Футбол і... мистецтво!

Спілкування на футбольному сайті більш вільне і розкуте, аніж у інших паперових чи електронних виданнях. Отож, висловивши у одній з публікацій думку, що футбол у своїх найвищих проявах – це мистецтво, одержую коментар щодо написаного. Опонент не погоджується – ну, яке, мовляв, мистецтво… Відчувається, що це пише людина, яка глибоко знається на футбольній тематиці і дуже любить і «Динамо», і футбол.

Ось тут у автора цих рядків і виникла думка – а це ж і справді цікава тема… У чомусь хотілося погодитися з опонентом, бо яке ж у біса мистецтво, якщо гравцям, скажімо, не вистачає просто… певного ремісничого уміння. Так, про одного з воротарів були схвальні висловлювання – і голкіпер сильний, і спортсмен талановитий, а ось щодо уміння грати ногами… (а це уміння нині стало для воротарів досить актуальним!) то це уміння у вищезгаданого воротаря на недостатньому рівні. Ото ж яке мистецтво – коли не вистачає уміння!

З іншого боку хотілося б висловити і власні аргументи. Скажімо, переглядаючи немало голів, забитих у європейських топ-чемпіонатах і у нас в Україні, інколи бачиш і такі голи, що їх інакше як витвором мистецтва і не назвеш. Та і хіба тільки голи?! Колись, ще у дитинстві, довелося читати книгу одного з футбольних голкіперів і врізалося в пам’ять – на тренуваннях майбутніх воротарів переконували у одному: треба грати насамперед – надійно… А різного виду «красивості» – це… не для воротарів! Але надійність надійністю, але і у голкіперів є такі моменти, коли вони просто вражають своїм умінням захистити ворота. Та і хіба ж не цінується уміння зробити точну і напрочуд ефективну передачу, якої захист суперника просто не чека і по суті не може нічого вдіяти.

Згадуються і такі телекадри: перед матчем динамівці і їх суперники виходять на зелене поле. За ними йде тренер «Динамо», тоді ним був Юрій Сьомін. Поруч з Сьоміним іде відомий актор одного з київських театрів. Між собою хоч і не розмовляють, але помітно, що вони добрі знайомі і, мабуть, частенько спілкуються. Не збираюся дуже вже хвалити Юрія Сьоміна, але запитання… так би мовити, на засипку – якщо тренер футбольної команди… ну, скажімо, п’є чай з лимоном з київськими акторами і при цьому обмінюється з ними думками і на теми футбольні, і на теми, далекі від футболу, то хіба ж футбол і справді ж… дуже вже далекий від мистецтва?!

Згадаймо математику. Складну задачу можна розв’язати, написавши купу формул, а можна інколи вирішити її і значно простіше. І ось тоді усі кажуть – як же красиво це здійснено!

Або шахи – один з супротивників робить ніби і зовсім непоказний, малопомітний хід, але після цього усім стає зрозумілим – партію виграно… Про такі ходи і кажуть – тихий хід… А хіба чогось подібного не бува і у футболі?!

Згадалося… Збірна СРСР (а на полі були переважно київські динамівці і керував командою Валерій Лобановський) зустрічалася з італійською збірною. Матч завершився нульовою нічиєю, та і особливої переваги у радянської збірної ніби і не було. А тренер збірної Італії на прес-конференції сказав (і це запам’яталось…), що – гравці команди-суперниці своїми змінами позицій, своїм втіленням ідей тотального футболу просто «заплутали» гравців його команди. «Заплутати» таких технічних і мислячих гравців, як італійці?! О, це дуже немало… Дай Боже, щоб і нинішньому поколінню динамівців частіше це удавалося!

Згадався і такий епізод. Один з матчів «Динамо». Суддя призначає штрафний удар на порівняно невеликій відстані від воріт. Миттю вибудовується «стінка». Готується бити Леонід Буряк. У таких випадках частенько м’яч перекидають через «стінку». І якщо удар достатньо сильний і влучний, то перед воротарем команди суперників постає непросте, а інколи і непосильне завдання. Отож Буряк розганяється і… гол.

Але… о диво, враження було таке (удар був низом…), що м’яч ніби… пройшов крізь «стінку». Можливо, «стінка» була виставлена недостатньо щільно. Перегляд телевізійного повтору теж не дав можливості щось з’ясувати чи уточнити. Минув певний (і не такий вже і малий!) час і у одній з футбольних телепередач я мав змогу побачити подібний (чи до певної міри схожий!) удар зі штрафного у виконанні Буряка. Але цю подію було все ж показано з більш зручної для спостереження позиції, і подробиці того, що відбулося, були краще помітні. Отож динамівець розганяється, робить замах, щоб ударити… Гравці, що вишикувались у «стінку», вважаючи, що буде передача верхом, дружно… ніби за чиєюсь командою… підстрибують! А Буряк б’є низом і воротар на цей удар просто не встигає зреагувати. Це ж як треба було «зіграти» свою роль на зеленому газоні, щоб усю «стінку» суперників змусити – ось так підстрибувати!

І завершуючи, скажу, що при всій гостроті існуючих проблем не втрачаю надії. На що саме?! На те, що і теперішньому поколінню динамівців удасться створити ігрові епізоди, які з більшими чи меншими підставами можна б було віднести до розглянутої теми. І ця тема, коли її коротко сформулювати, звучала б так – футбол і… мистецтво!