Відомий тренер Олег Дулуб розповів білоруському Telegram-каналу «О, спорт! Ти — світ!», як місцева федерація футболу позбавила його ліцензії.
— Нещодавно з’явилася інформація, що ви можете очолити «Металіст 1925».
— Тут просте правило: переговори люблять тишу. Буде контракт — усі все дізнаються за доконаним фактом.
— У вас бажання повернутися у великий футбол зникло?
— Хотілося б повернутися вже вчора (посміхається). Бажання було і залишається. Але була невизначеність із тренерською ліцензією «завдяки» роботі АБФФ на чолі з товаришами Шерстнєвим, Василевичем і Касенком за особистим розпорядженням так званого міністра спорту Сергія Ковальчука. Мені не продовжували ліцензію, хоча всі умови за тренерською конвенцією УЄФА для цього були виконані. Основна умова АБФФ була така: поверніться в Білорусь — ми вам видамо ліцензію. Ця історія тривала понад рік.
До її початку з дозволу АБФФ (про що є відповідні підтверджувальні документи від 2 жовтня 2023 року) пройшов курси перепідготовки в Україні, бо на той момент був головним тренером ЛНЗ і перебував в Україні. А ось з отриманням документів про продовження ліцензії виникли проблеми — федерація ні в яку не хотіла мені їх віддавати, якщо не приїду до Білорусі.
— Вам прямим текстом сказали, що зроблять все, тільки якщо ви приїдете особисто?
— Понад рік тривали листування з АБФФ. Писав листи і особисто Касенку, і у відділ ліцензування, і Василевичу. 25 січня 2024 року надійшов лист, у якому було прямим текстом сказано, що ліцензію отримаю, тільки якщо повернуся на Батьківщину.
— Це був лист від Касенка?
— 25 січня 2024 року з федерації за підписом Василевича, №09/146. Довелося підключити юристів, було листування з УЄФА. У підсумку все завершилося хеппі-ендом. На даний момент переведений до реєстру тренерів України.
— Як так вийшло?
— Рішенням УЄФА. Процес не був швидким.
— То ви вважаєтесь зараз українським чи білоруським тренером?
— У федерації Білорусі, мабуть, навіть не пам’ятають або не знають, завдяки кому багато фахівців у країні отримали можливість навчатися на категорії А і Pro. Хто робив презентації, проводив тренування на пілотних курсах, а пізніше читав лекції на курсах УЄФА категорій А, В і PRO в Білорусі. А щодо вашого запитання, то, повторюся, мене внесено до списку тренерів України.
— І все ж таки під час пошуку роботи ви зараз представлятиметеся як білоруський чи український тренер?
— Однозначно не скажу. Народився і виріс у Білорусі, багато років там пропрацював тренером у різних клубах і на різних рівнях. Але зараз усі мої документи перебувають у федерації України. Як так вийшло? Можна розповісти цю історію ще раз. Коли в мене закінчувалася тренерська ліцензія, я був головним тренером ЛНЗ у 2023-2024 роках. І, щоб її продовжити, мені потрібно було поїхати в Білорусь. Але не міг цього зробити, тому що йшов чемпіонат України, у мене просто не було часу для поїздки додому.
Другий варіант — пройти курси перепідготовки в Україні з дозволу АБФФ. У Білорусі мені дали добро. Коли пройшов курси перепідготовки з 20 до 21 листопада 2023 року, відіслав усі необхідні матеріали до Білорусі і там, по суті, мали продовжити мені ліцензію автоматично згідно з вимогами УЄФА. Але, як уже сказав, почалася епопея, висували різного роду вимоги, наприклад, такі, як надіслати список тих фахівців, які читали лекції. Смію вас запевнити, що рівень навчання і викладання в українському Центрі ліцензування дуже високий.
Список викладачів і розклад занять було надіслано електронною поштою. Ну а АБФФ, як уже сказав, навіть попри всі виконані мною критерії, відмовлялося видавати документи. Тільки, мовляв, заберіть особисто. XXI століття… У XIX-му столітті можна було кіньми передати, а тут…
Завдяки українцям і допомозі кваліфікованих юристів ліцензію Pro у мене подовжено. Точно така сама ситуація була й у Дениса Паречина, йому теж казали приїхати в Білорусь, щоб продовжити ліцензію. Але, наскільки знаю, завдяки полякам він усе вирішив.
— Ви ж і самі читаєте лекції в Центрі ліцензування УАФ у Києві?
— Це не те, що лекції, а просто ділюся досвідом. Роблю презентації, розповідаю про свою тренерську роботу, ділюся різного роду інформацією. У цьому ж Центрі читає лекції Леонід Станіславович Кучук. Днів десять тому провів лекцію, і вже запрошений на модуль у серпні.
— Для кого читаєте лекції?
— Для тренерів, які навчаються на категорію Pro. Там практично всі українці, але є й кілька іноземців. Наприклад, бразилець Едмар. Із відомих місцевих фахівців можу назвати Кобіна, Лупашка, Поздеєва, Бєліка, Бартуловича, Шандрука — загалом понад 20 фахівців. Не менше половини з них — чинні тренери УПЛ.
— Ви читаєте лекції російською?
— Поміж собою з українською, але презентації роблю російською. Також є опція англійською.
— Але все ж хочеться повернутися у великий футбол?
— Звісно. Проте зараз набуваю великого досвіду в професійному плані, працюючи в академії «Львова». Є там головним тренером. Під моїм патронажем команди і тренери команд від U-14 до U-19 та «Ниви-2». Сама ідея — це вибудовування тренувального процесу за однією методологією, принципами гри та навантаженнями, щоб хлопці переходили плавно в дорослий футбол.
— Скільки тренерів у вашому підпорядкуванні?
— В академії під безпосереднім підпорядкуванням 12 тренерів. Моє завдання — перегляд тренувань, оцінка та спільний аналіз роботи колег. Є генеральний напрямок, якого необхідно дотримуватися щодо планування та проведення тижневих циклів. Але тренери самі підбирають вправи і планують окремі тренування. Моє основне завдання — передача знань і досвіду з планування навантажень з урахуванням обраної клубом ігрової моделі.
— Тренери молоді?
— Є і 25-річні, а найстаршому понад 65.
— Але вам самому хочеться вийти в поле?
— Звісно, хочеться, але не в цьому випадку. Діє неписане правило — у футбольній команді є тільки один головний тренер. Тому завжди був проти того, щоб керівники заходили в роздягальню відразу ж після ігор. Спілкування з тренерами, обговорення якихось моментів, критика — це все в кабінеті, не при гравцях.
— Чи є в академії хлопці, які вже однією ногою в УПЛ?
— Можу сказати, що вже кілька людей грає в командах Прем’єр-ліги України. 20-річний Тарас Михавко, наприклад, захищає кольори київського «Динамо», 23-річний Боря Крушинський у «Поліссі» на хорошому рахунку. Коли нещодавно давав інтерв’ю українцям, мені теж поставили подібне запитання, то я цілий склад назвав — тих, хто свого часу вийшов з академії «Львова». Думаю, за бажання можна назбирати і другий склад. Тож академія працює і будуть нові імена.
— Ви розповідали, що вам із пропозицією попрацювати в академії зателефонував керівник Роман Михайлів.
— Так, наприкінці січня подзвонив Роман Євгенович, і ми розмовляли одразу саме про такий формат роботи — навчити тренерів в академії, доки я не матиму запрошення від якогось професійного клубу. Запрошення, на яке погоджуся.
Хотілося повернутися до активної роботи, бути у футболі, плюс це певний досвід. Але, скажу відверто, це все-таки не те, чим хотів би займатися. Усе ж таки моє бажання — робота з професійними клубами і дорослими футболістами. Але поки що як є.
— А які умови вам були запропоновані?
— Ми це питання особливо навіть не обговорювали. Моя основна умова — це відпустити в разі надходження пропозиції від якогось клубу. Живу зараз у готелі у Львові.
— Як проходить ваш робочий день?
— О сьомій підйом, до 9 ранку працюю на комп’ютері. Потім снідаю. Після їду в академію, там працюю. Увечері повертаюся в готель, ще пару годин працюю на комп’ютері або дивлюся футбол. І десь у районі 12-ї години відбій.
— Як швидко погодилися на пропозицію?
— Одразу, тому що пропозиція збігалася з моїм бажанням працювати у футболі. Так, міг би залишитися у Варшаві й тренувати команду сьомої ліги «Імпульс», виводити її в шосту. Але мені хотілося рухатися далі, якось розвиватися. Зважив усі плюси і мінуси і погодився. Тим паче в середині 2010-х за пропозицією керівництва ФК «Мінська» написав програму підготовки всіх вікових груп клубу від 6 років до 18 з акцентом на першу команду. Але «Мінську» вона не знадобилася. Пізніше пропонував цю ж програму для команд академії АБФФ. Той самий результат. А потім надійшла пропозиція попрацювати в «Крумкачах». Робота залишилася на комп’ютері до кращих часів.
І ось зараз в академії «Львова» застосовую знання і накопичений досвід. Звісно ж, з урахуванням сучасних тенденцій і якихось змін теорії спорту. Зайвий раз переконався, що футболістів потрібно тренувати саме як футболістів — з м’ячем і через м’яч. А не як легкоатлетів: бігати, стрибати тощо. Навіть якісь фітнес-моменти можна підняти за рахунок вправ і засобів, які мають безпосередній стосунок до футболу.
— Чи відрізняються молоді футболісти в Україні від однолітків із Білорусі?
— За великим рахунком, усі діти однакові. Але я працюю в західній частині України, і тут свої особливості у хлопців. Тут діти відрізняються богатирським здоров’ям. «Львів», «Карпати» і «Рух» збирають юних футболістів не з самого міста, а насамперед із селищ, сіл. Скаути знаходять там дітей, привозять в академії, де хлопці здобувають освіту — футбольну і загальну — і виростають у хороших гравців.
— А що стосується ставлення до футболу?
— Тут діти по-хорошому злі в спортивному плані, голодні до футболу. Для них футбол — спосіб пробитися в житті, тому й використовують такі шанси. У Білорусі, мені здається, схожа ситуація.
— А якщо говорити про тренерів? Вони відрізняються від білоруських колег?
— Якщо говорити про фахівців, які в моєму підпорядкуванні в академії, і про тих, кому читав лекції, можу однозначно сказати, що в Україні ставлення фахівців більш професійне, ніж у Білорусі. Тренери постійно чимось цікавляться, щось запитують. Вони намагаються розібратися в дрібницях. Приємно з такими людьми працювати, та й сам отримую якісь нові знання, сам навчаюся разом із ними.
— Між роботою в ЛНЗ та академією «Львова» вам надходили пропозиції з клубів?
— Так, надходили. Пропонували працювати головним тренером, але мене ті пропозиції з тих чи інших причин не влаштовували. Досить широкий діапазон країн. Знання англійської мови — дуже великий плюс у пошуку потенційного місця роботи.
— Як ваша дружина відреагувала на чергове повернення в Україну?
— А як вона мала б реагувати (усміхається)? Підтримала. А зараз вона з донькою в США, але, сподіваюся, скоро приїде до мене.
А взагалі, знаєте, є такі міста, які ось прямо лягають на серце. У моєму випадку — це Мінськ, Одеса. Львів тільки зараз «наздоганяє».
— Про війну що-небудь нагадує?
— Сирени ночами. У Черкасах приліт був у сусідній готель. Матчі кілька разів переривалися через повітряну тривогу. Доводилося сидіти в бомбосховищах. Також двічі був свідком дуже важкого видовища — як ховають бійців. На машинах їх везуть через усе місто, українські прапори, зупиняється весь рух. Жодне відео не передасть тих емоцій, які відчуваєш, бачачи це все. Розумієш, що це чийсь син, чийсь чоловік… Але ось що хотів би вкотре сказати: неможливо перемогти Україну!
— Ваше сприйняття війни згодом змінилося?
— Мабуть, переживання стали гострішими й болючішими, тому що кількість жертв колосальна. Якщо українці воюють і гинуть за свою країну, то з боку росіян — цілковита нісенітниця. Взагалі не розумію, за що вони воюють. За гроші? Але людське життя дорожче за 30 срібняків.
— Зараз багато говорять про мирні переговори. Ви вірите в них і в швидке закінчення війни?
— Якщо у 2022 році мені здавалося, що все триватиме максимум місяць-два, то зараз намагаюся жити й займатися своїми справами. Просто присвячую себе футболу, отриманню нових знань, викладанню.
— Чи були за останній час новини про Україну, які вас особливо зачепили?
— Буча, Ірпінь, Маріуполь, Краматорськ, Київ. Бомбардування Сум 13 квітня, у Вербну неділю (внаслідок російської атаки балістичними ракетами загинули понад 30 людей, постраждали понад 110 — ред.). Це злочини без терміну давності. Таке могла зробити тільки людина, яка не вірить, що є Бог. Якби вірив і знав, то ніколи б не натиснув на кнопку. У Біблії є гарне місце: «Не обманюйте себе — Бог не буває посвареним: що посіє людина, те й пожне».
— За життям і футболом у Білорусі стежите?
— Відповім однією жартівливою історією. Коли працював у мінському «Динамо», у нас у штабі був тренер Сергій Олександрович Приходько, чемпіон СРСР у складі пітерського «Зеніту». Перекладачем і асистентом — Павло Володимирович Кучеров. І ось Кучеров каже: «Саничу, коли ти грав в основі, я грав у дублі смоленської "Іскри». На що Приходько з посмішкою відповів: «Я з дубля нікого не пам’ятаю». Хто не знає — відома примовка у футбольних командах.
Проводжу аналогію, повертаючись до білоруського футболу. Чую і бачу якісь імена і розумію, що ці гравці — дублери за рівнем майстерності. Повторюся: не через вік, а за рівнем майстерності. Може, мине час і вони голосно про себе заявлять, але поки що все з точністю до навпаки.
Футболіста формують шість складових: талант, здатність до навчання, мотивація, тренувальний процес, який створюють тренери, рівень партнерів по команді та рівень змагань, у яких він бере участь. Усе це в Білорусі колосально впало вниз із тих чи інших причин. Коли ситуація виправиться, навіть не беруся припускати.
— Але загалом вам білоруський футбол цікавий, може, якісь матчі дивилися?
— Цікаво все, що пов’язано з футболом. Скажу одне: у будь-якій сфері діяльності все вирішують люди, з якими потрібно вміти розмовляти й домовлятися. Необхідно й самому вчитися багато чому в них.
— Чули про те, що голова АБФФ Микола Шерстнєв достроково залишив свою посаду?
— Ні, не чув. Але зараз головне питання — прийде у федерацію футбольна людина чи черговий військовий, а також яка може бути реакція з боку УЄФА.
— Ви вірите, що АБФФ коли-небудь очолить людина з футболу?
— Складне питання. У будь-якому разі думаю, що в Білорусі такі люди є. А з’являться вони в АБФФ чи ні — тут уже питання в тому, яку людину хочуть бачити у федерації ті, хто ухвалює рішення. Як то кажуть, ви ж розумієте…
— Кого б ви хотіли бачити головою АБФФ?
— Хомутовського Василя Йосиповича. Кращого фахівця на цьому місці не бачу. Він із дуже сильним футбольним бекграундом, чудово знається на виді спорту.
— Але, знаєте, як кажуть, гарний футболіст не завжди буде гарним тренером…
— Це не про Василя Йосиповича. Мало того, що він чудова людина і тренер, так, упевнений, був би чудовим керівником. У нього приголомшлива харизма, зв’язки в європейському футболі.