир вирізався вибуховою швидкістю, широким кроком. Не боявся йти в дриблінг і чудово контролював м’яч. Він був гнучким, вправно працював корпусом: показав рух праворуч, потім ліворуч, робив фінт із замахом на удар — і раптовий ривок уперед. Захисникам було вкрай важко його зупинити. Безсонов був безстрашним і не мав достатнього досвіду, тому дуже часто отримував по ногах, що призводило до травм. 

Сашка Бережного Лобановський одразу почав ставити в основний склад, що для нас було дивно, адже в технічному плані він нічим не вирізнявся серед інших новачків, навіть поступався багатьом. Брав він неймовірною самовіддачею, і Валерій Васильович це цінував. Казав нам: «Беріть із Бережного приклад — він усю гру стелиться у підкатах» Для Бережного Лобановський постійно шукав місце на полі. Спочатку він грав у захисті, потім його перевели у півзахист, де він персонально опікувався найбільш небезпечними гравцями команд суперників. 

— Чи залучали вас до персональної опіки? 

— Коли Лобановський почав підпускати мене до основного складу, пам’ятаю, в кубковій грі з Карпатами він поставив мене грати персонально проти Броварського із завданням нейтралізувати його. Сказав: «Якщо Броварський не буде грати, то і вся їхня команда не зіграє». Мені не дуже подобалася така роль, і я намагався якось розширити свої дії на полі, за що отримував зауваження від Лобановського. Якось після гри він сказав мені: «Я тобі дав завдання, де грати, а ти кудись біжиш, відкриваєшся, робиш не те, що потрібно».

— В який момент ви були найближче до головної команди? 

— У 1979 році на зборах я пройшов усю програму підготовки в головній команді. Працював, не шкодуючи сил, не дозволяючи собі байдикувати. Кілька гравців «Динамо» поїхали у розташування збірної СРСР, і я відчував що в мене з’явився шанс, який треба використати. Навіть коли на останньому зборі у мене почала боліти спина, я не пропускав жодного заняття. І у мене з’явився шанс проявити себе. У березні ми у Леселідзе проводили ігри у зоні на Кубок. Більшість я відіграв у основному складі (з Зенітом 4:0, Динамо Мінськ 0:0, Ністру 1:0 — авт.). 

— На якому місці ви грали? 

— Правого захисника. 

Далі розпочинався чемпіонат. 24 березня їдемо на першу гру у Ростов. Вранці на зарядці, коли ми почали бігати, у мене раптово віднялася ліва нога. Я не можу навіть прискоритися. Вдень у нас установка. Лобановський викликає гравців по лініях, запитує, хто готовий до гри, а хто ні. Усі зазвичай відповідають, що готові. І тут я кажу Лобановському: «Валерій Васильович, у мене проблеми з ногою, я не можу грати». 

— Що Валерій Васильович на це сказав? 

— Подивився на мене здивовано, а потім запитав: «Ти що, злякався?» Я відповів: «Та ні, просто вирішив заздалегідь вас попередити, щоб не підвести команду». Гру в Ростові я, звичайно, пропустив. Довго не могли знайти причину та встановити точний діагноз. 

Майже півроку я лікувався. Влітку потрапив до лікаря, який займався голковколюванням. Протягом місяця мені робили ці процедури. Після них мені стало легше. Десь наприкінці серпня я розпочав тренуватися, а у вересні почав грати за дубль. Про головну команду вже не думав. Коли сезон закінчився, я навіть хотів піти з «Динамо». 

— Куди? 

— Вже люди з Одеси вилися навколо мене. Я навіть написав заяву в «Чорноморець». Під час відпуски поїхав у санаторій у Пущу-Водицю. Там відпочивав і Лобановський. Якось після вечері ми з ним випадково зустрілися. Валерій Васильович запросив мене до себе в номер поспілкуватися. Я зайшов до нього, і ми розмовляли десь годину. Його цікавило, як живе та чим захоплюється молодь «Динамо». А ми тільки-но отримали квартири в Києві. 

Звичайно, обговорили мої справи: сезон, який я починав гравцем основного складу, травму, яка вибила мене з колії. Я відразу сказав йому, що маю намір піти з команди, бо всі мої однолітки вже грають в основних складах, а я сиджу в дублі. Почувши це, Лобановський почав мене переконувати, що ніхто не на мені ставить хрест і я залишаюся бойовою одиницею в команді. Він порадив мені не робити поспішних висновків і не йти нікуди. 

Тут мені стало соромно, що я вже заяву у «Чорноморець» написав. Але я йому про це не сказав, а спробував перехитрувати. Сказав: «Давайте я піду, і якщо заграю в іншій команді, то повернуся в «Динамо». Але якщо Лобановського щось вирішив, то змусити його змінити думку було неможливо.

— А що було далі? 

— Я поїхав в Одесу. «Чорноморець» прийняв Микита Павлович Сімонян, а допомагав йому Євгеній Вікторович Прокопенко, який особливо хотів бачити мене в команді. В Одесі мне вже і показали квартиру і пообіцяли машину. Два місяці я провів там. 

Потім представники клубу поїхали заявляти команду на сезон. Приїжджають і кажуть, що мене не заявили, Динамо не дає добро на перехід. Сімонян викликає мене і прямо каже: «Олександр, я тільки приїхав в Україну. У мене хороші відносини з Валерієм Васильовичем, і я не хочу з ним сваритися. Їдь у Київ, домовляйся, якщо тебе відпустять, то ми з задоволенням чекаємо на тебе в Одесі». 

— Ви пішли до Лобановського з проханням відпустити вас? 

— Коли їхав до Києва, я підготував жалісну промову для Лобановського. Приїхав на стадіон «Динамо», заходжу до нього в кабінет. Він подивився на мене, блиснув очима і запитав: «А де твоя форма?» Тим самим збив мене з толку. Я ж готував промову для нього, а він мені про форму… А Лобановський каже: «Негайно йди отримуй форму, і в автобус, щоб ми тебе не чекали». Автобус мав везти футболістів у Конча-Заспу. 

Я зрозумів, що ніяких розмов у мене з Лобановським не вийде. Підійшов до мене лікар «Динамо» Віктор Іванович Берковський, посміхнувся і каже: «Потрапити до нас легко, а піти від нас дуже складно. Якщо «папа» не захоче, то нікого не відпустить». Тож поїхав я з «Динамо» на збори в Ужгород. Там ми проводили ігри зонального турніру на Кубок СРСР. 

Мене Лобановський почав підпускати в основний склад. Я виходив на заміни з «Карпатами», «Кайратом» московським «Динамо». Перші дві гри чемпіонату ми проводили там же, в Ужгороді, бо в Києві не було готового поля. В одному з матчів Лобановський випустив мене на заміну на кілька хвилин. 

— Яку зарплату вам платили в «Динамо»? 

— Найвища ставка тоді була 250 чи 260 рублів. Я отримував її як гравець основного складу. 

— У дублі «Динамо» були преміальні за перемоги? 

— Ні. Наприкінці року видавали премію, розмір якої залежав від результату, якого досягла команда. Крім того, були премії від спортивного товариства, від Міністерства внутрішніх справ, від Спорткомітету України, а також відпускні. Тож у підсумку набігала доволі пристойна сума.

— Скільки в підсумку набігало? 

— 700-800 рублів. Хто мав міліцейські погони, той отримував додатково за звання. 

— Чи отримували ви ще якісь додаткові виплати? 

— У нас були ще товариські матчі, на які «Динамо» запрошували, коли якісь свята чи урочистості проходили у провінційних містах. Там нам платили неофіційно по 200-300 рублів за гру. 

— За п’ять років у «Динамо» вам машину дали? 

— Після розмови з Лобановським, яка відбувся у Пущі-Водиці, він мені пообіцяв машину. Навіть документи на неї оформили. Треба було їхати на ВАЗ, щоб отримати її. Але коли я туди приїхав, то виявилося, що цю машину вже переоформили на адміністратора команди. Чому так вийшло — не знаю. Лобановський товаришував з адміністратором «Динамо» Григорієм Йосифовичем Спектором. Можливо, він переконав його дати машину собі, а не молодому гравцю, який ще не мав постійного місця в основі. 

Але мені зовсім не було шкода, на той момент машина не була для мене самоціллю. У мене були зовсім інші пріоритети. Передусім я хотів грати за «Динамо». За п’ять років я мав можливість пограти поруч з футболістами зірками, які для мене були кумирами. Це було величезне щастя для мене. За це я б віддав і десять машин. 

— Говорять, що Лобановський ніколи не порушував своїх обіцянок. 

— Зазвичай в кінці сезону він сідав с тобою і починав розмову. Спершу йшлося про твою гру: він висловлював свої побажання щодо того, що потрібно змінити і над чим варто попрацювати. А вже потім питав, що тобі потрібно. Хтось казав, що йому потрібна квартира, хтось — машина, а хтось — допомога родичам. Лобановський все це записував, а потім йшов до керівництва і не боявся ставити питання відносно потреб футболістів. Після цього він слідкував за тим, щоб ці питання вирішувалися. 

Коли в мене закінчилася строкова служба в «Динамо», то постало питання про житло. На одній з таких бесід я сказав про це Валерію Васильовичу, і він швидко вирішив це питання. Коли ми повернулися з відпустки, він вручив мені довідку і сказав, щоб я сходив до виконкому, де мені дадуть документи на квартиру. 

— Згідно зі статистикою, матч із московським ЦСКА став для вас єдиним у чемпіонаті за «Динамо».

— Це помилка. Я виходив на поле не в матчі з ЦСКА, а в матчі із «Зенітом». Я це добре пам’ятаю, тому що після тієї гри нам треба було їхати до Москви на два матчі з «Динамо» і «Торпедо». Мені сказали: «Їдь із дублем, зіграєш за резервістів один тайм і залишишся під основу». 

Грали ми у манежі ЦСКА на штучному полі. Це просто бетон, вкритий килимом. Бігаю я, і в один момент у мене починаються всі симптоми старої травми. Ледве-ледве я дограв перший тайм, підійшов до Пузача, розповів йому про проблеми, які виникли в мене. Коли приїхала основа, ми з Пузачем пішли до Лобановського, і Кирилович став казати йому, що у мене знову проблеми з ногою. 

— І якою була реакція Лобановського? 

— Я назавжди запам’ятав погляд Валерія Васильовича. Мені здалося, що в той момент він ненавидів мене. Так само, як і я ненавидів сам себе. Знову я два місяці лікувався. Тренуватися і грати за дубль почав лише в кінці травня. Але зрозумів, що мій поїзд у «Динамо» пішов. З’явилися нові люди: насамперед Сергій Журавльов, а Сергій Балтача вже був повноправним гравцем основи. Тобто обойма вже була заповнена. 

— У вас опустилися руки? 

— Не те, що опустилися, але я почав у грі вести себе недисципліновано. За півроку отримав 5-6 жовтих карток. А тоді навіть дві картки вважалися дуже багато. Тренувався з основою, бачив, що Лобановський комусь робить зауваження, від когось щось вимагає, а на мене взагалі не звертає увагу. Ну, граєш і грай, догравай своє в дублі. 

— Коли виник варіант з «Шахтарем»? 

— На початку жовтня ми грали у Донецьку. Я відіграв матч за дубль, вже був налаштований на зміну команди, і після матчу вирішив підійти до Віктора Носова, який добре знав мене ще з Кривого Рогу. Він весь час при зустрічі казав мені: «Чого ти сидиш у дублі «Динамо»? Переходь до нас». Ось я, враховуючи його слова, сказав йому: «Прийшов час, я хочу до вас». 

— Що сказав Носов? 

— Сказав, що візьме мене з задоволенням. Потім у готель під’їхав селекціонер «Шахтаря». Ми тихенько вийшли з приміщення. Поруч був плавальний басейн. Зайшли туди, і я буквально на колінках написав заяву в «Шахтар». Він швидко забрав у мене той лист, щоб я не передумав. Тож з вересня я знав, що в «Динамо» не залишуся, як би мене не умовляли. 

— На цей раз Лобановський був не проти вашого переходу? 

— Закінчувався сезон, ми стали чемпіонами серед дублерів. Залишалася одна гра, і перед нею Лобановський викликає мене до себе, каже: «Сашко, «Дніпро» вийшов у вищу лігу, їм потрібні кваліфіковані гравці. Я порекомендував їм тебе. Там у тебе будуть гарні умови, я вже домовився. Будемо стежити за тобою, і якщо заграєш — повернемо в «Динамо». Я відповідаю: «Валерію Васильовичу, вже пізно, тому що я написав заяву в «Шахтар». 

— І як він на ваші слова відреагував? 

— Він знову блиснув на мене очима і спитав, чому я з ним не порадився. Потім додав: «У «Шахтарі» ти не заграєш, бо там визнають тільки своїх, і ніхто з киян там не затримався. Там бідна команда, і ти втратиш ще й в грошах«

— А ви що йому відповіли? 

— Сказав, що я зробив свій вибір. А те, чи вийде у мене у «Шахтарі», вже залежить від мене. Наостанок Лобановський сказав: «Ну, що ж, це твій вибір, дивися, щоб потім не пожалкував». Шанс мені Лобановський давав і в 1979, і в 1980 році. Він вірив в мене, але не вийшло. Травми не дали можливості здійснити мої бажання. 

З тих, кому Лобановський нібито з якихось причин не дав шансу заграти у «Динамо», принаймні я не знаю жодного, хто б ображався на нього. Навпаки, ми всі зараз, коли вже пройшло багато часу, згадуємо і говоримо про нього тільки хороші слова. Для мене він досі Валерій Васильович, а не Лобан, як багато хто кажуть на нього роздаючи інтерв’ю. Навіть у думках не виникає бажання назвати його по кличці. І нині, коли я вже за віком навіть старший за той вік, в якому Лобановський пішов з життя. 

Олександр Петров