Нам 50!!!

"Карпатам" - 50. 25 найпам‘ятніших матчів в історії львів‘ян. Частина 1

 

В Україні немає іншої такої команди, колишні й нинішні гравці котрої б кожен свій успіх асоціювали з вболівальниками, а гучну перемогу супроводжували розповідями про те, що робилося на трибунах. Складається враження, що та правдива легенда про знаменитий карпатівський дух почала формуватися ще 18 січня 1963-го, коли завідувач кафедри футболу Львівського інституту фізкультури Василь Соломонко з групою студентів різних груп стаціонару ініціювали появу абсолютно нової команди, амбіції якої не обмежувалися аматорським рівнем. Воно й не дивно, бо ці хлопці під началом Соломонка і Юрія Зубача у 1962-му впевнено виграли чемпіонат і Кубок Львівщини, виступаючи за колектив під назвою «Сільмаш».

Власне, «Сільмаш» отримав право виступати в класі Б, другій за рангом союзній лізі. Може, й виступав би, якби не реорганізація радянського футболу, згідно з якою між класами А та Б утворювалася своєрідна буферна зона. В ній одне з місць автоматично відводилося колективу зі Львова. Ним і стали щойно утворені «Карпати». З «Сільмашу» в цьому колективі закріпилися лише чемпіон СРСР-1961 у складі дублю команди київського «Динамо» Ігор Кульчицький і оборонець Йосип Фалес. Із львівського СКА до «Карпат» перебралися Олександр Філяєв, Борис Рассихін і воротар Юрій Сусла. Решту гравців запрошений з Донецька тренер Олег Жуков підбирав сам.

21 квітня 1963 року

Перший тур чемпіонату СРСР-1963 серед колективів другої групи класу А

«Карпати» - «Локомотив» Гомель – 1:0 (1:0)
Гол: Крощенко 26
«Карпати»: Сусла, Береговський, Валіонта, Баканчош, Кулаковський, Асланян, Іванюк, Кольцов, Рассихін, Крощенко, Філяєв. Тренер – Олег Жуков
«Локомотив»: Гаврилов, Радюк, Манько, Гіяєв, Ковальов, Єроховець, Корнеєв, Уткін, Бахмутов, Ховрин, Короткевич. Тренер – Вадим Радзишевський
Суддя: Б. Соловйов (Москва) – Беккер, В. Виноградов (обидва – Кишинів)

Львів. Стадіон СКА. 17 000 глядачів

Найзірковішим новачком «Карпат» став вихованець київського футболу, нападник Анатолій Крощенко, котрий перебрався до Львова з елітного харківського «Авангарду». Власне, він і увійшов в історію «зелено-білих» як автор першого офіційного голу команди.

- В тому дебютному для «Карпат» на офіційному рівні матчі непросто було обом суперникам, - згадує Анатолій Миколайович. – І ми, і гомельці не хотіли розпочинати турнір з поразки, тому діяли дуже обережно. Гра вийшла дуже напруженою зокрема й тому, що обидва суперники після зборів виглядали добре організованими і гарно підготовленими фізично. «Локомотив» на той час взагалі був колективом дуже габаритним, сформованим з високорослих, міцних хлопців, загалом з росіян. В кваліфікації і майстерності гомельці нам не поступалися, однак психологічна готовність у «Карпат» була вищою. Загалом в обороні суперники грали дуже зібрано. Показово, що один з захисників білорусів – Борис Манько – трохи згодом перейшов до нас у «Карпати». Єдиний гол забив після того, як Борис Рассихін дав мені передачу на хід з центру поля. Вийшов віч-на-віч з воротарем і вразив ворота. Взагалі, таким чином я забив левову частку своїх голів. Вміння відкритися, своєчасно увірватися в ту зону, де оборонці не встигають один одного перекрити, мені прищепив знаменитий динамівський нападник Віктор Фомін. Коли я увійшов до динамівського дублю, Віктор Терентійович вже був зрілим гравцем і передавав мені свої знання. Ті, яких не вистачало іншому карпатівському нападникові наших часів Юрієві Басалику. Він володів унікальними природними даними – довгоногий, з вибуховою швидкістю. Але забивав мало, набагато менше мене. Бо не знав, як тим талантом розпорядитися. Я це, звісно, бачив, але нічого не говорив, бо ми з Басаликом були конкурентами за місце в основі.

Атакує Олександр Філяєв

Свій перший сезон «Карпати» завершили на сьомому місці з 18-ти команд. Одкровенням для спеціалістів стала гра майбутнього капітана команди, 22-річного Ігоря Кульчицького.

- Чемпіонат-1963 розпочинав у резерві, - згадує пан Ігор. – Але через кілька турів після старту зламалися відразу двоє крайніх оборонців – Дюла Баканчош і Станіслав Береговський. Олег Жуков вирішив спробувати зліва в захисті мене. Не розумів такого рішення, бо ж звик грати лише в нападі. Але раз тренер каже, то мушу підкоритися. Видно, вийшло добре, якщо в подальшому грав постійно, а за підсумками сезону-1963 увійшов до числа 33-х кращих гравців Української РСР в амплуа лівого оборонця.

23 листопада 1968 року

Матч третього туру фіналу за 1-4 місця другої групи класу А

«Уралмаш» Свердловськ – «Карпати» - 1:1

Голи: Єпишин – Броварський

«Уралмаш»: В. Голуб’єв, Андреюк, Феоктистов, Г. Санников, Теркунов, Сесюнін, В. Єрохін, Папуга (Г. Потапенко), Єпишин, Жос, В. Бородін. Тренер – Віктор Мар’єнко

«Карпати»: Лупол, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Данилюк, Ліхачов, Я. Габовда, Кульчицький, Басалик (Крощенко). Тренер – Ернест Юст

Суддя: Хярмс (Таллінн)

Сочі.

За п’ять років існування «Карпати» не надто вражали. На новий рівень команду вивів колишній воротар київського «Динамо» Євген Лемешко, котрий впродовж шести попередніх років тренував хмельницьке «Поділля». Прийнявши в 1966-му від Миколи Дементьєва команду 14-ю в другій групі класу А, Євген Пилипович наважився на суттєве омолодження, ввівши до складу юних вихованців львівського футболу Ростислава Поточняка, Романа Покору, Володимира Данилюка, Богдана Грещака, Юрія Басалика, а також запрошених з інших міст Володимира Булгакова і Геннадія Ліхачова. Втім, надовго в команді Лемешко не затримався, залишивши «Карпати» після сьомого місця у сезоні-1967 через конфлікт з директором заводу «Електрон», який фінансував команду, Степаном Петровським. Тренерську справу продовжив колишній помічник, ще один екс-динамівець Ернест Юст. З ним «Карпати» виграли свою підгрупу в другому радянському ешелоні, вийшовши до «фіналу чотирьох».

- Коли їхали на фінальну пульку до Сочі, спеціалісти не сумнівалися, що виграють її «Карпати», - розповідає Ігор Кульчицький. – За рівнем гри ми суттєво переважали решту опонентів. Мабуть, тому вчинили трохи легковажно, згодившись у стартовому матчі з миколаївським «Суднобудівником» розписати нічию. Мовляв, дві українські команди можуть собі це дозволити, а вже потім доведемо свою перевагу над російськими суперниками. Так ми й грали майже весь матч на 0:0, поки наприкінці гри не стався казус. Миколаївці нас банально обдурили: в кінці матчу Петров забив гол і ми поступилися 0:1. Звісно, після цього ми розізлилися й у наступному матчі розгромили омський «Іртиш» - 4:0. Залишалося виграти заключний матч у свердловського «Уралмашу». В принципі, свою справу ми робили – в першому таймі Левко Броварський відкрив рахунок. Наша перевага була абсолютною, але більше забити не вдавалося.

Геннадій Ліхачов

Кілька разів міг призначати пенальті естонський суддя Хярмс. Він закривав очі на відверті порушення суперників у власному карному майданчику. То вже потім у розмові зі мною естонець зізнається, що тягнути «Уралмаш» йому вказали на найвищому рівні. Мовляв, відсудиш як треба – отримаєш міжнародну категорію. Ось так Хярмс і відсудив. Гол увідповідь у виконанні Геннадія Єпишина – то ж просто комедія. У мить, коли йшла передача, він шнурував бутсу поруч з нашим штрафним майданчиком. Відвертий офсайд, проте судді воліли його не помітити й Єпишин, піднявшись, закотив м’яч у порожні ворота. Річ у тім, що наш воротар Михайло Лупол, не очікуючи такого повороту, залишив стулку без нагляду.

17 серпня 1969 року

Фінал Кубка СРСР-1968/1969

«Карпати» - СКА Ростов-на-Дону – 2:1 (0:1)
Голи: Зінченко 20, Ліхачов 62, Булгаков 66
«Карпати»: Турпак, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Данилюк, Булгаков, Я. Габовда, Кульчицкий (к), Ліхачов. Тренер – Ернест Юст
СКА: Кудасов, Сєростанов, Антоневич (к), Корнеєв, Сінау, Трембач (Головко 74), Попов, Єськов (Романов 63), Проскурін, Зінченко, Васенін. Тренер – Геннадій Матвеєв
Судді: Круашвілі (Тбілисі) – Хярмс (Таллінн), Бахрамов (Баку)

Москва. Центральний стадіон ім. Лєніна. 57 000 глядачів

В 1969-му «Карпатам» вийти до еліти радянського футболу не вдалося – команда у своїй підгрупі стала лише шостою. Зате перемогою у кубковому турнірі львів’яни увійшли до історії, ставши єдиною за часи СРСР командою нижчої ліги, якій вдалося виграти кришталевий трофей.

- У фіналі ми вперше грали в присутності майже 100 тисяч глядачів, - згадує Ігор Кульчицький. – Коли вийшли на поле Лужників, то відчули сильне хвилювання, мандраж. Через це ми довго не могли заспокоїтися, в стартові хвилини поєдинку м’яч зовсім не тримався у нас в ногах. І добре, що ростовчани швидко – вже на 20-й хвилині – забили нам перший гол. Тоді я як капітан команди зрозумів, що треба щось робити, потрібно поговорити з партнерами. Взяв м’яча під пахву і підійшов до кожного гравця «Карпат», сказав їм по кілька підбадьорюючих слів. Суддя матчу Карло Круашвілі почав мене квапити, каже: «Давай м’яча на центр». «Почекайте», - відповідаю. Я був зобов’язаний заспокоїти партнерів і вселити в них віру в те, що ми здатні грати не гірше більш іменитих суперників. Я знав, що показавши таку гру, яку ми зазвичай показували у Львові, ми здатні перемогти будь-кого.

- Інший, може, зламався б, - каже ліберо львів’ян Ростислав Поточняк. – Але Ернест Юст добре нас підготував до матчу, не дозволив, щоби ми зациклювалися на цьому двобої. Незадовго до матчу тренер відвіз нас під Львів, в Рудники, де тоді були радгоспні ставки. Риби там було стільки, що вона чи не сама вискакувала на берег. Порибалили, погуляли по лісі. Одним словом, їхали ми в Москву на фінал зі спокійною душею. Розуміли, що навіть якщо програємо Ростову, ніхто нас не дорікне.

- Мої слова згуртували команду, - певен Кульчицький. – Після 20-ї хвилини ростовчани немов знаходилися в тривалому нокдауні. «Карпати» заволоділи перевагою і ще до перерви могли забивати два або три м’ячі. Пригадую, Володя Данилюк влучив у стійку, Янош Габовда ударом головою не зумів вразити порожні ворота. Ростова на полі наче не було. Якби не перерва, ми могли просто розгромити суперника. Але 15 хвилин перепочинку подіяли на ростовчан, немов короткий перепочинок між раундами на побитого супротивником боксера. Футболісти СКА й уявити не могли, що першоліговий колектив може їх так «возити». Як на мене, то ростовчани думали, що після перерви наш запал згасне. Але ми не зменшили обертів, а навпаки з перших хвилин другого тайму збільшили натиск. Суперник просто не знав, куди йому бігти. Як наслідок, на 62-й хвилині після голу Ліхачова ми відігралися, а через чотири хвилини Володя Булгаков вивів «Карпати» вперед. Потім у нас було ще кілька моментів для того, щоб збільшити рахунок.

- В заключні хвилин 15 різниця в класі все ж позначилася, - вважає пан Ігор. – СКА як представник еліти, безперечно, переважав нас як у фізичній готовності, так і в тактичному вишколі. «Карпати» «сідали» на очах. Було очевидно, що в заключні хвилини нам потрібно просто вистояти. В підсумку ми не зламалися, хоча хвилин за сім до фінального свистка ростовчани забили нам гол. З очевидного офсайду, якого головний суддя немов не помічав. Нас виручила принциповість естонського лайцмена Хярмса. Ростовчани вже святкували свій успіх, а естонець нерухомо, немов пам’ятник, стояв з піднятим прапорцем. Я звернув на це увагу головного арбітра. Після того, як судді порадилися, гол вирішили скасувати.

- Так, то був той самий Хярмс, - каже Ігор Кульчицький. - Напередодні фінального матчу я як капітан команди відправився в суддівську кімнату підписувати протокол. Подав руку головному судді Карло Круашвілі, його помічникові Тофіку Бахрамову, а Хярмса демонстративно проіґнорував. Навіть не подивився в його бік. Перші двоє здивувалися, почали сміятися. Хярмс же просто кров’ю облився. Йому стало соромно. Коли я вийшов в сусідню з суддівською кімнату, естонець побіг за мною. «Чому ви зі мною не привіталися?» - запитує. «Я зрадникам руки не подаю. Хіба що можу її відрубати. Я з Західної України, у мене в жилах тече націоналістична кров. Таких людей я ніколи не пробачу» - відповідаю. Хярмс знітився ще більше: «Ігоре, знаєш, у нас є вказівка, щоб сьогодні виграв Ростов». Я лише розсміявся: «Після того, що ви зробили з нами в Сочі, це для мене не дивно. Добре, засуджуйте. Фінал для команди першої ліги – теж хороший результат». «Якщо у мене буде нагода, я вам допоможу» - сказав мені навздогін Хярмс.

- Пізніше Хярмс розповідав, що його протягом року мучила совість за те, що він засудив «Карпати» так відверто, - розповідає пан Кульчицький. – Але я не вірив, що він може чимось допомогти. В СССР, мабуть, ніхто не сумнівався, що Кубок візьме СКА. Пізніше мені в руки потрапила програма їх вшанування в Ростові. Їх повинен був зустрічати командувач на білому коні, з козаками. Червону доріжку повинні були викласти по всьому Ростову аж до аеропорту. Вони не сумнівалися, що їх команда виграє, а якщо треба – допоможуть судді. Мовляв, що там того Львова з його першою лігою? Але вони не врахували, що в нас націоналістична команда з дуже міцним характером. До того ж, у нас фантастичні вболівальники. Коли ми вийшли на поле Лужників, а п’ять тисяч українських уболівальників в один голос заспівали «Всюди буйно квітне черемшина», мурашки по шкірі побігли. Це був фантастичний емоційний підйом.

- Коли ростовчани зрівняли рахунок, у мене на якусь мить руки опустилися, - каже Ігор Кульчицький. – Поки Круашвілі з м’ячем йшов до центру, я машинально озирнувся в бік бокового судді Хярмса. А він тримає прапорець і не опускає. Зазвичай же як буває? Якщо головний суддя гол зарахував, асистент, потримавши трохи прапорець, погоджується з його рішенням. Але Хярмс був невблаганним. Натомість я вже знав, що суддям дана вказівка ​​допомагати СКА. Звичайно, підійди Круашвілі до Хярмса сам, він змусив би його опустити прапорець. Але я біжу за грузином. Відповідно, сказати він нічого не може. Тільки натяками говорить: «Що таке?! Що таке?! Що?!» Хярмс пояснює: «Було «поза грою». Гол потрібно відміняти». Найцікавіше, що продовжував тримати руку з прапорцем вгорі естонець і під час розмови з Круашвілі, і навіть тоді, коли головний суддя гол відмінив. Опустив прапор Хярмс лише тоді, коли ми вводили м’яча від воріт.

16 вересня 1970 року

1/16 фіналу Кубка володарів кубків. Перший матч

«Карпати» - «Стяуа» (Бухарест, Румунія) – 0:1 (0:0)
Гол: Тетару 88

«Карпати»: Вайда, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський (Булгаков 81), Грещак, Савка, Я. Габовда (Данилюк 57), Кульчицький (к), Ліхачов. Тренер – Ернест Юст
«Стяуа»: Сучу, Сетмеряну, Чуґарин, Віґу, Штефенеску, Хельмеджану, Тетару, Пантя, Думітру Думітріу-III, Наом, Маня. Тренер – Штефан Ковач
Судді: І. Жольт – Вадаш, Карамаш (усі – Угорщина)
Львів. Стадіон «Дружба». 48 000 глядачів

Вийшло так, що після кубкової перемоги «Карпати» дебютували на євроарені швидше, ніж вийшли до вищої ліги радянського футболу. Разом з тим, претендувати на перемогу в двобої стартової стадії Кубка кубків проти румунського «Стяуа» львів’янам було складно.

- Загалом ми зіграли дуже добре, - вважає Ігор Кульчицький. – «Стяуа» в ті роки була дуже потужною командою. Сім її гравців входили до складу збірної Румунії. Нам банально не вистачило досвіду. Особливо в другому матчі, де я відкрив рахунок ударом з 37-ми метрів. Та й у першій грі ми домінували, але поступилися через прикрість.

Ростислав Поточняк

- Я впав біля бровки, а Ґеорґе Тетару на швидкості втік і приніс «Стяуа» перемогу, - констатує Ростислав Поточняк. – Не знаю, що сталося: на рівному місці нога поїхала чи ще щось. Але врахуйте, що я промахнувся на фланзі, а не по центру. Мене ще могли підстрахувати. Інша справа, що ніхто цього не зробив. Поруч не виявилося нікого.

- Загалом клас «Стяуа» був вищим, - вважає тодішній нападник «Карпат» Володимир Данилюк. – Ми наче й робили все правильно, але опоненти постійно контролювали ситуацію. На виїзді ситуація ускладнилася, коли в одному з єдиноборств розбили голову нашому оборонцеві Валерію Сирову. Врешті, коли Богдан Грещак після подачі кутового в боротьбі перед ворітьми головою проштовхнув м’яч у сітку й на табло загорілися цифри 3:3, для нас то був достойний фінал.

Богдан Грещак

8 квітня 1971 року

Перший тур чемпіонату СРСР-1971 у вищій лізі

«Арарат» Єреван – «Карпати» - 1:1 (1:1)

Голи: Маркаров 24, Кульчицький 34, з пенальті

На 87-й хвилині Т. Шулятицький не реалізував пенальті (стійка)

«Арарат»: А. Абрамян, Аванесян, Ф. Абрамян, А. Коваленко, Месропян, А. Андреасян, С. Бондаренко (Е. Арутюнян 55), Іштоян, Маркаров, Заназанян, Н. Казарян. Тренер – Микола Глєбов

«Карпати»: О-др Швойницький, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров (Б. Сорока 60), Броварський, Грещак, Савка, Т. Шулятицький, Кульчицький, Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

Судді: Табаков – Панкін, Летунов (усі – Москва)

Єреван. Республіканський стадіон. 25 000 глядачів

Обійшовши на два очки алмаатинський «Кайрат» і дніпропетровський «Дніпро», у 1970 році львів’яни нарешті здобули право зіграти в елітному дивізіоні чемпіонату СССР. Щоправда, дебют вийшов надто гарячим. За його підсумками московського суддю Табакова відлучили від обслуговування матчів вищої ліги, а в Єревані полетіли голови низки найвищих міліцейських чиновників.

- Тоді нам було не до сміху, - згадує Ігор Кульчицький. - Цей поєдинок ми грали не на величезному стадіоні «Раздан», а на маленькому «Спартаку». Трибуни розташовані близько до поля. Господарі відкрили рахунок, але більше атакували ми. У «Карпатах» же Ліхачов і Грещак носилися по флангах, наче «електрички». Я про це знав і в першому таймі кидаю в прорив довгою передачею Ліхачова. Гена тікає від оборонців і обігрує воротаря Льоху Абрамяна. Тому нічого не залишалося, як зачепити нашого нападника. Пенальті я виконав традиційно – воротар в одну сторону, м’яч в іншу. Повторилася історія й хвилин за п’ять до кінця зустрічі. Тільки цього разу я кинув у прорив Грещака. Той обійшов двох оборонців, а третій поклав його на газон у межах карного майданчика. Пенальті. Суперники знали, що я не схиблю. І ось один з їхніх гравців вдарив мене в обличчя. Я не стримався і відповів. Вірменин після мого удару впав на землю і лежить. Суддя не знає, що робити. В принципі, мене спровокували і виганяти вартувало обох. Але арбітр не ризикував, враховуючи ситуацію на трибунах, вилучати місцевого гравця. Тим часом з трибун полетіли здоровенні ножі, фінки. Нам довелося збитися в центрі поля, щоб уболівальники не докинули до нас.

Карпати-1970

- Того пенальті я не виконував, - розповідає пан Ігор. – Тарас Шулятицький пробив у стійку, але ситуації це не врятувало. Вболівальники з ножами почали вириватися на поле. Тоді футболісти «Арарату» почали нас рятувати. Кажуть: «Давайте, ніби ви атакуєте, біжіть на наші ворота, а самі, не зупиняючись, забігайте в роздягальню». Річ у тім, що на «Спартаку» роздягальня знаходиться за воротами. Нас врятувало те, що на той момент вони були господарськими. Ледве ми сховалися, як на поле вибігли озброєні вірмени і осадили нашу роздягальню. Години дві ми і судді не могли вийти, поки не приїхав військовий гарнізон і не побив агресивних фанатів.

27 червня 1971 року

13-й тур чемпіонату СРСР-1971 у вищій лізі

«Карпати» - «Динамо» Київ – 3:1 (3:1)

Голи: Габовда 8, Рибак 9, Б. Сорока 33, автогол, Рибак 45

«Карпати»: Вайда, Герег (Рибак, 8), Б. Сорока, Данильчук, Шулятицький, Броварський, Грещак, Савка, Я. Габовда, Кульчицький, Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

«Динамо»: Рудаков, Доценко, Соснихін, Матвієнко, Решко, Трошкін, Боговик, Пузач, Колотов, Веремеєв (Журавський 75), Хмельницький. Тренер – Олександр Севидов

Судді: Бочаров – Євграфов, Архипов (усі – Москва)

Львів. Стадіон «Дружба». 50 000 глядачів

- Кияни приїхали до нас лідерами чемпіонату, не маючи в пасиві жодної поразки, - згадує Ігор Кульчицький. – Володя Мунтян, з яким був знайомий за виступами у складі збірної СССР, жартував у розмові зі мною: «Сьогодні легко виграємо, але не бійся, багато вам не наб’ємо». «Володю, не поспішай, тут вболівальники божевільні» - відповідаю. Ось так посміялися, а на самому початку зустрічі Янош Габовда вдарив головою так могутньо, що Євген Рудаков не встиг навіть здригнутися, як м’яч опинився в його воротах. Так сильно як Янош, в радянському чемпіонаті за моєї пам’яті головою не грав ніхто.

- Минула якась мить, як через травму поле залишив наш основний лівий оборонець Іван Герег, - продовжує Кульчицький. – Замість нього вийшов Анатолій Рибак, який завше славився могутнім ударом. Я це мав враховувати, оскільки взаємодіяв з Толею, як лівий хавбек. І ось щойно Рибак вийшов, як я викочую йому м’яча під удар, а той як всадить «кулю» в дальню «дев’ятку»! Мунтян, пробігаючи поряд, леше вигукнув: «Що ви робите?!» «Володю, а ти подивися, скільки людей» - кажу.

Власне, так ми киян і не відпустили. Возили їх весь матч. Нас не знітив автогол Бориса Сороки, коли той зрізав м’яч у ворота Габора Вайди після подачі суперниками кутового. До перерви Рибак забив ще раз – ударом зі штрафного. В другому таймі ми продовжували володіти перевагою й могли забити ще. Вийшло, що багато киянам не набили якраз ми. Хоча загалом ми завжди трудилися для них, аби забирати очки у московських команд.

25 березня 1972 року

1/4 фіналу Кубка СРСР-1972. Матч-відповідь

«Динамо» Тбілісі – «Карпати» - 1:1 (0:0)

Голи: Г. Нодія 50, Броварський 66

На 89-й хвилині Г. Нодія не реалізував пенальті (повз ворота)

«Динамо»: Степанія, Дзодзуашвілі, Челідзе, Хурцілава, Петріашвілі, Гавашелі, Кутівадзе (Мчедлішвілі 46), Мачаїдзе, Гуцаєв, Г. Нодія, Л. Нодія (Кіпіані 71). Тренер – Гавриїл Качалін

«Карпати»: Вайда (І. Ковач 51), Герег, Поточняк, Кульчицький, Р. Журавський, Броварський, Грещак, Савка, Хижак (Шподарунок 88), Ліхачов, Козинкевич. Тренер – Анатолій Полосін

Судді: Алов (Ленінград) – В. Зуєв, В. Жарков (обидва – Москва)

Тбілісі. Стадіон «Локомотив». 50 000 глядачів

Окрім поразки у Львові, в сезоні-1971 київське «Динамо» програвало лише двічі і врешті виграло п’яте чемпіонство. «Карпати» в дебютному чемпіонаті серед елітних команд стали десятими. Керівництву клубу такий результат здався не надто переконливим. Як наслідок, Ернест Юст пішов, а його місце посів росіянин Анатолій Полосін. З ним команда боролася за виживання. Але все ж у вищій лізі, посівши 14-те місце в сезоні-1972, зберегла. Значно краще львів’яни виступили в Кубку СРСР. Пройшовши душанбинський «Памір» і одеський «Чорноморець» в чвертьфіналі «зелено-білі» зіграли з тбіліським «Динамо». Після нульової нічиєї у Львові завдання команди ускладнилося.

- Коли ми приїхали до Тбілісі, оборонець динамівців Муртаз Хурцілава відразу запитав: «Хижак приїхав?» - розповідає Ігор Кульчицький. – Знаний захисник збірної СРСР не приховував, що не може грати проти нашого 22-річного нападника Романа Хижака. Чому? Та все просто. Ромко володів фантастичною технікою і любив прокидати м’яча між ніг оборонцеві. А для грузина, особливо коли він грає перед своєю публікою, нічого принизливішого нема. Треба було бачити, як старанно Хурцілава стискав ноги, борячись проти Хижака. Але одного разу, коли той зімітував ривок в сторону, Муртаз таки мусив сунути ногу в сторону. І відразу отримав «поміж»! Ще мить – і Роман обвів воротаря, але надто захопився індивідуальною грою і, пробиваючи під кутом метрів з трьох у порожні ворота, через неуважність допустив обрізку і в стулку не влучив.

"Карпати" - "Динамо". 1975 рік

- Загалом «Карпати» в тому матчі діяли дуже переконливо, - каже пан Ігор. – Ми були банально сильнішими. Навіть коли Гіві Нодія відкрив рахунок, ми розуміли, що обов’язково відіграємося. Врешті Левко Броварський гарним ударом справа у дальній кут метрів з 20-23-х пробив Степанію. І якби судді не демонстрували своїх симпатій до господарів, ми, може, навіть перемогли б. А так могли й програти. За суто ігрове зіткнення Хурцілави з нашим оборонцем арбітр за хвилину до фінального свистка поставив пенальті. Але Гіві Нодія промахнувся.

10 листопада 1976 року

15-й тур чемпіонату СРСР-1976 (осінь) у вищій лізі

«Карпати» - «Зеніт» Ленінград – 0:3 (0:2)
Голи: В. Мельников 20, Маркін 27, Рєдкоус 85
На 47-й хвилині Чорба не реалізував пенальті (воротар)

«Карпати»: Ракитський, Герег, Поточняк, Чорба, Сиров, Броварський, Ліхачов, Савка (Кікоть 58), Данилюк, Дубровний, Козинкевич. Тренер – Ернест Юст
«Зеніт»: В. Олійник, А. Давидов, Лохов, В. Голубєв, Стрепетов, Булавін, В. Лазарєв, Дектерьов, Маркін, В. Мельников (Н. Орлов 71), Рєдкоус. Тренер – Герман Зонін
Судді: Г. Налдбанян (Єреван) – К. Доронин, Лукомський (обидва – Москва)
Львів. Стадіон «Дружба». 36 000 глядачів

Вихід до півфіналу Кубка СРСР-1972 і поразка в ньому московському «Спартаку» не допомогла Полосіну зберегти тренерську посаду в Львові. На зміну йому прийшов чемпіон Європи-1960 Валентин Ходукін, якого старожили команди відверто не прийняли.

- У Москві нашу команду боялися, - каже Ростислав Поточняк. – Адже де ще у Львові могло зібратися стільки народу відразу? Звичайно, говорили не тільки про футбол, але й про політику. Москві потрібно було тримати цей процес під контролем. Поки команда була виключно українською, створювалися відповідні настрої і серед уболівальників. Напевно, крім «Карпат» такими націоналістичними були вільнюський «Жальгіріс» та кілька команд на Кавказі. Решту русифікували. Намагалися русифікувати і нас. Львівське партійне керівництво, щоб зберегти перед Москвою світлий образ і не полетіти з посад, намагалося догодити центру. Так вони в 1972 привезли до Львова Бубукіна. Правда, я понині не зрозумів, з якою метою цей тренер прийшов у «Карпати». Звичайно, відсіювати гравців з команди можна. Але відсівати потрібно тих, хто не вміє або не може грати. Але йшли кращі, а на їх місце приходили люди, про яких через деякий час говорили: «А що він робив у нашій команді?» То йому потрібно було білого, то чорного, то рудого – футболістів підбирали ледь не по відтінку волосся. Це велике щастя, що ми ті два роки вберігали ноги і залишалися у вищій лізі.

Бубукін списав двох клубних легенд – Кульчицького і Грещака. При цьому команда в таблиці залишалася 14-ю, врятувавшись від зони вильоту лише двома очками. Такий стан справ зберігався доти, доки на тренерський місток не повернули Юста. З ним в одному з двох скорочених через підготовку збірної до Олімпади в Монреалі чемпіонатах «Карпати» ледь вперше в історії не виграли медалей.

Карпати-1976

- Напередодні останнього туру, в якому повинні були зустрічатися з пітерським «Зенітом», вже ніхто не сумнівався, що ми – володарі срібла, - згадує Володимир Данилюк. - По-перше, команда у нас була сильнішою, по-друге, передбачалося, що з «Зенітом» обов'язково домовляться. Але щось там у кабінетах не зрослося. Пітерці вперлися, адже їм у разі перемоги світило п’яте місце і звання майстрів спорту. Звісно, все могло скластися по-іншому, реалізуй Федір Чорба за рахунку 0:2 зароблений мною пенальті. Але він знітився, побілів, почав хреститися… В підсумку ми у Львові програли 0:3. Відзначу, що ще перед матчем на одному із заводів були віддруковані медалі з написом «Карпати» - срібний призер чемпіонату СРСР 1976 року ». Вважаю, це був поганий знак, тому що наперед в спорті нічого робити не можна.

Володимир Данилюк

- Це найболючіший спогад з моєї футбольної кар’єри, - констатує Ростислав Поточняк. – Після нічиї 0:0 в матчі попереднього туру в Москві з ЦСКА ми два дні сиділи у Внуково в аеропорту. В підсумку добиралися до Львова поїздом. Напевно, такий тривалий шлях додому позначився на нашій готовності у поєдинку з «Зенітом». Мабуть, у такій ситуації потрібно було діяти прагматичніше. Ми ж, як говорив Малофєєв, зіграли в «щирий футбол». І «щиро» програли. Це був шоковий день, який понині не стирається з моєї пам’яті. Пояснення тій поразці не знаходжу досі. Ми два тайми «сиділи» на воротах «Зеніту». І не забили жодного м’яча. У них – що не атака, то гол. Для Львова срібло чемпіонату СССР можна порівняти з чемпіонським титулом греків на Євро-2004 чи з бронзою турків на світовій першості 2002 року.

9 листопада 1979 року

43-й тур чемпіонату СРСР-1979 у першій лізі

«Карпати» - «Факел» Воронеж – 2:0 (1:0)
Голи: Юрчишин 25, Юрчишин 62, з пенальті
«Карпати»: О-ій Швойницький, Родін (Мосора 60), Суслопаров, Саулевич, Цисельський, Броварський (Паламар 88), А. Баль, Дубровний, Юрчишин, Думанський, Батич (Дикий 55). Тренер – Іштван Секеч
«Факел»: Ширяєв, Ряховський, Матвеєв, Шашкін, Перегонцев, Щавелєв (Белов 46), Шардикін, Никонов, Князєв, Папаєв, Васін (Сухоруков 46). Тренер – Борис Яковлєв
Суддя: Міміношвілі (Тбілісі)
Львів. Стадіон «Дружба». 11 000 глядачів

Після сезону-1976 в «Карпатах» намітився процес зміни поколінь. Він виявився болючим і в 1977-му команда залишила вищу лігу. Повернутися до елітної когорти відразу не вдалося і те четверте першолігове місце вартувало Юсту посади. Новим наставником став Іштван Секеч. З ним команда у 79-му впевнено виграла першоліговий турнір, здобувши перепустку до еліти за два тури до фінішу. Автор дубля в матчі, який оформив підвищення в класі де-юре, встановив абсолютний, непобитий понині рекорд першої ліги – 42 м’ячі.

Андрій Баль проти "Чорноморця". 1980 рік

- Звісно, допомогло гольове відчуття, а також те, що я чимало забивав зі штрафних і пенальті, - каже Степан Юрчишин. – Хоча найперше за таку результативність маю дякувати мобільній середній лінії нашої команди. Справа у нас тоді діяв досвідчений Левко Броварський, зліва – Ярослав Думанський, в центрі – Андрій Баль і Юрій Дубровний, а з глибини їх підтримував Юрій Суслопаров, котрий грав у центрі оборони разом з Василем Щербеєм. На флангах оборони грали Олег Родін (справа) і Анатолій Саулевич. Я ж діяв попереду разом з Григорієм Батичем, Царство йому Небесне. Гарна була команда. Вдома ми виграли всі 23 матчі, не загубили жодного очка. Ми тоді першоліговими до півфіналу Кубка СССР дійшли, а там лише у додатковий час поступилися 1:2 московському «Динамо». Там претендувати на перемогу було важко. Москвичі приставили до мене двох опікунів – Новикова і Нікуліна. Ті грали дуже жорстко, переслідували мене всюди. Ми поступалися 0:1, але на 88-й хвилині я заробив пенальті, який реалізував Юра Бондаренко. В чвертьфіналі ж ми переграли «Памір» і всі три голи я забив головою після навісів Броварського. Показово також, що мене, гравця команди першої ліги, покликали до лав першої збірної. То було досягнення всієї команди.

13 листопада 1981 року

46-й тур чемпіонату СРСР-1981 у першій лізі

«Бустон» Джизак – «Карпати» - 3:2 (2:1)
Голи: Христофоріді 12, Сакалов 36, Камалов 45, Христофоріді 65, Дубровний 65
«Бустон»: Філатов, Карман, Еннс, Фабарисов (Бекбулатов 80), Кузьмін, Дяченко, Муртазаєв (Морозов 46), Шаймарданов, Камалов (Крупнов 35), Белявський, Христофоріді. Тренер – Ахрол Іноятов
«Карпати»: Квасников, Гунько, Щербей, Копил, Кочубинський, Е. Валенко, Рафальчук, Дубровний, Юрчишин (Безубяк 60), Саулевич (Дикий 72), Сакалов. Тренер – Ярослав Дмитрасевич
Суддя: Жук (Мінськ)

Джизак. Стадіон «Джизак». 10 000 глядачів

- Чому «Карпати» після повернення затрималися у вищій лізі лише на сезон? – перепитує тодішній півоборонець Юрій Дубровний. – Головна причина приховується у внутрішніх недоліках, про які волію не говорити (очевидно, пан Юрій натякає на конфлікті, пов’язаному з лідерами команди – Броварським і Юрчишиним – авт.). А воно ж як буває? Програєш кілька матчів і до тебе вже не дуже прихильно ставляться судді… Коли ж вибули у першу лігу, негативно в психологічному плані впливали чутки про неминуче об’єднання «Карпат» зі СКА.

Ця непевність вибивала з рівноваги. Команді вартувало доукомплектуватися, але цього зроблено не було. Окрім того, були інші «підводні камені». Звісно, на останній матч в узбецький Джизак їхали без певності в завтрашньому дні. Проте не думав, що забитий мною ударом зльоту після флангової подачі гол буде останнім перед роспадом «Карпат» як окремої команди. Зазначу, що грати в Джизаку надзвичайно складно. На футбольному полі там почуваєшся, наче на мангалі.

- Залишатися ж в об’єднаних СКА «Карпатах» не хотів ні я, ні інші хлопці, - продовжує пан Юрій. – Мав пропозицію з «Чорноморця» й у якусь мить навіть пристав на неї. Але паралельно кликали в Кишинів, де до місцевого «Ністру» вже приєдналися львів’яни Батич, Щербей та Ігор Мосора. Власне, вони мене потихеньку й схилили до переїзду в Молдову.

Степан Юрчишин

Загалом таким поворотом подій був задоволений, бо ми пробилися до вищої ліги. Однак обіцянки доукомплектувати команду відповідними гравцями тренер Шевченко не дотримався й через рік «Ністру» прогнозовано понизився в класі…

20 квітня 1989 року

Перший тур чемпіонату СРСР-1989 у п’ятій зоні другої ліги

«Динамо» Ленінград – «Карпати» Львів – 2:4

…Колишні карпатівці працевлаштовувалися, а про команду, з якої вони починали свій шлях, львів’яни могли згадувати лише з ностальгією. Та непотріб, яка носила назву СКА «Карпати», ніколи рідною для місцевих вболівальників не була. Зібрана з військовослужбовців команда без душі, не більше того.

- Будучи директором львівської ДЮСШ-4 мав змогу регулярно спілкуватися з керівниками українського і радянського футболу, - каже Ігор Кульчицький. – Зокрема здіймав тему відродження «Карпат». Спершу підняв проблему у Києві в розмові з тодішнім головою Федерації Фоміних. Той сказав, мовляв, у вас вже є команда, а хочете окремої команди, то починайте з рівня першості заводу. На моє зауваження, що СКА – то трохи не те, Фоміних запитав, мовляв, що думають з цього приводу львівські спортивні керівники. «Вони такі самі, як ви» - знизую плечима. А сам їду до Москви, до В’ячеслава Колоскова, якого знав ще з часів, коли він викладав у мене в Вищій школі тренерів. «Як то «Карпат» нема? – дивується керівник радянського футболу. – Така хороша команда». Потім був дзвінок до Фоміних, ще одне запевнення про неможливість допустити «Карпати» до боротьби в українській зоні перехідної ліги і моє прохання ввести львів’ян у російську підгрупу. Колосков попрохав бухгалтера, щоби мені надали загальну суму річних витрат. Вийшов мільйон рублів.

Лев Броварський. 1981 рік

- Звісно, дістати такі гроші було важко, - каже пан Ігор. – Тому я дуже вдячний тодішньому керівнику міському партії Волкову, котрий взагалі не любив футболу і не був на жодному з матчів «Карпат», але попри те зобов’язав керівників заводів надати кошти на існування команди. В принципі, тоді це було можливо, адже у Львові на кінець 80-х функціонувало близько 300- великих і маленьких заводів. Так ось, отримавши гарантії, попрямував у Москву до Колоскова. Так нас допустили до участі в чемпіонаті. Тренувати відроджені «Карпати» довірили Борису Рассихіну, а в команду повернули групу вихованців львівського футболу – Віктора Рафальчука з Дніпропетровська, Василя Леськіва з Луцька, Юрчишина і Саулевича з Хмельницького, Богдана Бандуру, Сергія Квасникова, Григорія Батича. Поряд з ними ми ввели до складу талановитих 17-18 річних хлопців – Володю Шарана, Олександра Чижевського, Миколу Сича, Вадима Герасименка.

- В якийсь момент я вже навіть встиг порпощатися з футболом, - згадує Степан Юрчишин. – Але у 86-му пристав на пропозицію Мирона Маркевича і погодився пограти за луцьке «Торпедо». Потім були два сезони в хмельницькому «Поділлі», де грав заднього захисника, але за рахунок вміння бити штрафні закінчив сезон з десятьма забитими голами, тоді як кращий бомбардир команди Едуард Валенко провів 12 м’ячів. Те саме було й у «Карпатах» - 1989. Виступаючи в ролі ліберо, забив стільки ж, скільки найкращий голеадор команди Роман Лаба – 11 голів.

- Для мене стартовий після відродження «Карпат» поєдинок у Ленінграді став дебютним у складі рідної команди, - розповідає тодішній півоборонець «зелено-білих» Василь Леськів. – В принципі, пітерських динамівців ми здолали за великої переваги. До 60-ї хвилини вели 4:0, однак потім трохи підсіли. Річ у тім, що той матч проводили на штучному полі. Може, з незвички нам не вистачило повітря. Додам, що перший гол відроджених «Карпат» забив Роман Лаба. Я навісив з флангу, Рома підставив голову і зламав собі, пробиваючи, носа. Взагалі, в тому сезоні ми мали виходити в першу лігу, але програли в одному з останніх турів за повної переваги удома тираспольському «Текстильнику» і в підсумку посіли перше непрохідне – третє – місце. Для нас то була велика трагедія. Пригадую, на наступний після зустрічі з тираспольцями день ми зібралися на базі, але гравці були настільки деморалізованими, що Рассихін прямо сказав: «В такому стані тренуватися не можна»…

 

UA-Football

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости