Італійське видання «Il nobile calcio» опублікувало матеріал із заголовком «Україна — рушійна сила радянського футболу», присвячений ролі України в колишніх успіхах радянського футболу.
«Від тріумфів київського „Динамо“ до тактичної революції Лобановського: як український футбол сформував ідентичність і славу СРСР», — йдеться у вступі до статті, повний текст якої ми наводимо далі до вашої уваги.
«Динамо» (Київ) із завойованим Кубком володарів кубків 1975 рокуХоча досягнення України як незалежної держави були скромними, неможливо заперечити центральну роль її футболістів в історії радянського футболу, особливо в 1970-х і 1980-х роках.
З кінця Другої світової війни і до 1991 року українські команди виграли 16 із 48 чемпіонатів СРСР: 13 із них дісталися київському «Динамо». Більше досягла лише росія, здобувши 28 титулів. Україна славилася талантом своїх гравців, здатних поєднувати дисципліну і командний дух із майстерністю, технікою та імпровізацією.
Людиною, яка втілювала цю філософію, був Валерій Лобановський, який народився у Києві в 1939 році і став одним із найвпливовіших умів європейського футболу. З «Динамо» він виграв 13 чемпіонських титулів, дев’ять національних кубків і два Кубки володарів кубків; з командою СРСР він дійшов до фіналу чемпіонату Європи 1988 року. Його «системний футбол», заснований на пресингу й організації, на роки випередив сучасні тенденції і навіть вплинув на Рінуса Міхелса, батька «тотального футболу».
Під керівництвом Лобановського виросли три українських володарі «Золотого м’яча»: Олег Блохін, Ігор Бєланов і, зовсім недавно, Андрій Шевченко. Блохін завоював цей трофей у 1975 році, привівши київське «Динамо» до перемоги над «Ференцварошем» у фіналі Кубка володарів кубків, демонструючи видовищний футбол, за що отримав прізвисько «Степовий Кройф».
Анатолій Бишовець — ключова фігура в радянському і пострадянському футболі: елегантний нападник київського «Динамо» в його золоті роки, а потім тренер, що привів команду СРСР до олімпійського золота на Олімпіаді 1988 року в Сеулі. Будучи неймовірно харизматичним і тактично грамотним тренером, він очолював три національні збірні — СРСР, росії та Південної Кореї, — вибудовуючи символічний міст між різними епохами і футбольними культурами.
У 1970-х роках українська присутність у радянській збірній значно зросла: у 1972 році одинадцять гравців, викликаних на чемпіонат Європи, були уродженцями України. У 1982 році їх було дев’ять, а у 1986 році — аж п’ятнадцять, багато з яких були вихованцями київського «Динамо», яке того ж року виграло черговий Кубок володарів кубків, перемігши у фіналі мадридський «Атлетіко» з рахунком 3:0.
Цей період став піком радянського футболу, але також і останнім видатним сезоном перед його занепадом. З розпадом СРСР у 1991 році клуби з республік прийняли рішення об’єднатися у власні національні ліги. В Україні, як і в інших країнах, перехідний період приніс економічні труднощі і соціальну дезінтеграцію, але також і становлення гордої і незалежної футбольної ідентичності.
Сьогодні, згадуючи той славетний сезон, ми усвідомлюємо, наскільки український футбол живив спортивну міць Радянського Союзу. Без Києва та його майстрів червоний футбол не мав би тієї ж душі. Були часи, коли росіяни і українці йшли разом до однієї мети: тепер, на жаль, вони рухаються у протилежних напрямах.
Маріо Боккіо, «Il nobile calcio»
Підписуйтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Тільки найгарячіші новини
Кращий коментар