Віталій Миколенко: «Мені важко дався невихід на чемпіонат світу, але я думаю, що ми не заслуговували потрапити туди»

Захисник «Евертона» та збірної України, вихованець київського «Динамо» Віталій Миколенко дав інтерв’ю на Youtube-каналі Дениса Бойка.

— Віталію, привіт. Розказуй, як твоє життя? Ти вперше за довгий час приїхав до національної збірної, в Україну. Які відчуття?

— Зараз я відчуваю себе дуже класно. Я вдома. Ну, не так далеко від дому, можна так сказати.

— Як ти взагалі почуваєшся після закінчення сезону в Англії? «Евертон» посів 13-те місце. Наскільки це хороший чи поганий результат?

— Для мене це нормальний результат, але я думаю, що ми могли набагато більше в цьому сезоні. Якби ми виграли хоча б два з останніх семи матчів, то це була б дев’ята чи восьма сходинка. Ми могли набагато краще закінчити, але завершили там, де, мабуть, і мали бути.

Останні матчі ми просто провалили — сім поєдинків без перемог. Це був не наш рівень наприкінці сезону. Порівняно з минулим сезоном, цей сезон у кінцівці був для мене фізично й морально важчим. Минулого року, можливо, через народження доньки був якийсь емоційний і фізичний підйом. Після останнього матчу я казав: «Та я ще можу два місяці пограти». А зараз цей сезон пішов трохи важче.

— Якщо б не ця кінцівка сезону, «Евертон» міг би претендувати на єврокубки?

— Думаю, що так. Наприклад, «Сандерленд», який обіграв нас у передостанньому матчі сезону, а в останньому переміг «Челсі», потрапив до єврокубків. Хоча до цих матчів я навіть не думав, що вони зможуть увійти в топ-10. Але вони молодці, добре закінчили сезон і зараз у єврокубках.

— На твою думку, що сталося в цих останніх семи матчах?

— Не знаю, якийсь нефарт був. Ми після матчу з «Челсі» виграли 3:0, потім була пауза на збірні. Джордану Пікфорду вручили картину за 100 сухих матчів — і понеслося. Після цього ми мінімум по два пропускали. Жодного сухого матчу в останніх семи іграх. Тільки в останньому матчі пропустили один м’яч і програли, а до цього мінімум два пропускали. Я навіть сміявся з хлопцями, але щось у цьому є, коли ти занадто рано, можна сказати, заспокоюєшся.

— Ви такі моменти обговорюєте всередині колективу?

— Ні, це я вже наприкінці згадав перед матчем із «Тоттенгемом». На тренуванні сказав, що після його подарунка ми мінімум два пропускаємо. А ще багато матчів ми пропускали на 90+7, 90+10. Із «Вест Гемом», якщо не помиляюсь, теж на 90+3. Ми втратили сім очок на останніх хвилинах.

— У вас була якась стимуляція від інших клубів в останньому турі?

— Ні. Ми грали у свою гру. У нас немає ніякої стимуляції від інших клубів. Але є бонусна система: за кожне місце ти отримуєш доволі хорошу суму. Якби навіть зіграли внічию, то отримали б набагато більше бонусів. Але ми програли.

— А яка бонусна система в Англії?

— Я можу сказати за себе. Розмовляв із Єгором Ярмолюком — у них теж усе залежить від місця в таблиці. У когось бонуси за місце, у когось за матчі чи очки. У мене в клубі — за очки. Це особистий бонус кожного гравця. Ти граєш у складі, команда набирає очки, і за кожне очко наприкінці сезону отримуєш певну суму. Плюс бонус за місце.

— Ти особисто задоволений цим сезоном?

— Доволі стабільно провів його. Небагато провальних матчів було. Не було такого, щоб я прямо сильно провалив якусь гру. Згадаю тільки домашній матч із «Лідсом» у січні і перший тайм із «Челсі» на виїзді.

Після «Лідса» я говорив із головним тренером. Він сказав: «Мабуть, це твоя найгірша гра з того часу, як я прийшов у команду». Я відповів: «Так, повністю згоден». Я люблю таку критику, коли тренер підходить і говорить усе в обличчя, не ображається. Бувають тренери, які просто ображаються і перестають тебе ставити в склад. Із цим тренером мені дуже комфортно в плані критики.

— Коли ти підписував свій перший контракт із «Евертоном», який у тебе був рівень англійської?

— Нульовий, можна так сказати. Я взагалі нічого не розумів. «Hello», «dog», «Coca-Cola» — це я розумів, але нормально поговорити не міг. Я пам’ятаю, як на зборах у Марбельї виписував слова зі словника. Слово «went» записував. Тоді я був просто нуль.

— А зараз наскільки комфортно тобі англійською?

— З хлопцями можу вийти пива випити, поговорити. У такій атмосфері ти навпаки втягуєшся в розмову, більше тем з’являється. Не тільки про футбол говориш. Про дитячий садок, школу дітей — і вивчаєш багато нових слів. На теорії ти теж швидко підтягуєшся. Якщо ти більш-менш розуміюча людина, то вивчиш ці слова. Навіть із Мальдерою — ти не знаєш італійської, але за три-чотири дні вже трохи розумієш, що він говорить. Базові фрази, базові слова.

— Із Моєсом спілкуєшся віч-на-віч?

— Так. Із Моєсом мені дуже комфортно. Дуже хороша людина, завжди питає, як моя сім’я, як донька. Інколи навіть плутає, скільки їй років.

— Відчуваєш різницю в ментальності між Україною та Британією? І чи змінився ти сам?

— Ментально я не сказав би, що дуже змінився, але ми з дружиною дійшли висновку, що зміни в нашому житті великі. Ми набагато легше ставимося до деяких речей. Можливо, це через вік, а можливо, через життя у Британії. Але ми набагато легше ставимося до того, як вдягатися, як я вийду в магазин, що подумають люди. Я можу спокійно вийти випити пива чи келих вина з дружиною в ресторані. Якщо якийсь уболівальник мене побачить — я до цього нормально ставлюся, тому що там до цього ставляться нормально.

— Тобто ти вже не переймаєшся, що тебе можуть засудити?

— Не те щоб я раніше боявся, але зараз ще легше до цього ставлюся. До якихось простих побутових речей.

— Не вихід на чемпіонат світу. Як ти особисто переживав цей момент, цей етап у національній збірній?

— Важко, тому що, наприклад, коли в 2022 році в мене вийшло потрапити до збірної, мені було 23 роки, я ще не дуже багато чого розумів. Просто грав у футбол і відповідав тільки за себе в команді. Зараз я став старшим і відчуваю трохи іншу відповідальність, тому що приходять молоді гравці, вони, у тому числі, дивляться на мене: як я працюю, як віддаюся на полі. Мені важко дався невихід на чемпіонат світу, але я думаю, що ми не заслуговували потрапити туди.

— Ти зараз повторюєш ті слова, які сказав після невиходу на чемпіонат світу. Ти був одним із небагатьох футболістів, хто вийшов до преси й відверто сказав, що це позорисько. Це був емоційний спіч чи ти справді розумів, що говориш і швидко проаналізував цей етап як провал?

— Я доволі спокійно виходив до преси. Говорив із нашим пресаташе і сказав, що, якщо треба, можу вийти. Наскільки пам’ятаю, хотіли викликати Матвія Пономаренка, тому що він забив у дебютному матчі. Але я думаю, що після таких матчів не варто давати коментарі молодим гравцям — за це мають відповідати старші, ті, хто провалив цей матч. Я доволі спокійно, з холодною головою вийшов і сказав те, що думав. Важко про це говорити, але шведи вийшли вигравати, а ми вийшли просто грати. Це велика різниця. Вони як мужики вийшли перемагати, у них був план — оборонятися й шукати свій шанс попереду. А ми просто вийшли грати. Як буде, так буде. Я не знімаю з себе відповідальності за те, що ми погано грали, але є як є.

— Принаймні це відверто. І за відвертість у нас по голові не гладять. Але це цінують. Я знаю тебе дуже давно, мені імпонує твій характер, але хочу запитати: звідки в тебе ці лідерські якості? Коли все добре — всі молодці. А коли погано, саме тоді проявляється лідерство. Тим паче, ти вже маєш великий досвід у національній збірній і на клубному рівні. Коли ти відчув, що за своєю натурою лідер?

— У мене це по життю так. Я прийшов у «Динамо» в 12 років і завжди був або капітаном, або віцекапітаном у юнацьких командах. Мені сподобалися слова Роми Яремчука, який казав, що лідерство або є в людині, або його немає. Але я з цим не погоджуюся. З роками я бачу, як він впливає на команду. Так, він веселий хлопець, може пожартувати в автобусі чи роздягальні, але коли доходить до важливих матчів, видно, що він лідер на полі. Він завжди за збірну викладається на 100 чи навіть на 200 відсотків, як і всі, але в нього це дуже добре виходить. Дуже часто цього не помічають. Так само можу сказати про Колю Матвієнка. Це лідери. Рома відхрестився від цього, сказав, що в нього такого немає, але воно реально є. Зараз я бачу, що на нього дивляться молоді хлопці й тягнуться до нього. Мені, у принципі, подобається не стільки бути лідером, скільки брати відповідальність.

Я десь в інтерв’ю казав, що не люблю тиск. Не знаю, хто його любить. Коли кажуть: «Я люблю тиск, кайфую від нього» — я такого не розумію. Коли на мені великий тиск, мені важко. Як і в будь-якій роботі. Але інколи цей тиск допомагає прогресувати.

— Коли, на твою думку, збірна зламає це прокляття плейоф чемпіонату світу і зіграє на цьому турнірі? Ти застанеш цей час?

— Сподіваюся. Наступний чемпіонат світу буде у 2030 році. Сподіваюся, що ми поїдемо туди не просто відпочивати влітку, а будемо там грати.

— Бажаю тобі це застати.

— Я ще, може, і на чемпіонат світу-2034 потраплю. Я не збираюся закінчувати в 33 роки.

— Раніше ти казав, що майже не дивишся футбол. Зараз щось змінилося? У розрізі київського «Динамо» — чи стежиш за матчами команди?

— Дуже рідко. Коли народилася донька, часу стало менше, а потім його взагалі не стало. Деколи не буває часу, деколи просто тренування. Коли «Динамо» грало в Лізі конференцій у четвер, то або купаєш доньку, або вже хочеш спати. Особливо часу не було. Але я стежу за всіма результатами, знаю, на якому місці команда, хто грає. Усі огляди дивлюся. Але щоб сісти дивитися футбол і кайфувати від цього — такого немає.

— Повернемося до результатів «Динамо». Четверте місце в чемпіонаті та перемога в Кубку України. Це для тебе рідний клуб. Як оцінюєш результати?

— Я спілкуюся з хлопцями й знаю набагато більше зсередини, ніж уболівальники. Можу лише стати на захист своїх друзів, партнерів по збірній, колег. Ніколи не буду їх критикувати. Ми ж із тобою були в ситуації за Олексія Михайличенка, коли було, здається, 25 очок відставання від «Шахтаря». Тоді ми посіли друге місце. Але всі люди, які грали, грають і будуть грати за «Динамо», повинні розуміти, що для цього клубу, окрім першого місця, інших місць немає. Але коли відставання становить 25 очок — це дуже багато.

— Ти кілька матчів провів під керівництвом Ігоря Костюка в юнацькій команді. Тепер він очолив першу команду. Зрадів призначенню?

— Чесно кажучи, мені все одно. У мене своє життя, він тренер, я ще не тренер, тому не можу нічого сказати.

— Але він дає багато ігрового часу молоді. Як тобі такий підхід?

— Це не про «Динамо» чи Костюка, а моя особиста думка. Я грав у різних командах, різних формаціях, різних вікових категоріях. Коли немає балансу між досвідом і молодістю, коли граєш лише молодими, тобі дуже важко у складних матчах. Можеш виграти кілька ігор, але на дистанції в такому клубі, як «Динамо», де завжди є тиск, буде важко. Зараз, можливо, тиску менше через війну, тому що менше вболівальників, багато ультрас на фронті. Раніше було три забиті сектори, і коли програвав, тебе запитували. Моя думка — потрібний баланс. І це показали останні матчі: Андрій Ярмоленко та Віталій Буяльський переважно й забивали.

— Чи буде «Динамо» конкурентним у боротьбі за золото та в єврокубках наступного сезону?

— Я на це сподіваюся. Але якщо залишиться та сама молодь і команда не підсилиться, буде важко. Якщо хочеш бути конкурентоспроможним із такою командою, як «Шахтар», який був у півфіналі Ліги конференцій і якісно зіграв проти «Крістал Пелес», то розумієш рівень суперника. Думаю, «Динамо» наступного сезону буде дуже непросто.

— Чи є зараз у складі «Динамо» хтось, хто найближчим часом може підсилити клуб із топ-5 ліг?

— Назву двох футболістів. Якщо брати молодих — Тарас Михавко. А з немолодих — Микола Шапаренко. Думаю, Коля заслуговує хоча б спробувати свої сили за кордоном. Ми добре його знаємо і розуміємо, що він хотів би зіграти в хорошому європейському чемпіонаті.

— Пригадай той матч, пригадай те протистояння. Як ти готувався до нього? Як сприймав гру проти одного з найкращих футболістів світу?

— У мене навіть є фотографія з Роналду в телефоні, в інстаграмі. Але саме на полі ми не так часто зустрічалися один в один. Якщо чесно, дебютний матч, коли ми зіграли 0:0 на виїзді, я пам’ятаю не так добре. Натомість дуже добре пам’ятаю домашню перемогу 2:1.

— Ти тоді ще й гольову передачу віддав.

— Так, таке не забудеш. Не скажу, що в мене було багато епізодів один в один проти Роналду чи що я робив щось неймовірне. Я просто зіграв на хорошому рівні. Але через те, що був молодим хлопцем, який щойно прийшов до збірної України й одразу грає проти Португалії, те, що я впорався з цим тиском, було класно. Тому мене тоді багато хто хвалив. Але якщо бути чесним, не скажу, що показав якусь супер-топову гру.

— Не думаєш, що це була одна з найкращих твоїх ігор за збірну?

— Напевно, одна з найкращих. Ще дуже добре зіграв проти Італії, коли ми зіграли 0:0 вже при Реброві. Тоді я практично все виграв, здається, мав стовідсотковий показник виграних дуелей.

— Під час того відбору на Євро-2020, після перемоги над Португалією, була впевненість, що команда вийде на чемпіонат Європи?

— Коли ми обіграли Сербію — 5:0, а потім Люксембург — 1:0 вдома, ситуація вже стала спокійнішою. Попереду залишалися два матчі з Литвою, один із Сербією та один із Португалією. Ми розуміли: якщо двічі обіграємо Литву, то фактично вже виходимо з другого місця, незалежно від того, як зіграємо в Сербії.

— В одному з інтерв’ю ти казав, що за преміальні за вихід на Євро купив собі автомобіль. На той момент це були найбільші преміальні у твоїй кар’єрі?

— Напевно, і досі це так.

— Коли ти перепідписав контракт із «Динамо» на покращених умовах, як впорався з фінансовим фактором? Багато молодих футболістів ловлять «зірку».

— Не скажу, що в мене були якісь великі проблеми в плані фінансів чи я не знав, куди вкладати гроші. Ми з батьками довго жили на орендованих квартирах. Як тільки з’явилася можливість, я купив квартиру. У мене ніколи не було бажання витрачати гроші просто заради того, щоб щось купити чи придбати щось наддороге.

— Я добре пам’ятаю, що для тебе було подією придбати житло для батьків, потім купити будинок. Це все було для сім’ї.

— Так, усе для сім’ї. Для моїх батьків це була мрія — мати власний будинок, тим більше в Києві.

— Я завжди казав, що Миколенко був дорослішим у плані мислення за свій вік. Це стало одним із факторів твого прогресу.

— Дякую, приємно. Мені завжди було цікавіше спілкуватися зі старшими: з тобою, із Сергієм Сидорчуком, Андрієм Ярмоленком. У збірній і в «Динамо» мене завжди оточували старші люди. Якщо ти не дурень, то вчишся в них. Мені подобалося слухати історії про те, як люди виходили з різних життєвих ситуацій. Потім, коли сам потрапляєш у схожі обставини, уже почуваєшся спокійніше.

— Команда відібралася на Євро-2020, але потім почалася пандемія і турнір перенесли. Як вважаєш, якби його не перенесли, збірна могла виступити краще?

— За результатом навряд чи, бо ми й так дійшли до доволі високої стадії. Але за грою — так. На тому Євро ми виглядали досить сірими й вийшли з групи фактично на фарті, набравши три очки. Думаю, якби турнір відбувся у 2020 році, а не у 2021-му, ми могли б зіграти краще.

— Пам’ятаєш момент, коли Андрій Шевченко перед матчем з Іспанією зробив тобі зауваження через усмішку?

— По-перше, коли тренер говорив ті слова, я не посміхався. Люди мають знати правду. Ми з Яремчуком дійсно сміялися дорогою на поле, але коли вже почався спіч тренера, жодних усмішок не було. Я тоді взагалі не зрозумів, чому це кажуть саме мені. Я завжди уважно слухаю, коли говорить старша людина чи головний тренер. Він мене вже «струшував» перед домашньою грою з Португалією. Перед тим тренуванням ми з Караваєвим дійсно хіхікали, тому там усе було заслужено.

— Шевченко потім казав, що просто хотів емоційно струснути команду і зачепив наймолодшого футболіста.

— Якщо чесно, я б, мабуть, зробив так само. Андрія Ярмоленка навряд чи хтось став би «струшувати». Але подіяло непогано — ми перемогли Іспанію. Мені тоді дуже подобалося грати центрального захисника в збірній при тому тренерському штабі. Я почувався більш вільно, тому що ми багато грали через м’яч і чітко розуміли, хто й куди має рухатися. Для центрального захисника це дуже важливо.

— Як Шевченко відреагував на твоє вилучення у відборі на чемпіонат світу?

— Мені дуже сподобалася його реакція. Точних слів не пам’ятаю, але це була дуже тепла розмова. Він підійшов і сказав щось на кшталт: «Нічого страшного, не думай, що ми через тебе чогось не досягнемо». Мені це тоді дуже допомогло.

— Груповий етап Євро-2020 видався важким?

— Дуже важким. Я точно фізично не був готовий. У «Динамо» ми провели чудовий сезон із Луческу, були добре підготовлені фізично. Мабуть, перед Євро підготовка була побудована не зовсім правильно. Тактично ми були добре підковані, але коли суперники тебе просто перебігають, як це робили Нідерланди, дуже важко. У першому таймі вони могли вести 3:0, і Жора Бущан багато разів нас виручав. Моя думка — фізично ми не були готові. І морально я теж не був готовий. Це був мій перший такий великий турнір, і Євро змінило моє футбольне життя.

— У матчі зі Швецією ти залишився в запасі.

— Уже після гри я зрозумів, чому не грав. Ми використовували схему з трьома центральними захисниками, а на позиції лівого латераля Олександр Зінченко виглядав набагато краще. Він краще працює з м’ячем, краще бачить поле. У підсумку він забив гол і віддав результативну передачу, що лише підтвердило правильність цього рішення.

— Ти тоді був злий?

— Ні. Я відчував дуже великий тиск на тому Євро. Морально не був готовий. Ми виграли чемпіонат України, і в голові з’являлися думки: зараз поїду на Євро, дійдемо до півфіналу чи фіналу, а потім мене кудись продадуть. Не буквально так, але приблизно такі думки були. Євро тоді показав мені, що це справжній футбол. До того я ніде такого рівня не бачив. Навіть єврокубки — це зовсім інше. Там кожен футболіст хоче проявити себе, піти на підвищення, і я зрозумів, наскільки важливим турніром є чемпіонат Європи для кожного гравця.

— Я пам’ятаю, ти з якогось інтерв’ю прям плакав. Від чого були такі твої сентиментальні емоції?

— Від розуміння того, що ти переходиш у найкращу лігу світу, можливо, від страху.

— Страху?

— Так, я плакав від страху, мабуть. Ти не знаєш, що там. Тобто ти ніби в якусь темряву йдеш. Так, ти йдеш у футбол грати такий самий, як ти грав в Україні, але це все нове: нова мова, нові люди. Я така людина… ти мене знаєш… я не всім відкриваюсь так легко. Я якщо довіряю — то дуже відкриваюсь, але мені потрібен час. Мені треба «притертись» до людей. Ми з тобою добре спілкуємось.

— Наскільки важко тобі було залишати те «Динамо» і той колектив?

— Дуже важко. Я тоді якраз здружився з усіма, більш старшим став. Хлопці всі… (Зітхає.) У нас з містером завжди був збір о 12-й, потім о 4-й теорія. Тобто ми завжди до вечора були на базі. Ми завжди були разом, тільки їздили спати додому. І, ну, класно було. Завжди такий, знаєш, вайб позитивний. Так, втомлювались один від одного, але було прикольно. Тому мені було дуже важко. І цей страх був: чи знайду я там таких людей, як тут, що буде з мовою, як ми приживемось.

— Чекай, а ти встиг попрощатися з командою?

— Я не дуже пам’ятаю. Пам’ятаю, що приїхав, зібрав пацанів у ресторані, коли їхав у «Борнмут». Я приїжджав у січні, наприкінці на збори… чи не на збори, я приїжджав у Київ. Ви на наступний день їхали на другий збір — щось таке було. Я не міг усіх зібрати. Я зайшов у зал для теорії, сказав «дякую». Оце пам’ятаю.

— А ти сприймав це як прощання назавжди? Чи думав, що колись повернешся в київське «Динамо»?

— Не знаю. Останній рік я багато думав про це. Раніше, коли їхав, я казав, що точно повернусь і закінчу в «Динамо». А зараз, наприклад, я за «Евертон» вже більше зіграв, ніж за «Динамо». Звісно, «Динамо» — рідний клуб, я б завжди хотів ще там пограти. Але побачимо. У мене ще контракт на три роки. Ми змінюємось, звикаємо до речей. Я вже більше живу там, більше працюю, ніж у «Динамо». Можливо, через рік-два скажу: ні, мої діти вже в школу ходять тут, у садочок — не час змінювати. Мені вже комфортніше там, де живу.

— Чи були до «Евертона» ще якісь пропозиції?

— Ні. Це була перша і, виходить, єдина.

— Момент адаптації в Англії — наскільки він був складним?

— Через рік після мого приходу я думав: я вже адаптувався, я вже свій. А зараз розумію, що тоді я майже не говорив англійською. Я щось розумів на базовому рівні. Всі бачили, що я мало що розумію. Зараз я можу підтримати розмову, але все одно багато тем складно зрозуміти, коли англійці говорять між собою. Мене хлопці хвалили… я спілкувався з Майклом Кіном, з Домініком Калверт-Льюїном. Я з ним досі на зв’язку. Пам’ятаю, як він підійшов у їдальні, почав щось питати, а я просто кивав (сміється). Він потім казав: «Ти взагалі не говорив тоді». Я пам’ятаю його очі — він питав, а я був як у тумані.

— Хто найбільше допоміг тобі в адаптації?

— Та якось… я більше сам по собі був. Зараз усі сміються, що в мене є мій кут у роздягальні. Я там і сиджу з першого дня. Є такий «мій кут» (сміється). Але дуже допоміг Шеймус Коулмен, з першого дня. Майкл Кін також. Коулмен написав мені в новорічну ніч: «Сподіваюсь, ти не сумуєш». Це було дуже приємно.

— Антоні Гордон перейшов до «Барселони» — що скажеш про нього?

— Він уже тоді виділявся. Дуже швидкий, ефективний футболіст, який може обіграти будь-кого. Мені подобається його агресія — навіть у відборі. Він не дає спокійно постояти з м’ячем. Він точно підходить під стиль «Барселони», особливо якщо вони стали агресивнішими.

— А Джордан Пікфорд — він реально «без башні»?

— Ну, на полі — так. Дуже. Реально бісить іноді (сміється). Але в роздягальні — нормальна, адекватна людина. Це як дві різні особистості.

— Ти фанат риболовлі?

— Так, в Англії трохи займаюсь. Це карпова риболовля — ти їдеш, береш усе: намет, розкладачку, газову плиту… як дім на колесах. Я один раз поїхав: розклався, почався дощ, я закинув вудку, зробив картоплю, випив пиво, заснув під дощем. Прокинувся в калюжах, поїхав додому (сміється).

— Як прийняли фанати «Евертона»?

— Футбол в Англії — це релігія. Люди реально живуть цим. Мене прийняли дуже добре. Якщо ти б’єшся за емблему — тебе завжди підтримуватимуть. Я розумію, що фанатам інколи потрібні зміни, але клуб — це система.

— Джек Гріліш — який він у житті?

— Я б не сказав, що він «карнавальний» щодня. Але коли святкує — то добре святкує. У нас схожа ментальність, мені тому легше в Англії.

— Англійські жарти — які вони?

— Є дуже дивні жарти. Типу в роздягальні кинути «вонючку» і кричати «хто всрався?» (Сміється.) Людям по 30 років, а вони сміються. Я цього не дуже розумію, але в них свої приколи.

— Девід Моєс — хто він?

— Дуже велика фігура для «Евертона». Хороша людина. Я з ним мало працював, але мені він подобався.

— З Френком Лемпардом як було?

— Мені було класно з ним. Молодий тренер, легше знайти спільну мову. Але сезон був важкий, склад не завжди збалансований.

— Ти майже не працював з Рафаелем Бенітесом?

— Я бачив його 10-12 днів, і чотири з них були вихідні (сміється).

— Шон Дайч — найважчий період?

— Так, для мене це був найважчий період. Більш олдскульний футбол, дисципліна, менше свободи.

— Зараз Моєс — найкомфортніший тренер для тебе?

— Так, мабуть Моєс.

— Війна в 2022 році — що пам’ятаєш?

— Я прокинувся вночі, мені написали, що прильоти. Я спочатку не зрозумів. Потім усвідомив: війна почалась. Сказав дружині і ліг спати. Був як у якомусь коматозі. Вранці подзвонив батькам — ніхто не розумів, що робити. Батько пішов у Нацгвардію на другий день.

— Допомога Україні?

— На початку війни «Евертон» і прем’єр-ліга дуже підтримували. Я теж допомагав, але не публічно. Зараз також допомагаю, але тихо. Системно підтримую притулок для тварин у Києві.

— Які цілі в «Евертоні»?

— Хотілось би поборотися за нагороду «гравець сезону». І командно — єврокубки. Це задача на наступний сезон.

— Мрії у футболі і житті?

— У футболі — бути в команді сезону АПЛ. У житті — головне, щоб сім’я була в комфорті і здоров’ї. Після футболу хочу знайти себе. Можливо, не обов’язково у футболі. Мені подобається організація, бізнес-частина, логістика, щось своє. Іноді футбол виснажує. Живеш від гри до гри.

— Роль батька?

— Це кайф. Коли не бачиш дитину 10 днів — вона вже інша. Хочеться бути поруч, проживати це все разом із сім’єю. Це, мабуть, найважливіше в житті.