Сумно, але все це так легко передбачити!

Події відбуваються дуже стрімко і несподівано. Нажаль не вистачає вільного часу для того, щоб своєчасно і якісно реагувати на всі події. Тому останні роботи все більше схожі на дайджест, або на якісь підсумки тижня. Особисто мені таке не до вподоби. І я хотів би обговорити кожну подію окремо. Тим більш, що вони всі дійсно заслуговують на прицільну увагу.

Про збірну багато аналізувати не хочеться. Варто просто подивитись вхідні моменти, що проти нас грала команда із значно майстернішими виконавцями. Та ще й грала дома. Це як головний вхідний фактор. Наші гравці не такі і погані. Та й колектив у збірної зараз дуже молодий. Більшість молоді робить лише перші кроки у великому футболі. А запасу міцності по ветеранам вже не так багато, бо одне покоління пішло, а в іншому вибір є, та не такий великий. До того ж рівень чемпіонату впав, а легіонери практики не мають. Тобто за всіма вхідними факторами ми не отримували рівного протистояння. Що вийшло? Програли. По суті гра була рівною і ми мали можливість не програти. А чого всі очікували? Я от почитав, і у мене склалось враження, судячи з коментарів, що ми повинні були виносити суперника на його полі. Але ж ми знаємо, що коли ти слабший, то перемогти можна виключно не за грою, а лише відстояти свої ворота і спіймати суперника на помилці. Матч не дав радощів, але він показав інше, що навіть із такими складними вхідними факторами ми маємо можливість здобувати залікові пункти у матчах із суперниками якіснішими від нас за складом. Україна показала, що дома, за своєї публіки, ми можемо перемогти Хорватію. І це головний висновок від цього матчу. Бо ж насправді головний вхідний фактор залишиться сталим, у нас зараз великі проблеми не із тренерським штабом, у нас банально бракує кваліфікованих гравців у всіх лініях для рішення важких задач. Повернення Хачеріді в першу команду відбулось під випробовування, вперше публічно, нової ігрової схеми. Можна сказати відверто, що придбання Пантіча і Кадара наштовхували на певні роздуми. Дійсно зараз в команді дуже багато центральних захисників. При цьому не такий великий вибір флангових. До того ж легко побачити, що Очігава і Кадар, Лук’янчук і Пантіч – типові гравці під схему у три центральні. До того ж Морозюк і Антунеш – типові латералі. Такі собі швидкі флангові гравці, які вміють працювати на атаку, мають навички захисників, та все ж не є такими вже надійними при грі в обороні. Саме тому три центральних дають можливість якісніше страхувати зони. До того ж за потреби замість флангових латералів можна зіграти вінгерами. Це можливо і послабить оборону, та дасть значно більше атакувальної варіативності. Чи готове Динамо до нової схеми – покаже час. Не факт, що нова схема буде в цьому сезоні у офіційних матчах випробовуватись. Та є переконання в тому, що тренерський штаб шукає і пробує тактичне різноманіття. Бо ми нарешті цієї весни почали бачити гру у два форварди. Ще не так часто, лише за потреби, та все ж побачили. Так само і гра у 3 центральні. Варіативність дуже важлива.

І на цьому фоні знову піднялось обговорення майбутнього Динамо. Ця затерта до дір тема Реброва. У нас давно є декілька течій. Є фанати звільнення Реброва, звільнення всіх у Динамо, зміну власника… тобто за глобальні зміни. Зрозуміло, що в середині течій у кожного свої думки. Не всі думають так глобально. Хтось виключно за зміну Суркіса, хтось за зміну виключно менеджменту, а хтось виключно за зміну Реброва. Так само і серед тих, хто є прибічником терпіння. І аргументація досить проста. Ми можемо легко побачити Ярмоленко, Гармаша, Хачеріді. Сучасні лідери Динамо були одночасно введені у першу команду у дуже молодому віці. І вони стабільно отримували практику, а гра була далекою від ідеалу. Ми всі пам’ятаємо звільнення Газзаєва. Та всі ж тепер розуміють, що виключно завдяки йому у України з’явились талановиті гравці, які зуміли реалізувати себе в дорослому футболі. І от зараз ми бачимо як ціла плеяда молодих гравців поступово входить до першої команди. Не всі вони заграють. Та все ж ми бачимо стабільний вхід 4-5 молодих гравців до першої команди. Молоді потрібен час для адаптації, набуття стабільності у грі. Молодий гравець може провести сильні окремі матчі, або відрізки у грі, а потім провести невиразні 3-4 матчі, нестабільні місяці, навіть сезони. Та в цьому є суть довіри і зростання. Якщо тренер бачить і довіряє, то молодь стає сильнішою, а командна гра якіснішою. Та дійсно входження до основної команди 4-5 дуже молодих хлопців обов’язково призводить до провалів, як це було у Кропивницькому. Тут треба вирішувати кожному для себе. Якщо бачиш перспективу у молоді, то варто терпіти. Якщо ж хочеш одразу результатів і гри, то терпіти не варто. Можливо варто змінити ту команду, за яку вболіваєш.

Останнім, про що я хотів би сказати декілька слів, є вчорашня новина про Даніло Сільву. Я погоджуюсь із тими, хто вважає, що не можна так ставитись до гравців, які 7 років віддали команді. Та ми знаємо, що чомусь в Динамо це вже давня біда. Не так давно читав в’ю із Максом Шацьких, де він згадав, що його не випустили в останньому матчі. І він такий далеко не один. І він, і Гусєв, і СаШо, і багато інших гравців так і не отримали можливість провести останній матч за ту команду, якій віддали значну частину свого спортивного життя. Для бренду Динамо таке ставлення до своїх легенд недопустиме. А Даніло Сільві я дякую за всі роки в Динамо, за руку на серці під час виконання Гімну України і бажаю здоров’я і гарного продовження кар’єри.

Дякую за увагу!