Подаю статтю Олександра Горина із невеликими скороченнями. Думаю декому буде цікаво.
---
На початку місяця, 2 вересня, у вітчизняному спорті відбулася, з одного боку, прозаїчна, а з іншого – доволі символічна подія. Новим керівником Федерації футболу України (ФФУ) став директор алчевської «Сталі», луганчанин Анатолій Коньков, який обірвав 12-річне перебування на цій посаді Григорія Суркіса.
Таким переможним акордом завершилася дворічна епопея боротьби «донецьких» за крісло президента ФФУ. Нікого, напевно не здивувало, що за кандидатуру Конькова проголосували 132 зі 133 делегатів конгресу. Після проведення відповідних ротацій у складі ФФУ, зокрема призначення на посаду другого віце-президента федерації, генерального директора ФК «Шахтар» (Донецьк) Анатолія Попова та інших свояків, тріумф донецьких у головній футбольній організації України став беззаперечним. Епоха Г.Суркіса в українському футболі завершилася.…Обрання новго президента ФФУ, що засвідчило завершення процесу донбасизації українського футболу, вельми показове в контексті повного та безконтрольного домінування «донецьких» на всіх щаблях економічної та політичної ієрархії країни. Неприступний до сих пір київський бастіон подолано. Тепер «Всьо будєт Шахтьор!»
Свого часу створення донецького футбольного клубу відбувалося паралельно з розгортанням у шахтарському краї та в усьому СРСР ударного стаханівського руху за виконання та перевиконання планів партії. Тож не дивно, що спортивні успіхі гірників, які стали більш помітними, починаючи з початку 60-х років 20 ст., посилили і консервували місцеву пролетарську ідентичність, гіпертрофовану самозакоханість, і були предметом великої гордості донецьких за свій край і «вєлікую страну».
Після розпаду СРСР, і переходу Шахтаря до рук ранньої зірки місцевої еліти Рената Ахметова, клуб став органічною складовою олігархічно-люмпенської структури суспільства. Нова історія клубу переконує, що вугільно-металургійний барон розглядає футбол виключно як власну забавку та видовище для свого пролетаріату. В клуб вкладено сотні мільйонів доларів, куплені дорогі іноземні футболісти, запрошені іноземні тренери, зведено «п’ятизірковий» стадіон у Донецьку «Донбас Арена». Але це все заради ефективної спроби створення для Ахметова іміджу «доброго» олігарха-опікуна, місцевого напівбога, спроможного вирішити усі питання.
Про те, що це все робиться не на користь справжніх уболівальників, а для виховання широких мас плебсу свідчить історія з тиском на донецьких ультрас.
Восени 2011 року після того, як фанатські сектори на Донбас-Арені під час одного з матчів чемпіонату скандували «Слава Україні! Героям слава!», міліція провела з лідерами фанатського руху в Донецьку т.зв. «профілактичну роботу». Після цього на знак протесту місцеві ультрас не прийшли на кілька ігор Шахтаря. На що Ренат Ахметов після програного матчу Металісту відреагував заявою, що його клуб і без них може обійтися. Адже команду й так підтримує весь стадіон.
У Німеччині, Англії, Італії, Іспанії та інших країнах олігархи-власники клубів та тим більше поліція не мають жодного впливу на фанатські середовища. Натомість у донецьких умовах футбол схоже став засобом відволікання уваги населення від соціально-екномічних проблем. Успіхі гірників в уявленні місцевої публіки компенсують відсутність надії на яке-небудь покращення ситуації в краї.Особливо цьому сприяють перемоги Шахтаря на міжнародній арені. Вони розглядаються мало не як акт представництва Донбасу на міжнародній арені. Саме Донбасу, а не України.
Показовим є те, як більшість простих вболівальників на Донбасі сприймають національну збірну України. На домашніх міжнародних матчах Шахтаря завжди аншлаг. Натомість поєдинки у Донецьку збірної України відбуваються за напівпорожніх трибун. Навіть на двох донецьких матчах зб. України під час Євро-2012 було чимало вільних місць.Тоді ж немало донеччан замість гімну України співали гімн Шахтаря, навіть носили російські триколори. У донецьких фан-зонах рівень підтримки збірної України з боку місцевої публіки був вкрай пасивним на тлі інших українських міст.
Феномен Шахтаря лише увиразнює політичний та соціальний застій в регіоні, наявність глибокої соціально-майнової прірви між місцевою «елітою» та більшістю донеччан. Варто тут згадати реального персонажа у фільмі німця Якоба Пройса «Інший Челсі» секретаря донецької міськради Колю Лєвченка, який не любить футбол, але постійно літає з Ахметовим на закордонні матчі Шахтаря. А для простого люду – це видовище, що компенсує злиденність та життєву безпорадність.
…Тож чи є Шахтар справді українською командою, за яку можна було би уболівати, наприклад в Лізі чемпіонів? Але не через мізерну кількість українців в основному складі (від цього страждають усі провідні українські клуби). А тому, що за своїм духом як носій певних цінностей клуб Р.Ахметова чужий для переважної частини українських футбольних вболівальників.
Тож хоч як прикро, зважаючи на політичний та екномічний бліц-криг регіоналів за останні 2,5 років в Україні, захоплення «донецькими» вітчизняного футболу (за задумом яких усі команди, крім Шахтаря та його фарм-клубів можуть стати другосортними) вкотре продемонструвало утвердження агресивної меншості донецьких над українською більшістю.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
