Польський фахівець Мацей Кендзьорек, який наприкінці серпня поповнив тренерський штаб київського «Динамо», дав ще одне інтерв’ю, виданню «SportoweFakty», на тему свого життя і роботи в Україні.
Мацей Кендзьорек. Фото — Ю. Юр’єв— Що вам довелося пообіцяти своїй родині, щоб вона відпустила вас працювати в Україні?
— Я впертий. Якщо я прийняв рішення, мене важко переконати. Я не відступаю від своїх рішень.
Я трохи ризикнув. Перед від’їздом я провів деяке дослідження і приблизно уявляв, чого очікувати, у що я вплутуюся. Я поговорив із багатьма гравцями і тренерами, які живуть у Києві. Томаш Кендзьора (колишній гравець «Динамо», — прим. ред.), наприклад, дав мені кілька порад.
— Я розумію, що це великий виклик, але якщо говорити по-людськи: ви не боялися?
— Якби я не боявся, можна було б сказати, що я ненормальний, або, скоріше, божевільний. Я постійно боюся. Мені доводиться бути пильним і готовим до певних обставин.
Перші кілька днів у Києві були по-справжньому жахливими. Ми поверталися з Любліна після єврокубкового матчу проти «Маккабі». Проїжджали повз будівлю, у яку два дні тому влучила ракета. Одна стіна була відсутня, як у ляльковому будиночку. Усередині були крісла і меблі. Уся будівля була позбавлена вікон, з неї валялися уламки і цегла. Жахливе видовище.
Я також особливо добре пам’ятаю одну з перших ночей. Близько семисот різних типів ракет, безпілотників і снарядів пролетіли над Києвом. Я стояв біля вікна, дивився на небо і бачив тільки трасери від ракет. Я бачив те, що раніше бачив тільки в комп’ютерних іграх.
— Як ваші близькі реагують на подібні повідомлення?
— Я завжди телефоную дружині, дітям і батькам вранці. Ракети та безпілотники зазвичай прилітають вночі або рано вранці, саме тоді в новинах з’являються перші повідомлення про це. Я пояснюю своїй родині, що це таке, розповідаю їм про це і повідомляю, що... я живий.
— Ви часто вибираєтеся в центр Києва?
— Так. Мені цікавий світ. Я хотів досконально зрозуміти регіон і людей, ДНК цього місця. За п’ять місяців мені вдалося дослідити Київ, проводячи там кожну вільну хвилину. Я побачив, як потроєне життя тут. За словами українців, люди намагаються жити якомога нормальнішим життям: працюють, ходять у ресторани і проводять час разом.
Комендантська година діє з опівночі до 5 ранку. Усі ресторани і бари закриваються о 23:00, даючи людям годину, щоб дістатися додому. Після цього не можна виходити на вулицю.
З одного боку, життя тут майже таке саме, як у Польщі: все, начебто, нормально, ресторани повні людей. Але з іншого боку, війна відчувається на кожному кроці. Гуляючи містом, бачиш фотографії молодих людей, загиблих на фронті, з їхніми біографіями та датами народження. Дуже часто це молоді люди, які народилися після 2000 року. На кожній площі стоять свічки і прапори. Проходиш повз безліч людей, які постраждали від війни: без ніг, без рук.
На початку мого перебування в Україні один із тренерів захотів показати мені місто. Ми поїхали на Хрещатик, головну вулицю в Києві. Зупинилися випити кави. Виявилося, ми знаходилися просто поруч із місцем, де встановлюють протези. Я пив каву, дивився вперед, і через вікно побачив хлопчика з батьками. Він тримав телефон, намагаючись набрати номер. Замість рук у нього були протези. Я не знаю, як це грамотно назвати, але вони мали вигляд гачків. І він намагався набрати номер цими гачками. Я запам’ятаю це видовище на все життя.
— Я уявляю, що в такі моменти ви глибоко переосмислюєте своє життя...
— На свята я повернувся у своє рідне місто Отвоцьк. Намагався пояснити друзям, як це. У Польщі ми бачимо тільки телевізійні репортажі, війна відбувається десь далеко, невловимо. А перебуваючи тут, ти відчуваєш постійну тривогу і психологічне пригнічення серед людей. Боже збав, щоб щось подібне коли-небудь сталося в нашій країні.
Я подивився фільм «20 днів у Маріуполі», доступний на Canal+. Він мене абсолютно вразив. У ньому, серед іншого, показано, як росіяни бомблять пологовий будинок у місті, і сцени невдалої реанімації трирічної дитини. Моя дружина вимкнула телевізор через сім хвилин; вона більше не могла дивитися. Документальний фільм правдиво показує картину війни. Прошу вибачення за емоційний вплив, але це до біса неможливо, щоб люди творили таке з іншими людьми.
— Який режим команди вночі під час загрози обстрілу?
— Гравці, які живуть за межами бази, часто сплять у своїх машинах, у підземних паркінгах, куди вони спускаються зі своїми сім’ями та дітьми. Один із наших співробітників якось сказав, що після тривоги він пішов у метро зі своїм ліжком. Це найпопулярніше місце для жителів Києва під час обстрілів, особливо станція «Арсенальна» — одна з найглибших у Європі, понад сто метрів у глибину. Вночі там зазвичай повно народу. Я там був, дуже тісне місце.
— В Україні також регулярно відключають електрику.
— Росіяни атакують електростанції, і в деяких районах електрика відсутня по кілька днів поспіль. Вдень її відключають на кілька годин з метою економії. Зараз у Києві о 4 годині дня вже дуже темно, здається, що настала ніч. Одного разу, коли я був у ресторані, вимкнули світло. І жінка пішла вмикати генератор, щоб знову було світло. Нещодавно я дивився матч «Легія» — «П’яст» на базі «Динамо», але не побачив другий тайм, тому що відключили електрику.
— Я все ще дивуюся, чому ви прийняли пропозицію «Динамо», незважаючи ні на що.
— Я завжди мріяв працювати за кордоном, у великому клубі. У цій частині Європи «Динамо» — одна з трьох-чотирьох найбільших команд. Мене дуже приваблювала перспектива грати в Лізі чемпіонів, куди ми в підсумку не пройшли кваліфікацію.
Можу додати, що у гравців є почуття місії. Ми хочемо дати людям перепочинок від повсякденного життя, можливість відволіктися від дуже серйозних проблем. Хлопці ставляться до цього серйозно. У багатьох із них є родичі, які живуть на окупованих росією територіях. Це створює щоденний стрес, гравці можуть бути розсіяними, зануреними у свої думки, тому що щось відбувається з їхніми близькими. Нам потрібно часто з ними розмовляти, і це також частина підготовки до матчів — крім фізичної і тактичної підготовки.
— Вас запросив до Києва Олександр Шовковський — легендарна фігура місцевого футболу.
— Вони шукали когось із Польщі на посаду помічника головного тренера. Я дізнався, що з «Динамо» зателефонували Томашу Кендзере, з яким я працював у «Леху». На той момент у мене було кілька варіантів продовження кар’єри і я не планував працювати як асистент. Але дзвінок із Києва все змінив.
У «Динамо» у мене багато обов’язків. Я відповідаю за стандартні положення, проводжу як індивідуальні тренування, так і командні. Це моя пристрасть, і я люблю це.
— Який поточний рівень української ліги?
— Оскільки провідні легіонери бояться приїжджати в Україну, рівень гравців українських команд сильно розбалансований. У кожній команді є п’ять, шість або сім дуже хороших гравців, але також і кілька слабших. У польській лізі склади більш збалансовані.
З національною збірною все інакше. Якщо відбудеться матч плей-офф відбору на ЧС-2026 між Польщею та Україною, у нас буде 51% шансів на перемогу. В українців є дійсно цікаві футболісти.
— Ви навчилися жити в умовах стресу?
— Я пам’ятаю, як хтось говорив мені перед приїздом, що з часом я звикну до такого життя, і я визнаю — це правда, я звик. Я пережив кілька ситуацій і тепер знаю, що робити. Однак найгірше — це рутина, тож потрібно постійно бути напоготові й готовим до всього.
— Дозвольте мені нагадати вам, що ви самі організували собі цей досвід.
— Можна сказати, що ситуація непроста, але я не хочу виставляти себе ветераном війни, тому що люди в Україні, незважаючи на дуже складну ситуацію, намагаються жити нормальним життям. На мій погляд, це справжній героїзм, і про це рідко говорять.
Розмовляв Матеуш Скверавскі
Переклад і стилістична адаптація — Dynamo.kiev.ua, при використанні матеріалу гіперпосилання обов’язкове!
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
