Не Золоте дно

Добігає кінця ХХІ літня Олімпіада в Ріо-де-Жанейро. Хоча на момент підготовки номера до друку до завершення змагань лишалося ще шість днів, можна було впевнено стверджувати, що для України це найгірші Ігри в історії. Впродовж десяти змагальних днів наші спортсмени здобули лише шість медалей. Серед них одне золото, чотири срібла й одна бронза.

На попередніх п’яти олімпіадах медальний доробок української збірної був не менш як 20 нагород. Власне, нічого несподіваного не сталося. Ігри в Ріо відобразили те, про що спортивна спільнота попереджала впродовж усього періоду незалежності. Нині ми пожинаємо плоди не поточної економічної кризи, не Революції гідності чи війни на Донбасі. Український спорт знищувався впродовж останніх 25 років, і до цієї руйнації доклалися всі владні верхівки без винятку. Своєю байдужістю і нерозумінням істинних проблем масового спорту. Щоправда, добре підгодована в часи прем’єрства та президентства Януковича верхівка спортивного істеблішменту нашої держави досі повторює мантру, що саме за сприяння Віктора Федоровича українським атлетам жилося найкраще. Звичайно, якщо абстрагуватися від глибинної суті й вважати, що потреби спорту обмежуються фінансуванням членів національних збірних, то так воно й було. Однак у тому й річ, що впродовж усіх цих 25 років спортивні чиновники паразитували на ще совковому спадку, залишках матеріально-технічної бази й кадрового ресурсу колишнього СРСР. Дарма що спортивні споруди руйнувалися, їх ніхто не відновлював і нових не будував, найліпші тренери їхали за кордон, а ті, що залишилися, найчастіше зупинялися у своєму розвитку, не бажаючи приймати щось новітнє та передове.
Зрештою, донедавна результат давав навіть такий підхід. Завдяки високому фаховому рівню тренерів у 1980–1990-х було закладено міцний кадровий потенціал, на якому, власне, спортивні чиновники різних штибів увесь цей час паразитували. Оті 20 із гаком олімпійських медалей упродовж п’яти олімпійських циклів створювали ілюзію, що, попри «тимчасові труднощі», усе в нашому спорті гаразд. А застереження низових спеціалістів про те, що кадровий ресурс вичерпується, лишалися воланням у пустелі. Не привів до тями спортивну верхівку держави навіть абсолютний занепад зимових видів спорту. Усіх, окрім комерційно самодостатнього біатлону. Хокейна збірна, яка впродовж 10 років виступала в когорті елітних збірних світу, скотилася в дивізіон С. У фігурному катанні країна, яка виховала олімпійських чемпіонів Віктора Петренка та Оксану Баюл, нині задовольняється місцями в третьому десятку. Та й то в найкращому разі. Ковзанярський спорт зник як явище, а майстер шорт-треку Володимир Григор’єв із Києва здобуває нагороди для Росії. Після футбольного чемпіонату Європи, який у липні завершився у Франції, у центрі уваги була команда Ісландії — збірна, яка перемогла Англію та сенсаційно вийшла до чвертьфіналу континентального форуму. При цьому фундамент того успіху закладений не завдяки олігархічним клубам на кшталт наших «Динамо» та «Шахтаря». На початку 2000-х років Ісландія стала на державному рівні втілювати в життя цільову комплексну програму розвитку футболу. Муніципалітети найбільших міст побудували вісім манежів і сотні футбольних майданчиків для кожної загальноосвітньої школи. При цьому з дітьми у спеціалізованих закладах можуть займатися лише спеціалісти, які мають тренерську ліцензію від УЄФА щонайменше категорії С, тобто освіту, з якою можна працювати з професійними клубами. Таких фахівців на країну з населенням 330 тис. одразу 660. 150 із них уже здобули категорію А. В Україні за часів президентства Леоніда Кучми теж існувала цільова комплексна програма розвитку футболу, розрахована на 1997–2002 роки. Основ¬ною її метою було запровадження уроків футболу в загальноосвітніх школах. Утім, слова так і лишилися словами. І це мова про футбол, найпопулярніший та наймасовіший вид спорту в Україні. Охочим займатися умовними кульовою стрільбою чи академічним веслуванням значно складніше. Бо крім бажання треба мати якісний інвентар і матеріально-технічну базу. Парадокс полягав у тому, що, навіть незважаючи на іноді спартанські умови підготовки, українці залишалися на плаву й примудрялися ще до останнього часу здобувати перемоги, які, здавалося б, суперечать здоровому глузду. Бо як інакше сприймати звитяги лучників над представниками Кореї, де стрільба з лука входить до шкільної програми? Утім, харків’янин Віктор Рубан у цьому виді спорту був 2008 року олімпійським чемпіоном. Перемоги дзюдоїста Георгія Зантараї над японцями, де дзюдо — національний вид спорту, з тієї самої серії. Однак у тому й річ, що мова про самородків і талант їхніх тренерів, а не про результати системної роботи. Талантами наша земля багата незалежно від того, наскільки добре чи погано розвивається певний вид спорту. Приміром, глибокий занепад українського плавання не завадив появі сильного спринтера Андрія Говорова, який у Ріо став п’ятим у плаванні на 50 м вільним стилем. Найперше треба відзначити інтелект самого спортсмена, який, розуміючи, що в Україні він не прогресуватиме, почав тренуватися в Італії. А протягом останніх семи місяців напередодні Олімпіади займався в бразильському Сан-Паулу під керівництвом тренера олімпійського чемпіона ¬Сезара Сьєло Фільо. Власне, лише на окремих самородків у Ріо українська збірна й розраховувала. Скажімо, на гімнаста Олега Верняєва, єдиного наразі нашого спортсмена, який здобув золоту медаль. Ще рік тому, коли про Олега знала обмежена кількість простих українців, знімати про нього фільм приїхали телевізійники з Японії. Представники Країни Вранішнього Сонця вбачали у Верняєві єдиного реального конкурента своєму співвітчизникові Кохеї Утімурі, який вигравав гімнастичне багатоборство на шести останніх чемпіонатах світу та Олімпіаді в Лондоні. Японці дивувалися, що в умовах, у яких тренується Олег, можуть народжуватися такі діаманти. А ще не розуміли, чому уродженець Донецька Верняєв не змінює громадянства. Таке запитання в японських колег виникло неспроста. Річ у тім, що в ході цього олімпійського циклу Україна втратила відразу двох провідних гімнастів: Микола Куксенков, який на Олімпіаді в Лондоні був четвертим, став громадянином Росії, а Олег Степко виступає за Азербайджан. Їх банально перекупили, так само як збиралися перекупити й Верняєва. Згадуваний вище плавець Говоров, своєю чергою, навіть назвав суму, яку йому пропонували в разі набуття російського громадянства. Мільйон доларів, ні багато ні мало. Зрештою, таку принциповість демонструють не всі українські атлети. За волейбольні збірні Росії на цій Олімпіаді виступають Наталія Гончарова з Івано-Франківська та Костянтин Бакун із Макіївки на Донеччині, за Азербайджан — львівські борчині Марія Стадник і Наталія Синишин, а також Інна Осипенко-Радомська, олімпійська чемпіонка Пекіна ще під українським стягом. Плавчиня Вікторія Солнцева під прізвищем Гюнеш виступає за Туреччину, а ¬плавець із Запоріжжя Євген Коптєлов — за Росію. Звичайно, найбільше обурює в цій ситуації безпринципність українських атлетів, яких від спокуси переїзду до Росії не стримує навіть чинник війни з північним сусідом. Зрештою, про що говорити, якщо «спортвнєполітікі» повсюдно намагаються демонструвати навіть ті спортсмени, які представляють Україну. Тенісисти, згадуваний вище гімнаст Верняєв, а також призерка вже трьох олімпіад Ольга Харлан разом із партнерками по жіночій команді з фехтування на шаблях «потішили» інтернет-спільноту дружніми спільними фото з російськими друзями, яку пропагандистські ЗМІ сусідньої держави вдало використали з коментарем «Вот такімі далжни бить атнашенія Украіни і Рассіі». Ще далі пішли легкоатлетки, які на шляху до Ріо дали слізливі інтерв’ю телеканалу «Россия». Лейтмотив — як же шкода, що друзів-росіян несправедливо дискваліфікували через допінг. «Ми панімаєм, что ета палітіка», — каже бігунка Єлизавета Бризгіна. Та навіть якщо не брати до уваги політичну складову й говорити суто про спортивну, то все одно мусимо констатувати: з кожним роком кадровий потенціал українського спорту вичерпується дедалі більше. Показово, що на Олімпіаду-2016 поїхало лише 205 українських атлетів. Для порівняння: на першій у незалежній історії Олімпіаді-1996 в Атланті виступало 230 українців, у Сіднеї-2000 — 231, в Афінах-2004 — 245, у Пекіні-2008 — 254, у Лондоні-2012 — 245. Тоді наші спортсмени брали щонайменше 20 медалей. За умови, що потенційними претендентами на нагороди українці були не менш як у 50 видах програми. Напередодні старту Ігор-2016 статистична компанія Gracenote теж прогнозувала, що в Ріо українці здобудуть 23 медалі (6 золотих, 4 срібних і 13 бронзових). В ідеалі, якби всі наші спортсмени реалізували свій потенціал, а судді в окремих випадках відзначилися об’єктивністю, можливо, так і було б. Однак то максимум, який реалізовується спов¬на вкрай рідко. Притаманних минулим олімпіадам медальних резервів в України не було. У більшості колись медальних видів спорту наша держава розгубила майже весь свій потенціал. На близькому до аматорського рівні перебувають ігровики (волейбол, баскетбол, гандбол). Через відсутність умов для тренувань лише одну ліцензію здобули представники таких видів, як велотрек, плавання та стрибки у воду. Фактично ще тримаються на плаву, але тільки завдяки ентузіазму самих спортсменів, фехтування, веслування, дзюдо та жіноча боротьба. Не варто хвилюватися й за бокс. Попри найгірший за всю історію виступ на олімпіадах (чотири поразки в чотирьох стартових сутичках), провал пов’язаний не з кризою розвитку, а зі зміною поколінь. Річ у тім, що видатне покоління на чолі з олімпійськими чемпіонами Василем Ломаченком та Олександром Усиком, призерами попередніх Ігор Денисом Беринчиком, Олександром Гвоздиком і Тарасом Шелестюком, а також чемпіоном світу Євгеном Хитровим перебралося в професіонали. Достойної заміни їм наразі не підготували. Але, зважаючи на комерційність цього виду спорту, можна не сумніватися, що поява нових талантів — питання часу. Утім, загальний стан українського спорту плачевний. Буде добре, якщо до завершення Ігор-2016 кількість медалей дотягнеться хоча б до десяти. Іван ВЕРБИЦЬКИЙ, Український Тиждень

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости