«Україна — рушійна сила радянського футболу», — стаття видання «Il nobile calcio»

Італійське видання «Il nobile calcio» опублікувало матеріал із заголовком «Україна — рушійна сила радянського футболу», присвячений ролі України в колишніх успіхах радянського футболу.

«Від тріумфів київського „Динамо“ до тактичної революції Лобановського: як український футбол сформував ідентичність і славу СРСР», — йдеться у вступі до статті, повний текст якої ми наводимо далі до вашої уваги.

Хоча досягнення України як незалежної держави були скромними, неможливо заперечити центральну роль її футболістів в історії радянського футболу, особливо в 1970-х і 1980-х роках.

З кінця Другої світової війни і до 1991 року українські команди виграли 16 із 48 чемпіонатів СРСР: 13 із них дісталися київському «Динамо». Більше досягла лише росія, здобувши 28 титулів. Україна славилася талантом своїх гравців, здатних поєднувати дисципліну і командний дух із майстерністю, технікою та імпровізацією.

Людиною, яка втілювала цю філософію, був Валерій Лобановський, який народився у Києві в 1939 році і став одним із найвпливовіших умів європейського футболу. З «Динамо» він виграв 13 чемпіонських титулів, дев’ять національних кубків і два Кубки володарів кубків; з командою СРСР він дійшов до фіналу чемпіонату Європи 1988 року. Його «системний футбол», заснований на пресингу й організації, на роки випередив сучасні тенденції і навіть вплинув на Рінуса Міхелса, батька «тотального футболу».

Під керівництвом Лобановського виросли три українських володарі «Золотого м’яча»: Олег Блохін, Ігор Бєланов і, зовсім недавно, Андрій Шевченко. Блохін завоював цей трофей у 1975 році, привівши київське «Динамо» до перемоги над «Ференцварошем» у фіналі Кубка володарів кубків, демонструючи видовищний футбол, за що отримав прізвисько «Степовий Кройф».

Анатолій Бишовець — ключова фігура в радянському і пострадянському футболі: елегантний нападник київського «Динамо» в його золоті роки, а потім тренер, що привів команду СРСР до олімпійського золота на Олімпіаді 1988 року в Сеулі. Будучи неймовірно харизматичним і тактично грамотним тренером, він очолював три національні збірні — СРСР, росії та Південної Кореї, — вибудовуючи символічний міст між різними епохами і футбольними культурами.

У 1970-х роках українська присутність у радянській збірній значно зросла: у 1972 році одинадцять гравців, викликаних на чемпіонат Європи, були уродженцями України. У 1982 році їх було дев’ять, а у 1986 році — аж п’ятнадцять, багато з яких були вихованцями київського «Динамо», яке того ж року виграло черговий Кубок володарів кубків, перемігши у фіналі мадридський «Атлетіко» з рахунком 3:0.

Цей період став піком радянського футболу, але також і останнім видатним сезоном перед його занепадом. З розпадом СРСР у 1991 році клуби з республік прийняли рішення об’єднатися у власні національні ліги. В Україні, як і в інших країнах, перехідний період приніс економічні труднощі і соціальну дезінтеграцію, але також і становлення гордої і незалежної футбольної ідентичності.

Сьогодні, згадуючи той славетний сезон, ми усвідомлюємо, наскільки український футбол живив спортивну міць Радянського Союзу. Без Києва та його майстрів червоний футбол не мав би тієї ж душі. Були часи, коли росіяни і українці йшли разом до однієї мети: тепер, на жаль, вони рухаються у протилежних напрямах.

Маріо Боккіо, «Il nobile calcio»