На стадіон я так і не потрапив

Сьогодні зранку я був упевнений, що вечір у мене не пропаде - бо ж футбол.

Приїду, думаю, за годину до стадіону, куплю квитка у касі, вип'ю пива, зайду на красень стадіон, посиджу, покайфую, відпочину, подивлюся на травку зелену, може на футболістів, як вони розминаються. Одним словом - щастя гряде.

Але ж сьогодні ж у нас на роботі і корпоратив. Кілометрів 50-т від Києва. Ага, думаю. Дзуськи. Не зашкодить якийсь там корпоратив футбольному святу. Футбол - це святе. А «Динамо» Київ - вища категорія сприйняття дійсності уболівальником. Навіть когось послав під три чорти потихесеньку, щоб не заважав моїй думці про свято. Надіюся, що не із начальствующих. У понеділок побачимо.

Усім друзям та хорошим знайомим (а вони до футбола холодні, як я до бетонного стовпа) сказав, ні – похвастався, що іду на футбол, на Динамо Київ, що хочу відновити свою власну традицію – не пропускати жодної гри. Ентузіазм бив мене ключем. Слава богу, як бачите, хто дочитав цей опус до кінця, що не добив. Шкода було б, що даремно убив людину.

Так що о четвертій годині «вирвався» із тенет горільчано-шашликовиї обстановки, сів у машину (не за кермом, не за кермом – я ж порядний уболівальник) і гайнув додому, а тоді ж і на стадіон.

Уже під’їжджаючи до стадіону почав переживати, а чи зможу квитки дістати? Може вже нема? Може всі розпродані? Адже не я один такий веселий та щасливий сьогодні вечером маю бути?

Приїжджаю до кас Палацу спорту – і починаю згадувати далеке минуле, коли регулярно ходив на футбол: черги у пів кілометра, на руках фальшиві квитки, народ розгублений, прораховує варіанти – що робити і таке інше.

Ні, запевняю себе, тільки не у нас і не зараз. Ми ж Евро пройшли. У нас же все ідеально. Ми ж уже Европа.

Проїжджаю Троїцьку площу, бо ж знаю, що каси біля Палацу спорту.

Ага! Ось – на тобі – викуси! Були колись там каси. Якийсь дід сидить там біля них і плаче. Кажу, діду, давно сидите? «Ох, давно каже, синок, дуже давно. Ноги болять, хочу подивитися футбола, та нікуди вже не піду. А каси не працюють». Я - туди, я - сюди. Хтось сказав – на Троїцькому майдані. Один тільки міліціонер (чи, може, айн-цвай, поліцай?) сказав, що каси на ремонті і один тільки Бог знає, коли відчиняться. Гарний хлопець. Тепер я точно знаю, навіщо на стадіонах міліціянти: щоб інформаторами працювати.

Я дременув на Троїцькиу площу – а там… Мама моя рідна: багатотисячний натовп стоїть собі не соваючись, наче вівці і безпорадно блимає оченятами. Гарні такі. Дехто із подругами та різними дівчатами. Хтось вірить у Бога. Хтось не вірить уже ні в що, бо таке свято псується прямо на учах у тисяч людей.

Став і я. Не розуміючи, що потроху шаленію і починаю відрізнятися від натовпу неспокійною вдачею і геть втраченими навичками стояти у такій безмежній черзі.

Розумію, що останній раз стояв у черзі, де було більше 10-ти осіб, років двадцять п’ять при соціалізмі.

До мене поступово доходить, що до початку гри менше години, а стояти в черзі не менше години дві.

У мозку (абсолютно тверезому і чистому, наче скло) поступово паплюжаться картини щастя від споглядання першого футбольного матчу цього сезону.

Відчуваю, що треба діяти, а це означає – бігти звідсіля і бігти щосили та додому, мабуть, додому, до телевізора.

Може ще, подумав, піти у кафе з екраном?.. Відкинув одразу – бо це ж потрібна компанія, а один я стільки не п’ю. Дак і корпоратив уже був. Хтось, мабуть, цією чергою із мене п’яничку хоче зробити.

Не бувати такому!..

Безумовно, хтось скаже – купляй квиток заздалегідь. Або ж купляй абонемент. Або ж попроси друзів… Добре, хоч Інтернет не згадують, такі сякі… Короче, порадників одразу ж – море.

Але ж, я тільки вчора звечора узнав, що можу піти.

Абонемент – то кожен матч буде дорожчий разів у три для мене – я ж на кожну гру не зможу піти. Хтось же у країні повинен працювати? Просто нема коли.

Попроси друзів – печінка уже не тримає.

Отаке свято ви мені, хлопці, футбольні організатори влаштували.

Приїхав я додому. На початок матчу запізнився – і не жалкую, бо переживав би дуже з такої хаотичної незрозумілої гри. Так що трохи нервової енергії мені хтось невідомий відсутністю у мене квитка на футбол зберіг.

Але ж, друзі, на стадіоні, як я зміг розчути коментатора (це, мабуть, саме той, що, згідно реклами, єдиний у світі народився із упевненістю, що буде футбольним коментатором), було біля тридцяти тисяч народу. А згідно мого сьогоднішнього підрахунку – тисяч десять люду на стадіон так і не потрапило. Один з них сказав своєму товаришу: «Та пішло воно все на … Швидко у машину, та хоч горілочки поп’ємо в волю».

Споюєте ви наш народ, хлопці, футбольні організатори, споюєте. І відбиваєте у них бажання ходити на стадіон на улюблену команду.

До речі, скоріш за все саме цих десяти тисяч уболівальників і не вистачило для впевненої перемоги нашої команди,  не вимученого 1:0 на останніх секундах.

Ну, і, насамкінець, слава Богу, футбол ішов по каналу «2+2», а не по каналу «Футбол». Бо цієї наруги над собою я б уже не витримав і подзвонив би друзям, щоб пити горілку, а не дивитися щось на цьому каналі, навіть якщо це чемпіонат европи або світу з футболу.

Отакий сьогодні був футбол!

Що?.. А де ж про сам футбол? А що про нього говорити, коли довкола нього порядку геть нема. Бо не Европа ми, а … самі знаєте що… 

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости