Регистрация, после которой вы сможете:

Писать комментарии
и сообщения, а также вести блог

Ставить прогнозы
и выигрывать

Быть участником
фан-зоны

Зарегистрироваться Это займет 30 секунд, мы проверяли
Вход

Мрія про Париж

2015-11-25 12:47 Два роки тому у Парижі драматично завершився шлях нашої національної команди до Кубку світу. Тепер наші футболісти знову ... Мрія про Париж

Два роки тому у Парижі драматично завершився шлях нашої національної команди до Кубку світу. Тепер наші футболісти знову повертаються до Франції, здобувши право виступити на Євро-2016. І хто знає, може за півроку наша українська збірна знову вийде на поле стадіону Стад де Франс аби поборотися за звання чемпіона Європи. А поки давайте згадаємо, завдяки кому ми маємо нині хоч і примарну, але цілком реальну мрію про Париж.

Всі знають, що футбол — це командна гра. Ці слова ми регулярно чуємо як від можна коментаторів старої ще радянської школи з їхніми «переконливими перемогами», «прикрими поразками» та «карколомними стрибками», так і від їхньої юної зміни із їхніми «відпрацювали у захисті» і «команді пофартило» та «неймоввірними сейвами». Але команда, в тому числі і збірна України, складається із гравців, кожен із яких по-своєму неповторний.

Дивно, але моє особисте враження від гри наших «збірників» часом абсолютно не збігається із коментарями як згаданих вище фахівців, інших журналістів та просто сусідів по трибуні — складається враження, що ми дивилися різний футбол. Тому хочу аби і моя думка долучилася до числа тих, хто оцінює внесок кожного із футболістів збірної у досягнутий успіх.

Як на мене — перший, коми ми маємо дякувати за можливість не бути влітку у Франції сторонніми спостерігачами — це Євген Хачеріді. Не розумію, чому про нього так мало пишуть і говорять? Подивіться — Женя робить на полі дива, не боїться ніяких суперників, встигає усюди! Іноді досить йому показати, що виставить корпус, аби суперник заздалегідь програв боротьбу за мяч. Поодинокі помилки швидше дивують, ніж засмучують, невже він взагалі може помилитися? При практично бездоганній грі у захисті, Хачеріді може і м’яча до воріт провести, і загострити ситуацію при кутових біля воріт суперника. Та щоб зараз він став таким, потрібні були роки жорсткої боротьби як із суперниками, так і з партнерами за місце складі. Пригадую розгубленого юнака Женю, який перший раз вийшов на поле у складі «Динамо» на матчі за Суперкубок 2009 року. Ніколи не забуду його сліз, коли «Динамо» програло відбір до Ліги чемпіонів у 2010му...

Відданість грі — головна якість нинішнього Євгена Хачеріді. А розмови про те, що він занадто багато говорить з арбітрами, недоречні — це дрібниця, яка лише підкреслює характер гравця. Приємно бачити, як тренеру збірної Михайлу Фоменку вистачає досвіду та мудрості аби не докоряти цим нашому найкращому захисникові.

Наступний за значенням для збірної, як мені здається — Сергій Рибалка. Саме із його появою у складі команди, її гра набула потрібної завершеності. На гру Рибалки приємно просто дивитись — таких розумних гравців на футбольних полях України вже давно на зявлялося. Погляньте — він ніколи не дивиться на мяч (техніка дозволяє), грає із високо піднятою головою і тому краще за всіх бачить. Кажуть, що так колись грав славетний Леонід Буряк. Я особисто памятаю лише у нас одного подібного футболіста — румуна Тіберіу Гіоане, що грав за «Динамо» на початку двотисячних.

Та повернемось до Рибалки. Коли мяч у нього, одразу стає спокійно. Знаєш, що не помилиться, чекаєш початку несподіваної та гострої атаки. Аби ще йому давали бити штрафні та виводили на ударні позиції! Але і тепер завдяки Рибалці із гри збірної у центрі поля, особливо під час атаки, зникла та характерна метушливість, що була ознакою нашої збірної після того, як завершили виступи Калитвинцев та Максимов.

Запитаєте, а як ще Тарас Степаненко, який «відпахав» у центрі півзахисту увесь відбірний турнір? Чудово! Степаненко відіграв усі без винятку матчі на найвищому для себе рівні. Але цей рівень далеко не той, що у Рибалки. Можливо, сам Степаненко у цьому не винен. Він привчений грати за схемою: відібрав мяч — віддав найближчому бразильцю. Саме за це Тараса цінують у «Шахтарі». Але ж у збірній України бразильців немає, і, сподіваюсь, не буде. І саме тому Степаненко поступився місцем Рибалці, який звик сам знаходити найкраще продовження атаки.

Наступний — Денис Гармаш, який якось непомітно став незамінним для збірної. Цей хлопець — єдиний, хто може створити несподівано-гострий момент, саме несподіваний, а не просто гострий. Він так бачить гру, він так може, у нього це виходить. Коли немає Гармаша, начебто все роблять вірно, а мяч ніяк не забивається. Відповідь проста — в атаці не вистачає «вишеньки», неочікуваної передачі Гармаша, або його ж появи «нізвідки» на самому вістрі атаки. Це те, що йому Бог дав. Яку б настанову не давав тренер, Дениса все одно несе до воріт супротивника. Можливо, Денис помиляється частіше, ніж хотілося б, тому трохи тривожно при контратаках, але це його вміння перемкнути гру серйозно переважує. А ще за нього буває страшно, він якійсь «ламкий», здається, там, де інші ноги витримають удар, його — ні, але це треба мати вдачу Гармаша, щоб після всіх його травм не прибирати ноги в самі небезпечні моменти, йти до кінця.

Олег Гусєв все менше виходить на поле, і не на повний час, не та вже швидкість, принаймні не на два тайми. Але все одно, за той фланг, де грає Гусєв, завжди спокійно. У Гусєва є дуже ціннаа якість — вміння миттєво прийняти рішення і впевнено його виконати. Бачить перед собою ворота — одразу завдає удару! Вчіться, молоді! Вчіться у Олега ніколи і нікого не боятися на футбольному полі і бути завжди впевненим у собі. Чомусь упевнена, що він іще допоможе збірній у Франції.

Андрій Ярмоленко — лідер атаки. Це не обговорюється. Так, є помилки, є запізнення у прийнятті рішень, є зайві фінти, за які Лобановський би «ноги повідривав»... Але Андрій — лідер, справжній. Він єдиний, хто нагадує мені англійських футболістів, що грають завжди на повну силу, до кінця, на грані своїх можливостей. Залишається тільки сподіватися, що Андрію є ще куди рости. Колись в інтерв’ю Андрій сказав, що не може без футболу, що коли він не грає, то все не так, все не те. Ще я бачила з-за воріт його щасливі очі, коли він забив вирішального м’яча. Щирі, щасливі очі, такі не зрадять.

Руслан Ротань, як на мене — головна руйнівна сила збірної України. Зовні схожий на тихого хлопчика-відмінника Руслан насправді чи самий жорсткий у відборі гравець, якого я бачила. Без вагань, без жалю до себе і супротивника. Такого не поройдеш. У матчах за збірну Ротань грає не просто до останньої межі своїх сил, а ще на крок за межею. Подивіться як-небудь на Руслана одразу після фінального свистка, зрозумієте, про що я. Завжди, коли він на полі, спокійніше. Останнім часом стало помітно, що йому важче грати, мабуть роки дають себе знати, а може травми. Але тут нічого не вдієш, пігулок від цього немає.

Артем Федецький, «Федя»... Я б сказала, що він — уособлення духу української збірної. Там, де не вистачає майстерності, доводиться догравати силою духу. Це і про збірну, і про Артема.

Євген Коноплянка — талант, позер, актор. Так, як він картинно вміє впасти та полежати на полі, не у збірній вміє ніхто. Якби ще це траплялося не в той момент, як вся команда атакує або повертається до на захисту... Безумовно, талановитий і корисний збірній хлопець, але от не скажу, що спокійна, коли м’яч у нього, всяке може бути. І «подарувати» мяч супернику може, і не завжди повернутись поспішає, і не віддати пас партнерові перед порожніми воротами... Але хочеться сподіватися, що переважить таки неабиякий талант.

Вячеслав Шевчук це Вячеслав Шевчук. Дав же Бог дав здоров’я і швидкість! Це ж треба так бігати у 36 роки! Тепер, як і в юності, це його головний козир, може втекти з м’ячем від кого хочеш. І впевненості не займати. Чого не вистачає — вірних рішень у вирішальний момент.

Сергій Сидорчук — трудяга. Думаю, що він ще буде додавати.

Євген Селезньов — гравець моменту. Ця футбольна «порода», на жаль, «вимирає». Тим приємніше за Євгена, який ще «живий».

Андрій П’ятов, Олександр Кучер, Ярослав Ракицький — надійніий оборонний"трикутник" із «Шахтаря».

А тепер про Романа Безуса. На мій погляд це несправедливо обійдений талант. Гравець, який може сам переломити хід гри, який може створити такі моменти, яких ніхто не очікує, володіє м’якою «кошачою» технікою, має швидкість, точний пас, сильний удар... Але якось не щастить йому з тренерами, ну, не бачать вони його у командах, ні в «Динамо», ні в «Дніпрі», може, тому що на його позиції грають «необхідні» клубним тренерам іноземці? Дуже сподіваюсь, що його Романа добре бачить Фоменко. Не збираюся давати поради тренерам збірної — їм і без мене всі дають поради. Така вже доля у тренерів національної збірної.

Хотіла ще написати про Артема Кравця, але іншим разом. І про Романа Зозулю теж. Вони заслуговують.

В одному точно впевнена — Михайло Фоменко точно собі не ворог. Дуже поважаю його за те, що він зберігає постійний склад збірної — це зробило нормальним настрій у команді, зняло непотрібну напругу. Мені завжди не подобалось, коли тренери пояснювали свої поразки словами: «А де я візьму кращих гравців?». Наче не знав, кого буде тренувати. З нинішньою збірною та нинішнім тренером все просто і зрозуміло — які є гравці, такі є, кращих немає, в збірній грають всі найкращі. Фоменко ніколи не покладав на гравців відповідальність за поразки. І це теж важливо.

Що змінилося у нашій збірній з часім поразки у парижі від Франції два роки тому? Думаю, що за цей час у них, окрім іншого, пропав страх — нині вони не боятися супротивника, ніякого. Чому я про це тепер? Я не думала, наскільки це важливо до того самого матчу у Парижі, де за одну хвилину до початку гри зрозуміла — програємо. Це було видно по нашій команді. Було враження, що вони сюди потрапили випадково, і зараз не знають, як бути. І справа була не тільки в шаленій підтримці уболівальників і впевненості французької команди, справа була — в нашій збірній. Тоді навіть завжди войовничий Ротань виглядав розгубленим ще до початку гри. Ця приреченість просто висіла у повітрі. Тому так важливо, що у нашій збірній набагато більше гравців, які не розгубляться і не злякаються. І це дає надію на ще один матч у Парижі — фінальний!

Олена АНДРУХ для Dynamo.kiev.ua

Артем Милевский: «Сборная – больная тема для меня»

25.11.2015, 12:47

Еще на эту тему

Самое интересное:

RSS
Новости
Loading...
Пополнение счета
1
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
2
Ваша карма ():
=
(шурики)
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
Закрыть