Пользователи → neseniuk → блог

У мене є хороший знайомий на імя Віталій Борщов. Вчора він вдягнувся занадто легко і у другому таймі змушений був піти із трибуни бо змерз і мусив додивлятись футбол по телевізору. Цій людині вже за сімдесят. На футбол він ходив ще тоді, коли мене не було на світі. Їздив на виїзні матчі по Союзу, коли вдавалося зробити відрядження туди, де грало "Динамо". І тепер він не пропускає жодного матчу "Динамо". Для людини у його віці це майже подвиг.

Я це тому згадав, що і він і я, памятаємо часи коли футбол розпочинався у квітні і закінчувався у жовтні. Якраз сьогодні пятдесят років тому "Динамо" вперше стало чемпіоном. Тоді все було природно - у футбол грали коли було тепло і припиняли грати коли ставало холодно. Тепер же сезон, вважай, лише починається.

Особисто я завжди був проти нинішнього календаря осінь-весна. Старий календар не заважав "Динамо" вигравати єврокубки. Зате усі інші не мучилися на поганих полях. Коли переходили на нинішній календар мене не запитували. Не думали про людей, яким більшість чемпіонату належало мерзнути на трибунах. А у холод навіть на нових стадіонах "Шахтаря", "Дніпра" та "Металіста" не дуже затишно. Не кажучи вже про відкритий усім вітрам, дощам та снігу стадіон імені Лобановського.

Скажете, що холодного чемпіонату вимагають інтереси клубів, які грають на міжнародній арені? Так клубів тих два-три і більше найближчим часом не буде. Вони можуть підготуватися до зимових матчів у комфортних умовах і без ризику травмуватися. Саме так колись готувалося "Динамо". І дуже часто мало перевагу над виснаженими у своїх чемпіонатах суперниками із Європи. Хто тепер памятає, що у рік дебюту "Динамо" в єрокубках сезону 195-66 років чемпіонат закінчувався у жовтні, а грали динамівці із "Селтиком" у січні? Щоправда, тоді програли.

Це я до того, що і у старі часи, про які зараз складають легенди, у холодну пору року народ ходив на футбол масово лише у особливих випадках. Думаю, що так і буде аж доки усі футбольні матчі стануть у нас особливими. Тому що на гру "Динамо" проти "Волині" зібрати повний стадіон людей можна лише "методом Рабиновича". Воно нам треба?

Тому хочу подякувати усім, від шановного Віталія Борщова, до останнього хлопчика на трибунах за те, що вони прийшли на футбол цієї неділі. Це ви є справжніми уболівальниками, а не ті, хто дуже прагнув побачити Шакіру.

Нам із вами ще мерзнути і мерзнути! До глобального потепління ще років триста. а може його і взагалі не буде.

Щодо расизму, який хтось намагається побачити на нашому стадіоні, то його у нас немає. Пропоную цю тему навіть не обговорювати. Це потрібно нашим недоброзичливцям. тож не будемо піддаватися на провокації.

І останнє, як зіграли між собою у футбол? Коли прийду наступного разу, приймете?                       

Вітання усім!

Спочатку про враження від Талліна. Коротко воно таке - за такого життя вони ще й у футбол грають! Бачив кілька стадіонів із ідеальними полями та біговими доріжками. Був на шкільному уроці фізкультури теж на чудовому штучному полі для футболу. Поруч ще один клас грав у баскетбол на майжданчику із ламінату просто неба. Рівень як для школярів - супер. Із футболом, ясна річ, у них гірше, що й довела увечері наша збірна.

Багато запитань про виступи "Динамо" на оновленому "Олімпійському". Відповідаю - цей календарний рік ми закінчимо на стадіоні імені Лобановського. А далі все залежатиме від домовленостей клубу і стадіону. Поки що офіційної інформації немає. Але вона буде. Прошу не вірити інтервю з цього приводу, які дають різні люди. Буде що повідомити - повідомимо першими.

Не встиг подякувати за гру у футбол у манежі. Було цікаво. Хочу принагідно прпояснити дякі речі. Цей наш футбол став можливим завдяки тому, що президент клубу надав на моє прохання час для гри уболівальників у динамівському манежі. Процесом використання цього часу і збиранням уболівальників, які грають у футбол, у вільний від основної робюоти час займається Андрій Петренко. Вся інформація про можливість надання часу для гри уболівальників у нього. До нього і звертайтесь. Попережджаю - манеж не гумовий.

Успіхів!     

Пропозиція блогерів зіграти у футбол зустріла загальну підтримку у широких колах. Футбольний клуб «Динамо» теж хоче долучитися до цієї справи.

Тож запрошую усіх блогерів у неділю на 14.00 на тренувальне поле №3 на базі у Конча-Заспі (вона ж Чапаєвка). Із собою мати спортивну форму із трусами (у штанях на поле не пустимо) і спортивне взуття (без шипів).

Регламент гри у футбол до 16.00. Потім вільне спілкування. Контактна особа для довідок - Андрій Петренко. Телефон у Шуріка.

Побачимось!  

Привіт!

Я оце подумав: а чому ми усе про «фанатів» та про «фанатів»? Давайте згадаємо і про решту відвідувачів стадіону, яких певна частина т.зв. «двіжа» услід за москалями називає «кузьмичами». Можна було б і щось своє придумати. Можуть же, коли захочуть. Коли раніше практично все у «двіжах» було здерто у наших російських сусідів, то нині почало зявлятися дещо оригінальне.

Та сьогодні не про це, точніше не про цих. Хто ж вони такі, оці «кузьмичі»? Довго намагався сформулювати визначення цих людей і врешті дійшов висновку, що «кузьмичами» є усі ми, усі ті, хто не відносить себе до «фанатів» чи «ультрасів». І це нормально, так воно і має бути.

В усі часи певна частина молоді відрізнялася від решти суспільства. Колись, у роки моєї юності це були «стілягі», «хіпарі», «панкі» і так далі. Це були найбільш передові для свого часу молоді люди. За зовнішніми ознаками - чудернацьким на тлі решти людей одягом, зачісками та манерами, приховувалось небажання жити так, як навчають дорослі, шукати щось своє, оригінальне.

Зазначу, що в усі часи це була далеко не уся молодь. Більшість молодих людей поводили себе як належить, підростаючи і готуючись стати дорослими. Так жити було нецікаво. Тому молодіжний протест знаходив різні форми, в основному зовнішні аби відрізнятися від «правильних». Одразу зазначу, що мордобій до числа цих форм не входив ніколи. Мордобій був призначений для найменш розвинутої частин и молоді. Та й мордобою того було не так вже й багато. Більше розмов, ніж власне бійок. Та й за що було битися? Район на район? Вулиця на вулицю? Набагато цікавіше було у футбол між собою зіграти.

Та це усе тривало недовго. Кілька років юності, а потім служба у війську, навчання, робота, діти… Як і належить колишні молоді протестувальники ставали дорослими і вже їхні діти протестували проти них. Так було завжди, так є тепер, так буде і надалі. Молодь не може без протесту. Те, що час і натхнення для цього протесту можливі завдяки тому, що дорослі у цей час працюють і заробляють на життя – теж нормально. Усьому свій час.

Коротше, закінчивши протест юнаки і дівчата повертаються додому, де стають нормальними членам и своїх родин. Нікому не спадає на думку якось збиткуватися над батьками, які працюють у той час, коли їхні діти «самовиражаються». Коли батьки і діти розумні – конфліктів не виникає. Старші розуміють дітей, бо самі такими були, діти розуміють батьків, бо самі такими будуть. Тому при батькові і матері найвідчайдушніші ватажки юнацьких компаній не матюкаються і взагалі поводяться спокійно. Якщо тверезі.

Тепер повернемося на переповнений стадіон, а таке у нас буває досить часто, де неподалік одні від одних розташовані «фанати» та «кузьмичі». Насправді ніякої ворожнечі між ними немає, оскільки на одних секторах сидять образно кажучи батьки, а на інших, образно кажучи, діти. Звідки ж проблеми?

На мою думку проблема у тому, що реальних, а не удаваних батьків та дітей одночасно на стадіоні буває не так багато. Із тих, хто горлає на «фанатськму» секторі, лише одиниці потім, коли стають дорослими, йдуть на футбол. Інакше наші стадіони давно були б забиті по зав’язку на кожному футболі. Чому лише одиниці колишніх «фанатів» залишаються із футболом?

Гадаю, що це стається із кількох причин. Частина молоді, яка йде на стадіон, робить це «за компанію». Закінчується компанія – закінчується футбол. Ще одній частині футбол взагалі байдужий. Вони йдуть на «фанатський сектор» за іншим. Не буду уточнювати. Бо це буде надовго. І лише незначна частина на усе життя прикипає до футболу і вже не мислить себе без походу на стадіон.

Є такі і серед нинішніх «ультрасів». Молодість самовпевнена – вона вважає, що не закінчиться ніколи. На жаль, закінчиться. Причому у всіх без винятку. Але можна зберегти від молодості найкраще. Хто сидить на трибунах «кузьмичів»? Що це за люди? Чи варті вони зневаги, чи навпаки?

Ці люди різні. І за віком, і за зовнішністю, і за політичними поглядами і за багатьма іншими ознаками. Але кожен з них колись вперше побачив футбол. Кожен мріяв колись грати за «Динамо», за збірну і стати чемпіоном світу (не менше!). Подумки вони були поруч із футболістами коли були дітьми, коли були підлітками, студентами, дорослими і пенсіонерами. Я досі по одному-двом словам можу відрізнити любителя футболу від того, хто до футболу байдужий. І тих, хто байдужий, мені по-людськи шкода. Вони ніколи не відчують того щастя, яке відчуває футбольний уболівальник. А таке щастя буває у житті кожного уболівальника лише тому, що він йде на футбол. Де все не так. як у житті. Де попри всякі нехороші речі, збереглася і збережеться боротьба за перемогу. У якій ніколи не відомо, хто переможе.

Тому я дуже поважаю «кузьмичів» на трибунах стадіонів. І знаю, що у частини нинішніх молодих і гарячих уболівальників теж всередині зростає той самий «кузьмич». А ті, у кого не зростає, з часом підуть, не залишивши по собі нічого, окрім потрощеного інвентаря та міліцейських протоколів.                

Вітаю!

Я так зрозумів, що багато кого зацікавила публіка, яка уболівала за "Динамо" у Тель-Авіві. Перш ніж писати про них, згада. два Кубки 1 каналу, на яких довелось бути. Там за наших уболівало від кількох сотень до кількох тисяч місцевих залежно від матчу і стадіону. Останнього разу у січні 2008-го "Динамо" обіграло у Тель-Авіві московський "Спартак". На стадіоні було тисяч пять людей, із яких чотири були за наших. За кілька днів ми з Артемом Франковим та Олегом Задерновським вирішили подивитись матч чемпіонату Ізраїлю, який проходив на тому ж стадіоні. Перше враження - повний стадіон, хоча лив дощ і команда була не на першому місці, а десь всередині таблиці чи знизу. Друге враження - нас не хотіли пускати без квитків попри наші численні посвідчення та журналістські аккредитації. Лише після телефонних консультацій із кимось, нам через півгодини видали квитки у ложу преси. Тоді ми зрозуміли, що більшість ізраїльтян уболівають за свої місцеві клуби. А "Динамо" для них - лише ностальгія - привід згадати батьківщину, і зібратися разом.

Доводилося бачити наших уболівальників у багатьох країнах. Для них приїзд "Динамо" чи збірної України - це насамперед зустріч із далекою батьківщиною. Більшість із них зазвичай на футбол не ходить, але заради "Динамо" чи збірної вони готові приїхати чи навіть прилетіти за багато кілометрів. Вони не дуже розбираються у наших сучасних футбольних реаліях, але вони уболівають напрочуд щиро, як вперше чи востаннє у житті.

Звісно, наші уболівальники на матчах, наприкад, у Португалії, не ті, що на матчах у Англії, і так далі. Це не стосується кількох десятків ентузіастів які їдуть практично на кожен закордонний матч "Динамо". Це окремі люди і про них можна писати дисертацію. Торік довелося допомагати їм із квитками на наш сектор у Генті. Дуже цікаві і приємні люди.

В Ізраїлі усе не так, як усюди. Місцевий уболівальник "Динамо" відрізняється від наших заробітчан та емігрантів у Іспанії чи Німеччини. Цього разу у Тель-Авіві наші симпатики примудрилися зайняти не лише відведені для гостьових уболівальників сектори, а й ще стільки ж. Мені здалося, що люди просто були щасливі, що зібралися усі разом із такого приводу. І, не зважаючи на не той, що очікували, результат, запамятають цей матч на багато років. У памяті, як завжди, залишиться найкраще.

Зрозуміло, що звукове і візуальне оформлення наших секторів було не тим, що у Києві. Але й люди були інші. Може не так сильно кричали і не так дружно, зате дуже щиро. Мені здається, що аж занадто. Наші футболісти, проходячи повз сектор "динамівців" із роздягальні, чули так багато добрих побажань, що, можливо, не зовсім так настроїлися на гру. Бо ніде більше вони не були так близько до своїх уболівальників - буквально кілька метрів від воріт Шовковського у другому таймі.

У наших уболівальників, на відміну від уболівальників "Маккабі", проблеми із квитками були. Бо усі хотіли саме на цей сектор, а на всіх місць не вистачило. Сподіваюсь, що перемога для наших уболівальників у Ізраїлі для "Динамо" ще попереду.               

Вітання усім!

Хочу поділитися своїми враженнями від міста Тель-Авів та футболу у цьому місті. Загалом я у там був вже не один раз і новий досвід ліше підтвердив попередні враження. Перше - спорт взагалі і футбол зокрема у їзраїльтян, серед яких кожен четвертий є нашим колишнгім співвітчизником, знаходиться на кілька разів вище ніж у нас. Я не про майданчики, басейни та зали, які завжди заповнені, не про пляжі, де люди бігають а не пють горілку із пивом. Я про футбол.

Отож, у Тель-Авіві три  футбольні команди які грають на одному стадіоні, буває що і в один день. Тож наші байки про необхідність "дати полю відпочити" для них смішні. У кожної команди свій уболівальник. Два роки тому я був на звичайному матчі місцевого "Маккабі" у чемпіонаті, коли команда була на десятому місці. Був повний стадіон під суцільним дощем. І так у них завжди. На усіх матчах чемпіонату повні стадіони. Футболісти в основному місцеві або натуралізовані. Зарплати як у нашій першій лізі. Але без квитка на стадіон і муха не залетить. Подивитится чемпіонат Ізраїлю можна лише по платному каналу. Тобто їхній чемпіонат досить бідний, але живе на ті гроші, які заробляє. Там немає мільярдерів які платять футболістам дурні гроші і везуть мільйонні "таланти" з усього світу.

Тепер про наш матч із "Маккабі". В усьому місті не було жодної афіші, жодної "віддаленої" каси чи чогось подібного. Кас там біля стадіону дванадцять штук і черг біля них не було взагалі. Народ в основному заздалегідь купив квитки. На стадіоні не було пяних. Найбільше що пили перед грою - чвертьлітрова пляшка пива (0.25) у магазинчику навпроти, або кола чи мінералка.

Фанатський сектор вдвічі більший за наш на "Динамо". Співали дуже дружно і голосно. На жаль, я не сильний у івриті, але місцеві колеги- журналісти запевнили, що матюків у піснях не було. Також не було жодного файера. Коротше - лохи ті ізраїльтяни. Не нажираються пивом і горілкою, не горлають матюки, не бються, нічого не палять на трибунах. Зате на кожній грі повний стадіон незалежно від результатів команди і місця у турнірній таблиці. Після 1:5 від "Бешикташу" ніхто від команди не відвернувся, а навпаки.

Та куди їм до нас. Вгадайте, скільки прийде глядачів у Києві на гру проти "Волині" за два тижні? Квитки продаватимуться за тиждень до початку. Якби ми були ізраїльтянами, то переповнений стадіон 12 жовтня вимагав би від "Динамо" покращення гри. Але ж ми не ізраїльтяни, а українці.

Мені з цього боку цікаво: чому переїхавши до Ізраїлю колишні наші стають такими, як у цивілізованому світі? Що їм там таке роблять, що вони не напиваються, не матюкаються і так далі?

Закінгчу останніми враженнями від стадіону у Тель-Авіві та публіки. Там перед грою ніхто глядачів не розважає. Взагалі ніхто. Зате самі глядачі розважаються співами, скандувіаннями та різними банерами на івриті. Ось таке. Навіть і не знаю, як це оцінити. Мені загалом їхній футбол і все що навколо нього сподобалося. І було трохи соромно за нас. За усіх нас. Уточнювати не буду. Тому що ми усі разом винні у тому, що у Тель-Авіві все пройшло для нас саме так, як пройшло. Ви розумієте про що я, чи не так?  

Вітання усім!

Насамперед дякую тим, хто прийшов учора на відкрите тренування. Гравцям і тренерам дуже потрібно відчути, що вони насправді потрібні уболівальникам. На жаль, людей було менше, ніж могло бути. Причина - незручний день і час плюс пізнє повідомлення. Це сталося тому, що день і час відкритого тренування Юрій Сьомін призначив вже після гри із "Шахтарем". Призначити без нього ми не могли. Можливо, побачивши як до команди ставляться люди, наш тренер буде повідомляти про відкриті тренування раніше. Пропозиції на зустрічі уболівальників із футболістами, футболістів і тренерів із пресою і тому подабне йдуть від нас до команди щотижня. Але вирішує все тренер. Як він скаже, так і буде. Думаю, буде краще.

Тепер коротко по попередньому блогу. Мені надіслали відео із файерами із Німеччини та іспанії. Подивився. Там це одноразові явища і не завжди на стадіоні. Що підтверджує мою тезу про те, що файери уходять. Ставити у приклад турків і росіян не коректно бо ми за них вищі. А Італія із своїми "ультрасами" поступово перетворила свій чемпіонат із найсильнішого у світі у самі знаєте який. Тож прийом із відео некоректний. Можна знайти відео дурня на нашому стадіоні, який дудить у дудку. Але ж це не значть, що на нашому стадіоні заохочують дудки, чи не так?

Свого часу я був готовий поставити памятник Вадиму Костюченку за те, що він покінчив із дудками на нашому стадіоні. Сподіваюсь, що знайдеться кому поставити памятник коли ми покінчимо із файерами. Не мені, не подумайте. З мене досить визнання, яке минулої суботи матеріалізувалося у досить дотепному зображенні мене самого на тлі моїх висловлювань у цьому блозі. Мені сподобалось. Прошу автора прислати пару штук на память хоч на якісній плівці, на якій це було зроблено, хоч у електронному вигляді. Можна навіть тут на блозі виставити.

Щодо відео із фанатського "фільму". Ще раз стверджую, що це некоректний монтаж. Футболісти і тренери ніколи не скажуть, що вони проти уболівальників. Також вони завжди скажуть, що їм приємно чути підтримку на виїзді. Та чи означає це, що вони за "ультрасів" і ставлять їх вище решти глядачів?  Типовий приклад виривання слів із контексту. Особливо це стосується записів на показі "фільму". Футболісти і тренери у нас розумні і ніколи не скажуть в гостях погане про господаря, який їх запросив. І це цілком нормально. Але це не означає. що цей господар найкращий проміж усіх інших.

Взагалі я все більше упевнююся, що наші окремі суперечки йдуть на користь, надихаючи моїх опонентів на щось оригінальне. І мені приємно почути ділові зауваження. А такі справді є, вдячний за це. Отак і будемо разом рухатись уперед.

Як і мало б бути, у окремих коментах наявна звичайна брехня, на яку відповідати немає сенсу. Навіщо сперечатися із тим, хто свідомо бреше? Нормальних на сайті більшість. 

Доброго дня!

У цьому блозі спробую одночасно відповісти на усі запитання.

Отож, почнемо із пісні "Києве мій". Історія питання така. Цю пісню я запропонував роки два тому і всім у клубі сподобалось. Але із різних не завжди залежних від мене причин, у тому числі і через старі фонограми, які не підходили по ритму, це не вдалося. Приблизно навесні цього року мені сказали, що Гудзь із групою є фанатами "Динамо" і записали свій варіант пісні. Ви усе чули. Перший перемонтований куплет перед грою ще пішов, а у перерві повний варіант не пішов. На мою думку це сталося тому, що починаючи із другого куплету підспівувати неможливо. Це швидше варіант для молодіжного концерту. Чомусь мені здається, що якщо ми її і заспіваємо, то лише перший куплет. За своїми музичнимми смаками я трохи інших переконань, ніж прихильники Гудзя. І я не один такий. Як на мене, має бути ще один варіант, який можна реально підхопити і заспівати усім стадіоном. Слова кожний нормальний киянин, думаю, знає. Щодо відео, то його хтось приніс до приймальні президента, де я його і взяв. Оцінюйте його якість самі. 

Тепер про саму гру. Може я старий і нічого не розумію, тому прошу мені пояснити. Йде другий тайм. Наша команда із останніх сил намагається таки забити мяч, розуміючи, що потім сил на пресинг не вистачить. Йде навала атак на ворота "шахтарів", тобто момент кульмінації гри. І у цей час на трибунах запалюють вогні і дими. Мені цікаво, невже тим, хто запалює, не цікаво, чим закінчиться атака, чи забють мяч, чи ні? Приблизно пять хвилин сектори навколо двадцятого- двадцять пятого секторів взагалі футболу не бачили. Поясніть мені у чому тут прикол? Чому не можна запалити це у перерві чи після гри, а саме у момент атаки Динамо?

Пропоную мій варіант відповіді. Кожна людина у дитинстві переживає період пізнання світу. Хто із нас не палив "димовухи" у віці пяти-шеісти років? Цеприблизно той вік, коли дітям цікаво, чим саме дівчата відрізняються від хлопців і т.д. Але потім люди виростають і це проходить. Як видно, не у всіх.

Доводилося чути заяви деяких діячів, про те, що без файєрів футбол - це не футбол і фанат це не фанат. Зовнішність тих, хто це казав, підтверджувала, що вони не до куінця ще вийшли із того віку, про який я писав вище. Хоча може я і помиляюсь. Може і справді ті, хто не палить файери не справжні фанати, а "лохи"? 

Тепер повернемось до відео від фанатів. Там були фрагменти із їхнього з дозволу сказати "фільму", де окремі футболісти і тренери заявляють, що без фанатів їм не жить. Звісно, що ці усі слова безбожно вирізані із контексту і змонтовані у потрібному вигляді. Так до речі, люблять робити творці "Футбольного уікенду". То чи насправді футболісти жити не можуть без фанатів із файерами?

Давайте будемо обєктивними. Що добре - те добре. І голосова підтримка, і співи, і банери здебільшого у фанатів дуже непогані, а інколи просто чудові. А ось дими та вогонь навіщо? Чули як Шевченко сказав, що не бачив тих файерів? І правильно - він і його команда грали у футбол. Вони що, мали стати і милуватися так званим "файер -щоу"? Шевченко не побачив файерів не тому що сліпий, а тому що це ні йому, ні його партнерам не потрібно! Кому не ясно?

Увечері суботи показували футбол із Барселони. Мессі і компанія ганяли суперників і забивали мячі на усі смаки. На трибунах було до ста тисяч. І жодного файера за усю гру. Ну чи не лохи вон там у тій Барселоні? Хіба ж то футбол, коли навколо трибун немає сотень поліцейських, коли нічого не горить і не палає, коли ніхто нікого ні за що не збирається бити? І не лише у Барселоні лохи! І у Мадриді! І у всій Іспанії, Англії, Німеччини, де стадіони вщерть заповнені тими лохами на кожній грі.

Ми не такі, правда? Ми справжні фанати! І нічого, що та Іспанія із лохами-глядачами є чемпіоном світу та Європи, що там, а також у згаданих Німеччині та Англії грають кращі футболісти світу. Лохи вони, а не фанати! Показати б їм оте наше фанатське "кіно", зрозуміли б, які вони нещасні. Та навряд чи їм покажуть. Так і будуть мучитися. А ми будемо щасливі!

А коли серйозно, то невже не зрозуміло, що усі ці файери назавжди відходять у минуле. Це вже у світі "не носять". Так само, як у світі не дудять у дудки. А може я неправий? Може я теж "лох"? Можливо уважно дивитись футбол і кричати тоді, коли підказує серце, а не "заряджаючий" це "лоховство"?

Чекаю на ваші відповіді.              

Доброго вечора!

Сподіваюсь, що не всі вже вийшли на футбол. Тому пропоную підтримати усім добре відому пісню, яка, якщо у нас все вийде, стане звучати на нашому стадіоні не гірше ніж звучить у Ліверпулі "Юлл невер уок елон". 

Коротко про історію питання. "Гімни" для "Динамо" пишуть вже багато років і професіонали і аматори. Але життя показало, що гімни на замовлення не пишуться, гімнами стають пісні, які лягають людям на душу. Так Фреді Меркюрі писав у 1977 року свій "Ві ар зе чемпіонс" просто для чергового альбому, а жиитя зробило цю пісню гімном усіх спортивних переможців. Так само і у нас є пісня. яку усі знають і люблять, яка є невіддільною від Києва і киян. а значить і від "Динамо". Два роки тому я вперше висловив ідею зробити цю пісню неофіційним гімном "Динамо". З того часу ніхто (!) не висловився проти. 

Першу спробу увімкнути цю пісню перед грою ми зробили торік, але варіант пісні у виконанні Юрія Гуляєва, як кажуть, "не пішов". Тепер друга спроба. Сьогодні перед виходом команд прозвучить перший куплет пісні, а у перерві пісня повністю. Цей варіант зробила відома серед молоді група "Гоголь борделло". У перерві разом із піснею буде показаний кліп, підготовлений уболівальниками. Давайте спробуємо сьогодні заспівати разом!

Про вся випадок нагадую слова пісні:         

Грає море зелене
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
Закоханих мрій...
Як тебе не любити,
Києве мій!

В очі дивляться канни,
Серце в них переллю,
Хай розкажуть коханій,
Як я вірно люблю.
Буду мріяти й жити
На крилах надій...
Як тебе не любити,
Києве мій!

Спить натомлене місто
Мирним, лагідним сном,
Ген вогні, як намисто,
Розлились над Дніпром.
Вечорів оксамити
Мов щастя прибій...
Як тебе не любити,
Києве мій

Дякую за підтримку!

Не встиг я ступити на рідну землю після триденної відсутності, як мені повідомили про те, що усі квитки на матч «Динамо» - «Шахтар», який відбудеться післязавтра, скупили «бариги» і тепер торгують ними під стадіоном. Обіцяв розібратися. Доповідаю.

Квитки на матч вартістю від 40 до 100 гривень (ми навмисне не піднімали ціни щоб не було галасу з боку «Шахтаря» як минулого разу) зявилися у продажу у суботу 17 вересня, тобто рівно за тиждень до гри. Повідомлення про це було на офіційному сайті у п’ятницю 16 вересня. Упродовж 17 та 18 вересня біля кас було вільно і квитки можна було придбати без проблем.

Цим скористалися так звані «бариги», які по багато разів підходили до кас і брали дозволені «три квитки в одні руки». Ще раз повторюю, упродовж перших днів проблем не було. Коли квитки у касах закінчилися, проблеми почалися. Знову клуб винуватий у тому, що квитки «у бариг».

Всі, хто був на грі проти «Сток Сіті» пам’ятають, що квитки у касах вільно продавалися аж до початку гри. Але «бариги» усе одно торгували квитками. Як вдалося вияснити, це були квитки, які безплатно роздавалися по квотах. Тобто спонсорам, партнерам, футболістам і т.д. Усього таких квитків було близько двох сотень. І як усе безкоштовне, вони частково опинилися у «бариг». Я про це писав ще раніше. Про те, що «бариги» мають квитки або через їхню безплатність, або через низьку ціну.

Чи могли ми підняти ціни на матч «Динамо» - «Шахтар»? Могли б. Але упевнений, що це було б політично невірно. І ми б наслухалися і від «шахтарів», і від вас, шановні користувачі сайту, теж.

Тому для того, хто дійсно хотів на цей футбол було два виходи. Або піти у вихідні і вільно купити недорогі квитки, або придбати абонемент і забути про цей клопіт до весни.

Запитання – що ми зробили не так?

Почали продаж завчасно. Повідомили за день до цього. Більше трьох квитків у руки не продавали. Що іще?

Звісно, що і цього разу у всьому винен Несенюк. Але той, хто має очі і вміє читати, підтвердить, що моя вина тут лише у тому, що я існую на світі і кільком особам це дуже не подобається. Тут я допомогти безсилий.