Підсумки, тенденції весняно-літнього українського політичного сезону 2017р. і перспективи наступного

Український політичний процес ділиться на два чітко виражених сезони: 1) осінній (вересень-грудень); 2) весняно-літній (лютий-липень). З двома канікулами : в січні і серпні. Із закінченням весняної сесії Верховної Ради фактично закінчився і весняно-літній політичний сезон 2017р. Настала пора підбити його підсумки з найважливішими ознаками.

Частина І. Внутрішньо-українська політична ситуація

Значущою тенденцією минулого сезону став новий вал структурних реформ в Україні та продовження намагань з їх допомогою змінити обличчя країни. З точки зору важливості та галузевого охоплення заявлених подвижок ми, очевидно, присутні при найоб’ємнішій модифікації України за останні три роки. Природньо, що одним з головних імпульсів реформ виступає МВФ та існуюча життєва необхідність продовження співпраці України з цією міжнародною організацією. Але необхідно віддати належне і Кабміну, і Прем’єр-Міністру В.Гройсману, які не побоялися піти на ініціювання п’яти головних реформ, про які сам Прем’єр оголосив на початку квітня в якості пріоритетів уряду на 2017р., а саме:

-пенсійна реформа;

-реформа системи охорони здоров'я;

-земельна реформа;

-реформа системи освіти;

-продаж більшої частини перебуваючих у держвласності підприємств (крім тих, що мають стратегічне значення).

Це – головні реформи, які оголошені першочерговими. Але не єдині; є ще низка інших важливих. Наприклад, ще в поточному році заплановано розпочати завершальний етап реформи Державної фіскальної служби України і в наступному – закрити її повністю. (Хоча пересічному обивателю здається «а що там міняти? Просто дати команду, щоб робили так і так»… – не відаючи про те, що на кожну реформу потрібен і час, і черговість проведення, і відповідний фінансовий ресурс). Президент П.Порошенко, зі свого боку, активно просуває до фіналу судову реформу.

Разом – шість реформ, від успішності яких (а також від болючості самого впровадження) у великій мірі буде залежати як власне збереження державності України, так і підсумки політичного (виборчого процесу) сезону 2019 го року.

Є дуже простий показник реальності та здійснення цих реформ: зовнішня, незалежна їх оцінка. Наприклад, коли велися переговори про безвізовий режим для України, єврочиновники, які висунули нам сотні умов, навіть не припускали, що ми їх виконаємо. Вони враховували слабкість нашої країни, її постреволюційний стан, конфліктність, яка неминуча після революції. Але всі ці умови були виконані. У чому зізналися сильні світу цього, надаючи «безвіз», зокрема. Тепер вони очікують завершення (або просування, як для початку...) наших наступних кроків, про що неодмінно заявлять. Хоча б наданням позик від МВФ.

Однак, шлях реформ, заявлених урядом і Президентом, виявився звивистим і суперечливим. Стало очевидно, що в підходах до реформ, в розумінні їх цілей, змісту і функціональних завдань у різних націлених на реформи політичних сил України існують дуже великі розбіжності. Адже Президент і Прем'єр – не єдині представники української реальної влади. Президент не абсолютний монарх – його повноваження в парламентсько-президентській державі досить обмежені. Прем'єр – не його візир. (Хоча простий наш громадянин і не хоче в таку реальність вірити. «Пересічному» за роки диктатури звиклось, що все за нього вирішує і мусить забезпечувати влада. Більше того, «маленький українець» згідно свого менталітету схильний вбачати якщо не зраду в діях щойно обраних ним керівників держави чи громади; то, принаймі, мародерство. Подекуди для цього є підстави: золоті батони незабутні… А деякі політичні сили, навіть з числа коаліційних – підігрують таким поглядам, з огляду на майбутні вибори, сподіваючись там «кинути» партнера…)

Тому по низці перетворень у реформаторів проявилися не тільки глибокі ідеологічні протиріччя, а й конфлікти політичних, бізнесових та навіть особистісних інтересів. В результаті законопроекти щодо пенсійної та освітньої реформ депутати встигли проголосувати лише в першому читанні; за медичну реформу проголосували частково (з двох законопроектів був затверджений в першому читанні тільки один). Восени, напевно, буде зроблена спроба остаточно затвердити в парламенті згадані урядові законопроекти. Земельну реформу відклали, оскільки стало очевидно, що в парламенті не буде голосів за її затвердження. Проте уряд вже заявив про намір продавати на відкритих аукціонах сільськогосподарські землі, що знаходяться в держвласності. Одночасно у другій половині липня на продаж були виставлені державні пакети акцій 8 обленерго по програмі приватизації держвласності. Навряд чи в 2017р. будуть реалізовані всі масштабні плани по роздержавленню підприємств; але очевидно, що уряд В.Гроймана не відкладатиме в шухляду ці наміри.

Очікуване суспільством завершення незабаром судової реформи на тлі фактичного початку роботи антикорупційних органів (створених в ході реформ в попередньому політичному сезоні) дозволить більш ефективно боротися з корупційними процесами в середовищі можновладців. Тим більше, «неосвічений» Генпрокурор України за рік на своїй посаді продемонстрував давно затребувану суспільством відповідну (нехай хоч би так...) політичну волю в цій сфері. Попри справедливо критиковану недостатню професійність співробітників нових правоохоронних структур, тим не менше, частина політичного (можливо, навіть злочинного) істеблішменту України вже потрапила в його жорна; вже ведеться переслідування окремих «перших осіб»; когось профілактично вразило нарощування антикорупційної діяльності державної машини... Свідчення чому – затримання (і парламентські «розбірки» наприкінці сезону) корупціонерів як нової хвилі, так і попередніх часів. Ще б внести зміни до Конституції України щодо недоторканності недоторканних – але це вже окрема іпостась політичних реформ.

А тим часом ГПУ та відомства Авакова+Грицака документують корупційні та інші корисливі правопорушення посадовців середнього рівня, як то митників, податківців, поліцянтів, керівників підприємств/організацій державної та комунальної форми власності, органів місцевого самоврядування і т.п; і вже пачками передають до звичайних судів справи з відповідними звинуваченнями. Ю.Луценко звітував перед Верховною Радою: «За минулий рік ми затримали 1200 кримінальних корупціонерів з числа діючої влади, різних чинів від замміністра до голови сільради ... яких ми відправили в суд». Розслідування справ навіть такого рівня також вимагає «політичної волі»… Як і винесення вироків по ним. З чим саме зараз – проблеми: лише 43 реальні «посадки» (чому – дивись вище).

На жаль, економічні та політичні проблеми держави нестерпно боляче переживаються її громадянами. Важко уявити, щоб в країні, в якій йде війна, почалося б бурхливе зростання економіки і соціально-політичні зрушення по прообразу розвинених держав. Хоча багато хто сумнівається: «Яка це війна?» Мовляв, мертвих мало; вимагають від уряду і Банкової «все і зараз», і хліба, і видовищ, за будь-яку ціну. А то й взагалі заперечують агресію чужинця: мовляв, «громадянська війна». Популісти – ті обіцяють мало ще не до зими пересажати всіх і вся, включно з Путіним і провести парад Перемоги на Красній площі, як перед Бранденбурзькими воротами. Мовляв, дайте мені лише покерувати. Такі полярні настрої в суспільстві. Полярні – і далекі від реалій.

Бо реальність і війна – це ж не тільки поранені й вбиті. Війна – це не тільки перемоги; бувають і поразки, і болючі поразки… Війна – це відповідна концентрація сил та ресурсів всієї країни на боротьбу з небезпекою бути знищеною як таку.

І війна йде, навіть якщо людей убивають та калічать порівняно мало (хоча би з аваріями на шляхах-вулицях). І під час війни зростання економіки – досить проблемна річ. Адже справа навіть не стільки в війні, скільки в мілітаризації. Необхідна під час війни мілітаризація економіки вимагає і значних затрат; і, передовсім, забирає кошти у цивільного сектору з наступним гальмуванням росту ВВП та зубожінням громадян країни – так в теорії. От повторити би фокус Ізраїлю, коли така ж бідна країна, і, до речі, досить корупційна, зуміла успішно поєднати під час своєї війни мілітаризацію з інноваціями. Ставши, таким чином, і могутньою військовою державою, і розвиненою країною. Правда, громадяни Ізраїлю тоді були неймовірно вмотивовані і єдинні в своєму прагненні побудувати і відстояти власну державу. Та й процес тривав не три роки, а десятиліттями, тому порівнювати нас досить складно. Так чи інакше, в Україні цей шлях поки не особливо нині помітний; хоча елементами і простежується.

Цей політсезон примітний і тим, що не сталося очікуваної політичної кризи з черговою зміною уряду (за аналогією весни 2016 г.) разом з достроковими парламентськиим виборами. Дехто навіть намагався спровокувати таку кризу на вулицях і площах (і навіть на блок-постах в зоні АТО); спочатку в лютому, а потім під час травневих свят. Але, незважаючи на виклики тарифної проблеми і торгової блокади Донбасу, Президент П.Порошенко і уряд В.Гройсмана досить впевнено пройшли зимово-весняний період і в соціально-економічному, і в політичному сенсі. Тим більше продовжився, хоч і незначний, але фактичний підйом економіки (її показників); стабілізувалися інфляційні процеси; девальвація національної валюти в зв'язку з націоналізацією Приватбанку (і реформуванням/закриттям інших, менш значимих «проблемних» банків) не стала настільки значною, як очікувалося (а в кінці сезону гривня навіть набула ознак зміцнення); гаманці «пересічних», принаймі, перестали відчувати жахливу тенденцію до схуднення (в т.ч. завдяки дієвій програмі субсидій ЖКП для малозабезпечених); продовжилася детінізація... Мабуть, саме тому з боку парламентської опозиції не було навіть спроби зібрати підписи для ініціювання вотуму недовіри уряду. І чутки про заміну уряду, які активно циркулювали в лютому-квітні, поступово розсіялися; попри обговорення теми суперечливих взаємовідносин Президента та Прем'єр-міністра.

Так, Президенту (напевне, будь-якому, будь де) хочеться мати «ручного» прем'єра. І український Президент має відповідну конституційну можливість «шукати» такого методом спроб та помилок; але міняти главу уряду України щороку, та ще в нинішній непростій ситуації, занадто ризиковано для нього: можна спровокувати політичну кризу. Прем'єру хотілося б «ручного» парламенту – щоб там, під куполом, безпроблемно затверджувалися урядові ініціативи... Депутати коаліції хотіли б покомандувати урядом, правоохоронними органами, і навіть президентською вертикаллю влади (а опозиція - оголосити імпічмент і тим, і іншим). Не виходить у них, на щастя. Тому що у підсумку, крім боротьби інтересів існує і єдність протилежностей трьох головних інститутів української влади. При цьому всім сторонам бажано не загратися в процесі боротьби інтересів. Від прямого і публічного конфлікту програ́ють усі сторони; а також виборці, заодно. Великі ризики, які виникнуть і для коаліції, і для Прем'єр-міністра, як мінімум, загальмують вищеназвані реформи; а президентська команда в такому випадку може отримати додаткові серйозні проблеми замість бажаної політичної стабільності. І, навпаки, при конструктивній взаємодії виграють (іміджево, політично; швидше за все, і рейтингово) і Президент, і Прем'єр-міністр, і парламентська більшість. Тут лише постає питання, що візьме гору: емоції чи раціональні підходи до наявних проблем.

Розмірковуючи над рейтинговими тенденціями політиків в першій половині 2017р, можна зробити висновок, що у більшості провідних політичних лідерів і партій спостерігається своєрідний рейтинговий застій. Ця ситуація, напевно, буде змінюватися в міру наближення президентських виборів; і, особливо, з початком реальної виборчої кампанії. Примітно інше: місце «українського Макрона» поки залишається вакантним. Попри те, що кожен десятий респондент всеукраїнських опитувань готовий голосувати за іншого кандидата, якого немає в списку чотирьох/вісьми лідерів. Але, коли соціологи пропонують в опитуваннях імена т.зв. «нових політиків» (наприклад, В.Наливайченко або Д.Добродомова), чи «нових» партій – вони отримують підтримку нижче статистичної похибки.

Використані статті: Володимир Фесенко, політолог, «Итоги и тенденции весенне-летнего сезона 2017 года» http://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/59778479bd990/

Олександр Пасхавер, економіст: «Три года Порошенко. Мои впечатления» ttp://nv.ua/opinion/paskhaver/tri-goda-poroshenko-moi-vpechatlenija-1277596.html