Півзахисник «Харкова» Олександра Яцик — про відхід із «Динамо», цілі свого клубу та збірну України.
Олександр Яцик. Фото — fckharkiv.com— Олександре, почнемо зі здоров’я. Клуб повідомляв про ваше пошкодження без конкретних подробиць. Що саме сталося та наскільки ви зараз готові повернутися на поле?
— На тренуванні потягнув привідний м’яз. Після обстеження лікарі сказали, що відновлення триватиме близько трьох тижнів. Зараз я повністю одужав, навіть встиг взяти участь у поєдинку проти «Буковини». Тому почуваюся добре і вважаю, що до матчу з «Чорноморцем» (10 жовтня, — прим. ред.) готовий на всі сто.
— «Харків» зараз іде п’ятим, має матч у запасі та перебуває зовсім поруч із лідерами. Яке завдання стоїть усередині колективу? Чи можете розкрити карти?
— Думаю, це вже не секрет: ми хочемо завершити сезон у зоні єврокубків. Зараз тримаємося поруч із лідерами, але попереду ще довгий чемпіонат. Щоб досягти мети, потрібно стабільно набирати очки й підтверджувати свої амбіції на полі, а не лише говорити про них.
— «Харків» зацікавився вами ще два роки тому, і вам одразу сподобався цей варіант. Що тоді підштовхувало вас думати про відхід із «Динамо»?
— Тому що розумів: у «Динамо» на мене розраховуватимуть менше, ніж тут. Два роки тому я був ще зовсім молодим, і мені дуже хотілося грати, власне, як і зараз. У «Харкові» я побачив чудовий проєкт, де маю всі умови для розвитку та постійної ігрової практики. Це для мене дуже важливо, бо тільки через гру ти можеш прогресувати.
— У медіа повідомляли, що «Динамо» зберегло за собою пріоритетне право викупити вас назад. Вам відомо, чи є така умова в трансферній угоді?
— Чесно кажучи, я зовсім не знаю таких тонкощів мого трансферу: чи є там якісь приховані бонуси, чи прописана подібна умова. Зараз я гравець Харкова і повністю зосереджений на виступах за цей клуб.
— Ви прийшли до «Динамо» у 2019 році, були капітаном юнацької команди, дебютували за основу в Лізі чемпіонів проти «Бенфіки», але постійним гравцем стартового складу так і не стали. Якщо оцінювати відверто, у Києві вам надали повноцінний шанс чи це були лише епізодичні можливості?
— Я вважаю, що це були саме епізодичні шанси. Якщо не помиляюся, я жодного разу не провів хоча б два матчі поспіль у стартовому складі — мене випускали лише періодично. Це дуже складно в психологічному та фізичному плані: ти можеш місяць сидіти без стабільної практики, а потім виходиш на одну гру і маєш одразу дати результат. У такому рваному ритмі надзвичайно важко розкритися та продемонструвати свої найкращі якості на полі. Але я не хочу, щоб ці слова сприймались в поганому сенсі. Я вихованець «Динамо», мріяв дебютувати за першу команду й зіграти за неї не один матч.
— Ви провели в системі «Динамо» сім років. Хто першим зрозумів, що вам час іти: ви чи клуб?
— Думаю, насамперед я сам. У «Динамо» провів багато років, але бачив, що в Харкові матиму більше можливостей грати. Мені важливо було не стояти на місці, а розвиватися через постійну практику. Тому я й хотів цього переходу.
— Головний тренер «Харкова» Младен Бартулович припускав, що в «Динамо» на вас тиснув статус клубу, а такої довіри, як у «Зорі», не було. Він мав рацію?
— Згоден на сто відсотків. Я цілеспрямовано хотів перейти до «Харкова», адже вже працював із Младеном і знаю, наскільки він вміє знаходити підхід до гравців. Це безцінна річ для футболіста, коли тренер розмовляє з тобою і щиро вірить у твій потенціал. Завдяки такій довірі грається набагато легше.
— Перейдемо до важкої, але неминучої теми. Команда базується на Київщині, а столиця зараз постійно під ударами. Що ви відчуваєте в таких умовах? І як поводяться легіонери — чи немає в них страху та бажання поїхати з України?
— Чесно кажучи, я не знаю, як саме вони на це реагують, але можу сказати про себе: мені й самому інколи буває страшно перебувати в Києві, бо зараз лунає дуже багато тривог. Користуючись нагодою, хочу побажати всім українцям терпіння та витримки і подякувати нашим силам ППО за важку роботу, яку вони виконують, щоб захищати наші міста від атак. Дуже сподіваюся, що ця війна якнайшвидше закінчиться і все буде добре.
— Але все ж таки, можливо, ви помічали, як іноземці реагують на обстріли? Чи не виникали в роздягальні розмови про можливий від’їзд?
— Ні, подібних розмов узагалі не було. Звісно, вони теж живі люди, переживають за свою безпеку, під час небезпеки спускаються в укриття. Але потім приїжджають на базу і сумлінно працюють нарівні з усіма. Ніхто не панікує і ніхто не збирається нікуди тікати.
— Ви грали за юнацькі та молодіжну збірні України, виступали на Євро U-21. Чи думаєте вже про виклик до національної команди?
— Звичайно, як і будь-який український футболіст, я мрію одягнути футболку збірної України. Але треба бути об’єктивним: наразі я провів ще не так багато матчів за Харків. Сподіваюся, що зможу постійно прогресувати, відзначатимуся результативними діями і згодом своєю грою заслужу цей виклик. Усе можливо. Головне — стабільно демонструвати високий рівень у клубі.
— Ваш одноклубник Ілля Крупський дебютував за збірну у старті проти Угорщини. Як вам його перша гра? Який Ілля поза полем?
— Він заслужив на цей виклик і вже в першому матчі добре себе проявив. Поза полем Ілля — дуже добра й щира людина, з великим серцем. Бажаю йому закріпитися у збірній, щоб його викликали на кожен збір. Знаю, що в нього все вийде.
Роман Придиба
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
